Насильство проти громадян Туреччини, що сталося в Чорногорії, стало кульмінацією багатотижневої антиміграційної кампанії ненависті та дезінформації у внутрішньому медійному та суспільному просторі. Ця кампанія не виникла раптово й не була спонтанною. Вона стала результатом накопиченого невдоволення, багаторічного тиску на ринок нерухомості та рівень життя, а також організованого поширення наративу про загрозу від «іноземців» як причину всіх економічних і соціальних проблем. Те, що особливо привернуло увагу громадськості й викликало політичні підозри, полягає в тому, що серед найактивніших промоутерів цього наративу були актори, близькі до сербської влади та медійних центрів, які, як доведено, контролюються режимом Александра Вучича. Це порушує питання про ступінь і характер зовнішнього політичного впливу на дестабілізацію Чорногорії, а також про роль місцевих політичних суб’єктів у каналізуванні й інструменталізації цього невдоволення.
Щоб повністю зрозуміти цю подію, необхідно розглянути ширший контекст імміграції до Чорногорії за останні двадцять років. Після відновлення незалежності у 2006 році Чорногорія стала місцем призначення для кількох різних хвиль міграції. Першу хвилю відзначив прихід середніх і великих інвесторів із Західної Європи, Росії та країн Близького Сходу в період, коли Чорногорія позиціонувала себе як новий туристичний та інвестиційний ринок на Середземному морі. Найбільшу частину цієї хвилі становили росіяни — від політичних і бізнес-еліт до великої кількості туристів, які бачили в Чорногорії відкритий простір для відпочинку, інвестицій і життя.
Друга хвиля настала після російської окупації Криму у 2014 році. Тоді до Чорногорії почали приїжджати політичні емігранти, інтелектуали, журналісти й економічно забезпечені громадяни Росії, які не підтримували нову агресивну політику Москви. Цей прошарок мігрантів був переважно проєвропейськи орієнтованим, інтегрованим у міське середовище й не викликав значного негативного резонансу в місцевому суспільстві.
Третя хвиля, яка за своєю структурою й наслідками була наймасовішою та найчутливішою, відбулася під час підготовки та після повномасштабного російського вторгнення в Україну у 2022 році. Тоді до Чорногорії приїжджали як українці, так і росіяни — перші тікали від війни та руйнувань, другі — від мобілізації та політичних репресій. Ця міграція була набагато більш різнорідною за соціальним і культурним профілем. У той же час відбувалася й паралельна імміграція з Туреччини, менш помітна в публічному просторі, але така, що поступово зростала та була пов’язана з діловими інвестиціями й відкриттям низки малих підприємств, особливо у Подгориці, Барі та Будві.
Варто зазначити, що одночасно розвивався і економічний аспект цієї імміграції. Туреччина сьогодні є найбільшим окремим інвестором у Чорногорії. Турецький капітал присутній у банківському секторі, енергетичній інфраструктурі, будівництві, сфері охорони здоров’я й освіти, а також у широкій мережі малих і середніх підприємств, які безпосередньо працевлаштовують місцеве населення. Сукупне споживання іммігрантів у Чорногорії, включаючи російських та українських резидентів, які останніми роками знайшли тут тимчасовий або постійний дім, є одним зі стовпів фіскальної та монетарної стабільності. Споживання у сфері послуг, обіг нерухомості, податкові надходження й внесок у туризм становлять значну частину економічного функціонування країни. У такому контексті політичні наративи, які заохочують ворожість до інвесторів і іноземних резидентів, не лише поглиблюють соціальні розколи, але й безпосередньо загрожують економічним інтересам Чорногорії та її спроможності продовжувати шлях європейської інтеграції.
Хоча антиміграційні повідомлення у публічному просторі існували вже давно, до цього літа вони не мали організованого політичного вираження й не переростали в масові протести. Вони найчастіше проявлялися через невдоволення зростанням цін і вартості нерухомості. Зростання попиту на житло з боку іноземців призвело до підвищення цін і, відповідно, вартості життя. Водночас з фіскальними реформами уряду Мілойко Спаїча, які сприяли зростанню заробітних плат, частина населення відчувала економічний тиск і зростаючу нерівність. Проте це невдоволення залишалося розпорошеним і неорганізованим.
