Хода по краю (Балша Божович)

Звіт Європейської Комісії за 2025 рік надійшов у момент, коли Александар Вучич, здавалося, тимчасово консолідував своє авторитарне правління після року найтяжчої політичної кризи за весь час свого мандату. Після більш ніж дванадцяти місяців протестів і масштабних заворушень по всій країні, спричинених обваленням залізничного вокзалу в Новому Саді, внаслідок якого загинуло шістнадцять громадян, здавалося, що, затягнувши політичний глухий кут в часі, виснаживши студентський рух і ослабивши ширший громадянський протест, він зміг відновити контроль.

Паралельно він ініціював глибокі структурні зміни в армії, поліції та службах безпеки. Його найвідданіші кадри були встановлені на ключових позиціях, фактично сформувавши добре організовану й щедро фінансовану преторіанську гвардію. Тих у силових структурах, хто показав вагання хоча б на мить під час місяців загальнонаціональних заворушень, систематично усували.

Однак саме в цей момент Європейська Комісія оприлюднила свій щорічний звіт — той, який уперше вразив самі основи його тринадцятирічного правління: ретельно вибудуваний образ режиму, який нібито гарантував стабільність у Сербії та на всіх Західних Балканах.

Ще до того, як звіт був опублікований, він широко анонсувався як винятково негативний, значною мірою тому, що він ішов слідом за різкою та глибоко критичною резолюцією щодо Сербії, ухваленою Європейським парламентом. Реакція Вучича на цю резолюцію була зухвалою та відкрито образливою по відношенню до членів Європарламенту, супроводжуючись заявами, що такі погляди його зовсім не хвилюють і що єдине, що для нього має значення, — це те, що скаже Європейська Комісія.

Однак коли звіт Комісії нарешті було оприлюднено, він перетворився на політичний кошмар для нього — найчіткіший і найсильніший удар, який Європейський Союз коли-небудь завдавав Вучичу. Це був однозначний сигнал, що такий спосіб управління більше не може продовжуватися.

Це не просто найнегативніший звіт із часу, коли Сербія розпочала переговори щодо вступу до Європейського Союзу; це документ, який прямо констатує регрес Сербії в питаннях демократії, свободи медіа, верховенства права, боротьби з корупцією та фундаментальних політичних прав її громадян. Звіт розглядає Сербію в контексті Грузії та визначає її як «російського проксі» на Західних Балканах.

Вучич швидко зрозумів, що звіт зруйнував як його внутрішню, так і міжнародну репутацію «стабілократа» – статусу, який він роками будував для того, щоб переконати європейських чиновників, що Сербія принаймні номінально перебуває на європейському шляху, тоді як регіональна стабільність нібито залежить особисто від нього. Стало очевидно, що він більше не може покладатися на європейські кошти як на механізм купівлі соціального миру.

Це усвідомлення штовхнуло його в панічне, погано скоординоване турне європейськими столицями — зусилля, яке замість того, щоб виправити шкоду, виявило критичні точки, у яких його система правління починає тріскатися.

Після того як уряд Швеції вирішив припинити фінансову підтримку державних інституцій Сербії через побоювання корупції та перенаправити ці кошти громадянському суспільству, Вучич розпочав термінову рятувальну місію, спрямовану на збереження доступу до європейських коштів, ще раз запевняючи посадовців ЄС — знову — що Сербія залишається відданою європейському шляху.

У цьому контексті він швидко перейшов до того, щоб пообіцяти європейським чиновникам обрання нових членів РЕМ (Регуляторного органу для електронних медіа), одного з найпотужніших інструментів його автократичного правління та органу, який був ключовим у створенні всепроникної медійної темряви в Сербії. Він ініціював процес у Народній скупщині після того, як правляча більшість досягла домовленості з частиною громадського сектору, представивши це як символічний жест, покликаний «відновити довіру» та створити ілюзію нового імпульсу в процесі європейської інтеграції Сербії.

Однак політично звіт Європейської Комісії знаменує момент, коли режим Александра Вучича зіткнувся з межами власної внутрішньої логіки утримання влади.
Сербія досягла точки, у якій європейська інтеграція більше не може співіснувати з моделлю особистої влади, захоплених інституцій і політично контрольованих механізмів управління. Це стало повністю очевидним під час голосування за нових членів РЕМ.

