Відносини між Чорногорією та Україною мають короткий історичний шлях, але в сучасний політичний момент вони набули ваги, що виходить за межі двосторонніх рамок. Після відновлення Чорногорією незалежності у 2006 році з Україною були встановлені дипломатичні відносини, і в наступні роки політика тодішньої влади Міло Джукановича повністю узгоджувалася із зовнішньою політикою Заходу. Особливо, коли йшлося про відносини з Україною, Чорногорія, як кандидат на членство в ЄС та як новий член НАТО, позиціонувала себе як надійний партнер, засуджуючи анексію Криму, підтримуючи територіальну цілісність України та приєднуючись до всіх пакетів санкцій проти Росії, незалежно від попередніх зв’язків та політико-економічних відносин. У той період зовнішня політика була найсильнішим стовпом міжнародної легітимності влади Джукановича, тим більше, що її внутрішні виміри – боротьба з корупцією, верховенство права та демократизація – були значно слабшими.
Після виборів 2020 року Чорногорія вступає в період політичної нестабільності та глибокого розколу, спусковим гачком якого стала мобілізація віруючих та прихильників Сербської православної церкви проти Закону про свободу віросповідання. Митрополит Онуфрій, проросійський церковний лідер в Україні, відіграв важливу роль у хресних ходах, що відбувалися в той час, чия присутність у Чорногорії мала як символічне, так і стратегічне значення – як зв’язок між Московським патріархатом та Сербською православною церквою, а також як сигнал духовної та політичної орієнтації. Риторика церковних лідерів, особливо митрополита Іоаннікія, часто містила небезпечні паралелі між Україною та Чорногорією, зображуючи чорногорську ідентичність як штучну та сконструйовану, подібно до російських тез про українців як малоросів, які зрадили православне братство. Не випадково деякі університетські чиновники, такі як нинішній ректор Університету Чорногорії, публічно відстоювали позиції, які безпосередньо кидають виклик чорногорській державності, використовуючи Україну як загрозливий приклад стратегічних намірів Заходу саботувати російську та сербську духовність.
З повномасштабним вторгненням Росії в Україну в лютому 2022 року чорногорська громадськість ще більше розділилася. Традиційно прозахідні та громадянськи налаштовані чорногорці масово висловлювали свою солідарність з Україною – через протести, культурні акції та навіть інституційні жести, такі як підняття українського прапора на державних установах. З іншого боку, сербський блок, який підтримували інфраструктура СПЦ та пов’язаня з нею медіа, організовував мітинги на підтримку Росії, поширюючи наративи про «спеціальну військову операцію» та боротьбу проти НАТО. Цей поділ був не лише символічним – він являв собою серйозне випробування для послідовності зовнішньої політики країни в той час, коли вона найбільше потребувала стратегічної орієнтації.
Незважаючи на зміну уряду, Чорногорія до останнього часу продовжувала практику підтримки України та дотримання санкцій проти Росії. Однак, оскільки вплив проросійських структур, які уособлює голова Скупщини Андрія Мандич та його товарищі з колишнього Демократичного фронту, посилюється в політичному житті країни, зсув до більш «нейтрального» тону стає все більш помітним. Це особливо помітно в поведінці чорногорських парламентських делегацій на європейських та міжнародних форумах, які все частіше уникають прямого засудження Росії або відсутні на голосуваннях, що вимагають чіткої ціннісної орієнтації.
Найпотужнішим символом такої зовнішньополітичної дезорієнтації став випадок з анонсованим візитом президента України Володимира Зеленського до Чорногорії. Спочатку візит був запланований на 15 травня 2025 року, але українська сторона попросила про дводенне перенесення через оголошення переговорів у Туреччині.
Після оголошення про візит Зеленського почалася пропагандистська кампанія в проросійському виданні IN4S, заснованій ректором Чорногорського університету Володимиром Божовичем. IN4S погрожувала протестами, а їхній репортер з поля бою на Донбасі Ігор Дам’янович поширював на своїх каналах та в сербських медіа усталену пропаганду про Україну як нацистське утворіння, звинувачуючи Мілатовича та Спаїча, близьких до СПЦ у Чорногорії, у державній зраді.
Хоча президент Яков Мілатович прийняв нову дату візиту, прем’єр-міністр Мілойко Спаїч раптово скасував свою частину заходів, посилаючись на раніше взяті зобов’язання, пов’язані з інтронізацією Папи Римського в Римі, що зробило перебування Зелінського в Чорногорії безглуздим, оскільки саме прем’єр-міністр має право підписати угоду. Медіа невдовзі повідомили, що інтронізацію заплановано на день пізніше, 18 травня, що посилило підозри щодо політичного маневру та уникнення відкритої підтримки України в той час, коли правляча більшість висловлювала незгоду з підписанням будь-якої офіційної угоди з українською стороною.
У цьому ж контексті місцеві медіа повідомили, що Спаїч неодноразово звертався до послів Чорногорії в Україні, Америці та інших західних країнах, просячи пом’якшити риторику щодо України та Росії. Такий крок можна зрозуміти як спробу балансувати між формальною приналежністю до західного блоку та внутрішньополітичним тиском з боку проросійські налаштованих союзників.
Якщо згадати минулий рік, коли було оголошено, що кандидатом на посаду посла Чорногорії в Москві є людина, яка має російський паспорт на додаток до чорногорського, батько якої є чиновником крайньої націоналістичної партії Рогозіна «Родина» та особистим другом чеченського лідера Рамзана Кадирова, то все це набуває іншого тону та виміру. Хоча президент країни відмовився надати йому акредитацію, сама пропозиція такої людини на таку важливу посаду багато говорить про стан зовнішньополітичного апарату країни.
Ці тенденції були додатково підтверджені нещодавньою заявою чорногорського повіреного у справах у Москві, який у своїх промовах та в соціальних мережах прославляв Фелікса Дзержинського, засновника радянського репресивного апарату, та говорив про Росію та Чорногорію як про «два тіла та одну душу» на публічних виступах у Москві. Йдеться про безперервність наративу, який намагається символічно реінтегрувати Чорногорію в російський православний світ, використовуючи емоційний та релігійний капітал як засіб формування зовнішньої політики.
Висновок, який напрошується, полягає в тому, що Чорногорія перебуває в процесі повзучої переорієнтації – не через явні рішення, а через символічні відступи, кадровий вибір та дипломатичну пасивність. Тиск Сербської православної церкви та її мережі, за сприяння політичних партнерів з Демократичного фронту, дедалі більше формує зовнішньополітичний дискурс. Прем’єр-міністр Спаїч, через власну нерішучість та бажання не загрожувати парламентській більшості, дедалі більше піддається цьому тиску, що ще більше послаблює позиції Чорногорії як послідовного західного партнера.
Якщо ця тенденція продовжиться, Україна може втратити Чорногорію як символічного союзника – у той час, коли будь-яка підтримка є дорогоцінною. Більше того, такий розвиток подій може слугувати прецедентом для інших держав регіону, які заграють з ідеєю нейтралітету, але насправді зближуються з Москвою. За такого сценарію регіональна вісь Фіцо-Орбан-Вучич може отримати ще одного, хоч і молодшого, партнера – Чорногорію, країну, яка колись була відома як приклад євроатлантичної інтеграції на Західних Балканах.
Любомир Філіпович. Чорногорський політолог
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру.