Зміни відбулися цього літа, коли було поширено дезінформацію про нібито «100 000 турків», які нібито переселяються до Чорногорії за політичної підтримки уряду. Цю тезу вперше озвучив Небойша Медойєвич — колишній реформатор і лідер опозиції, а нині політик, який відкрито використовує теорії змови, дезінформацію й риторику моральної паніки. Хоча Медойєвич є політично маргіналізованим і не представлений у парламенті, його наратив швидко підхопив Мілан Кнежевич, лідер політичного суб’єкта, що входить до правлячої коаліції й контролює ключові безпекові та місцеві важелі влади, включно з муніципалітетом Зета — стратегічним транспортним вузлом з аеропортом у Подгориці.
Кнежевич, попри перебування у владі, тривалий час використовує будь-яку кризу як можливість для дестабілізації політичного середовища в Чорногорії, часто в руслі зовнішньополітичних інтересів Белграда та Москви. Його виступ на телеканалі, близькому до сербського режиму, супроводжений скоординованою кампанією в Telegram-каналах та інших соцмережах, що використовуються сербськими та російськими націоналістами, створив атмосферу громадської мобілізації з потужним націоналістичним підтекстом, натхненним старими історичними упередженнями та стереотипами про турків і мусульман. Поштовхом до протестів став інцидент на вулиці, під час якого чорногорський громадянин був поранений, а медіа драматично повідомили, що його нібито тяжко побили й намагалися вбити громадяни Туреччини. Новину поширила більшість чорногорських мейнстрим-медіа без перевірки, що спричинило паніку та посилило ворожість.
Далі послідували протести, напади на майно громадян Туреччини, підпали автомобілів і вандалізм, що призвело до негайного й поспішного рішення уряду запровадити візи для громадян Туреччини. Згодом було встановлено, що винуватцями інциденту були не громадяни Туреччини, а Азербайджану, потерпілий не зазнав тяжких травм, а ініціатор конфлікту досі встановлюється. Попри це, політична й суспільна шкода вже була заподіяна.
Якщо подивитися на акторів, які найбільш активно розпалювали паніку, мову ненависті та заклики до насильства, можна побачити знайомий шаблон, уже відомий із криз 2015, 2016, 2019 і 2020 років: ті самі медійні осередки, ті самі Telegram і Viber мережі, ті самі фанатські угруповання з кримінальним минулим і ті самі політичні фігури, які одночасно є частиною державної влади та координаційних структур у Белграді. Отже, кампанія не розвивалася органічно з наявного соціального невдоволення, а цілеспрямовано — через уже існуючі канали політичного впливу. Ця послідовність вказує на чіткий політичний намір, у якому антиміграційна істерія є лише новим “форматом”, а мета залишається незмінною — утримувати Чорногорію в стані постійної напруги, де реформам не дають стабільного простору для реалізації.
Тому питання «чи стоїть Сербія за нападами на турків» — це не питання про те, чи хтось віддав прямий наказ, а про те, чи існує політичний інтерес, медійна інфраструктура й операційна мережа, які системно створюють нестабільність у Чорногорії щоразу, коли вона наближається до консолідації й європейської нормальності. І поки в Белграді триває відкритий політичний конфлікт з Ердоганом щодо Косова й безпілотників «Байрактар», у Подгориці через місцевих посередників створюється політична сцена, на якій пробуджується старий архетип турка як віковічного ворога. Звідси й обґрунтована підозра, що кінцевою метою таких дій може бути ускладнення шляху Чорногорії до Європейського Союзу й збереження політичного впливу Белграда над ключовими центрами влади в країні.
Це приводить до суттєвого питання: чи дозволить Чорногорія, щоб вулиця й маніпульована маса визначали зовнішньополітичну орієнтацію держави, ціну капіталу, безпеку інвестицій та міжнародну репутацію? Чи, навпаки, усвідомить, що саме багатонаціональність, відкритість і космополітичний характер є єдиною реальною стратегією розвитку для країни з малим ринком і великими амбіціями?
Любомир Філіпович. Чорногорський політолог
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру.
