Це лицемірний танець між Європейським Союзом, який не інтегрував би Сербію, навіть якби вона була повноцінно демократичною державою, та сербським президентом, який усвідомлює це та щодня рухає червоні лінії.
Александар Вучич був єдиним президентом країни-кандидата в ЄС, який був у Москві на військовому параді з нагоди 80-ї річниці перемоги над фашизмом та російською фальсифікацією історії. Сербський президент зустрівся з президентом Росії Володимиром Путіним та китайським лідером Сі Цзіньпіном, яким похвалився, що успішно душить демократію, борючись з «кольоровими революціями».
З державних діячів ЄС єдиною компанією Вучича був прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо, з яким вони оприлюднили спільний відеоролик у Росії з меседжем: ми тут — ну і що.
Через їхнє перебування в Москві європейські лідери розкритикували Вучича та Фіцо, і йшла мова про зупинку європейського шляху Сербії. Але в епілозі, через кілька днів, президент Європейської Ради Антоніу Кошта розпочав свій балканський тур саме з Сербії.
Якби Вучичу вдалося сфотографуватися з президентом США Дональдом Трампом, він би за кілька днів завершив фотогалерею «чотирьох стовпів» сербської зовнішньої політики – США, Росії, Китаю та ЄС. Це неписана зовнішньополітична стратегія, яку розпочав у 2008 році президент Сербії Борис Тадич після проголошення незалежності Косова.
Два десятиліття імпровізованої дипломатії
Йдеться про імпровізовану дипломатію, корисну лише для просування одноособових режимів. Однак практика майже двох десятиліть такої сербської зовнішньої політики без чітких орієнтирів була прийнята як реальність і почала давати результати, які можуть залишити довгостроковий негативний вплив на політику та суспільство Сербії.
Перш за все, це закріплення сильних антизахідних настроїв у сербському суспільстві, які в соціологічних дослідженнях коливаються від 50 до 70 відсотків, залежно від формулювання питання. Якщо в опитуванні громадської думки також згадають про НАТО, гнів народу через втручання альянсу в 1999 році може зрости до 90 відсотків.
Хоча чиновники в Белграді говорять про «чотири стовпи» сербської дипломатії, йдеться про політику, яку в ЗМІ називають «сидіння на двох стільцях», та традиційне маневрування Сербії між Західною Європою та Росією. Політика «чотирьох стовпів», зокрема, широко відчинила двері для російського впливу в Сербії та на Західних Балканах, який в останні роки досяг свого піку з кінця Другої світової війни.
Через війну в Україні вплив Путіна в регіоні ослаб, але російська агентура тихо та старанно працює з усім розділеним сербським суспільством. Поки патріарх Сербської православної церкви Порфирій скаржиться Путіну перед камерами, що студентів нібито захопив західний диявол, на студентських протестах проти влади часто майорять популярні православні російські червоні прапори із зображенням Ісуса, які використовуються російськими найманцями у своїй воєнній кампанії проти України.
Александар Вучич виріс у політиці воєнних років 90-х і засвоїв уроки своїх попередників. На відміну від сербських лідерів Слободана Мілошевича, Воїслава Коштуниці та Бориса Тадича, Вучич знає, що він не повинен прямо протистояти Заходу і що він повинен дати все, що західні лідери будуть вимагати від нього в економічному сенсі.
У неоліберальному глобалізмі «чотири стовпи» сербської економіки Вучича завжди дають хороші результати, принаймні на користь його особистих політичних інтересів. У кожного щось купує і кожному визначає якусь прибуткову сферу діяльності. Французи – зброя, німці – літій, Китай – будівництво, Росія – енергетика.
Нарешті – безпека. Після падіння соціалізму Сербія протягом 90 років показала, які воєнні проблеми вона може створити в регіоні, якщо дійде до серйозних глобальних змін. Хоча Захід намагався демонтувати Сербію як воєнну силу, політичні прагнення «Великої Сербії» залишилися недоторканими. Процеси Гаазького трибуналу за воєнні злочини, скоєні в колишній Югославії, не призвели до постійного примирення в регіоні та переосмислення минулого. У Сербії цей суд вважається антисербським, а програні війни в сусідніх республіках пояснюються ненавистю всіх навколо до сербів. Студенти, які протестують у Сербії, не роблять заяв з цих питань, але є сильний консервативний дух цих протестів – прапор Косова «Ні капітуляції» та четницька іконографія – говорять про те, що якщо відбудеться зміна влади, буде усунена лише одна проблема стагнації Сербії – Александар Вучич. Всі інші залишаються.
Страх перед власним народом
За цих обставин Брюссель не має іншого вибору, окрім як просто попередити Александара Вучича, заявити про стурбованість, висловити жаль або погрожувати призупинити європейську інтеграцію. Але ЄС через Вучича на практиці не зачинить двері європейської інтеграції, яку він і сам не може реалізувати щодо Сербії. Це танець подвійного лицемірства, ЄС не інтегрував би Сербію, навіть якби вона була цілком демократичною країною та сумлінним кандидатом, бо наразі в Союзі немає політичної волі для цього. З іншого боку, Вучич та прогресисти (члени правлячої Сербської прогресивної партії) чудово знають, що ЄС не виключить їх з європейської інтеграції, і вони щодня відсувають червоні лінії. Таким чином від формату «стабілократії» режиму Вучича, для якого найважливіше — мир і макроекономічна стабільність, дійшли до того, що Брюссель закриває очі на всі порушення прав людини та демократії в Сербії.
Після всього тиску, який режим Сербської прогресивної партії чинить на дисидентів, від політичних переслідувань та ув’язнення до побиття демонстрантів на вулицях, справжнім дивом є те, що за півроку масових протестів ніхто в Сербії не загинув безпосередньо від рук режиму. Але 16 людей загинули через корупцію через падіння навісу на залізничному вокзалі в Новому Саді, що спричинило найбільшу політичну кризу в Сербії з 2000 року.
Вершиною цинізму є те, що місяцями бюрократи ЄС закривали очі та мовчали про студентські протести, хоча молодь просила лише те, що Сербія зобов’язана зробити в рамках переговорного процесу щодо членства в ЄС.
Кандидатура та обіцянка членства в ЄС досі залишаються одним з найважливіших важелів впливу Брюсселя на Сербію.
В результаті, Вучич і надалі може вільно їздити до Москви, зустрічатися з Путіним та Сі Цзіньпіном, не боячись, що, окрім сильних слів, хтось ізолює Сербію. Захід пам’ятає Слободана Мілошевича і те, які наслідки були, коли через диктатора, який тримає в заручниках цілу націю, були повністю закриті всі двері і тим самим було покарано цілу націю.
Найбільший страх Вучича — це власний народ, який зараз, як ніколи раніше за його 13-річне правління, готовий до революції. Якщо це станеться, Вучич та прогресисти, безумовно, можуть розраховувати на те, що сховаються за своїми «двома стовпами», друзями диктатора, так само, як це могли б зробити родина президента Сербії Слободана Мілошевича та колишнього президента України Віктора Януковича.
Boris Varga. Serbian political scientist and journalist.
Статті, опубліковані у розділі «Думки», відображають особисту позицію автора і не обов’язково є офіційною точкою зору Центру.