Переломний момент європейського шляху Сербії

Поки Брюссель робив напружену спробу «відродити» європейську траєкторію Сербії, Вучич розпочав власний наступ, обіцяючи швидкі реформи і представляючи розв’язання питання РЕМ як ключовий символ нібито стратегічного розвороту. РЕМ — інституція, яка роками функціонувала як центральний стовп політичного контролю над медіасередовищем, — була обрана як крок, який, принаймні на поверхні, мав продемонструвати готовність відповісти на повідомлення, що міститься у звіті Європейської Комісії.

У Брюсселі цей сигнал спершу сприйняли як прояв доброї волі й як знак того, що після нищівного звіту режим усвідомив серйозність моменту, у якому Європейський Союз уперше з 2013 року справді відкриває двері для розширення, тоді як Сербія дедалі більше віддаляється від членства. Спроба Вучича засвідчити, шляхом обрання нових членів РЕМ, що Белград хоче уникнути ще одного «шведського сценарію» — відкликання державного фінансування через корупцію і занепад верховенства права — була сприйнята як останній можливий жест для збереження мінімальної довіри у процесі вступу.

Але коли настав момент виконати обіцянку, менш ніж через сорок вісім годин після того, як вона була дана, усе розвалилося.

Результат голосування виявився фундаментально показовим: Вучич не зміг забезпечити навіть найменшу реформу, він не зміг дотриматися навіть власної обіцянки. Правляча більшість проголосувала проти того, що сама погодила з Європейським Союзом.

Чому?

Тому що це був не просто тактичний маневр, а доказ того, що вся модель влади досягла свого зовнішнього ліміту.
Кожна справжня реформа, кожне мінімальне збільшення свободи медіа, кожне посилення інституцій, кожен найменший натяк на незалежний нагляд за РЕМ або судовою системою становить пряму загрозу виживанню системи, яка функціонує виключно тому, що інституції не є незалежними.

Дозволивши новий склад РЕМ, Вучич відкрив би структурні тріщини у власній системі правління в момент, коли дедалі гучнішими стають вимоги виборів, послаблюючи центральний стовп його політичного контролю — абсолютне домінування в інформаційному просторі. Саме тому правляча більшість у останній момент відступила від власного рішення, відкрито порушивши обіцянку, яку дала Європейському Союзу.

Зробивши це, режим продемонстрував, що він більше не здатний — навіть теоретично — залишатися на європейському шляху, бо кожна реальна реформа руйнувала б його механізми внутрішнього контролю.

Це той момент, у якому кожна авторитарна система зустрічає кордон власної логіки, адже європейська інтеграція вимагає демократії — а демократія демонтує механізми автократичного правління.

Доктрина Вучича про «нейтралітет», яка відкрито суперечить спільній зовнішній та безпековій політиці Європейського Союзу і яку він тріумфально оголосив у перший день російського вторгнення в Україну, більше не є ані політикою, ані стратегією. Вона стала прокляттям його власного прорахунку.
Тепер він сам замкнений у системі, яку побудував. Навіть якби він цього хотів, він уже не може забезпечити те, що Європейський Союз роками ввічливо описував як «малі, але значущі кроки».

Регіон рухається вперед — Сербія стає джерелом дестабілізації

Поки Чорногорія та Албанія швидко відкривають і закривають розділи і кластери, а Молдова та Україна входять у нову фазу історичного зближення з Європейським Союзом, у регіоні формується нова європейська динаміка — та, у якій режим Вучича не дозволяє Сербії брати участь.
Більше того, за цього режиму Сербія більше не є повільним поїздом Балкан; вона стала головним генератором нестабільності.

Чорногорія залишається лідером, оголошуючи про закриття ключових розділів до кінця року та входячи у фазу переговорів, яка запевняє європейські уряди. Албанія відкриває свої останні кластери та постає як модель послідовності в процесі реформ. Європейська перспектива регіону ніколи не була більш певною — за винятком Сербії.

У цьому новому ландшафті Сербія під правлінням Вучича дедалі менше схожа на країну, яка прагне інтеграції, і дедалі більше — на регресивний центр.

Найчіткішим прикладом цієї динаміки є Чорногорія.
Поки уряд у Подгориці прискорює свою євроінтеграційну програму, з Белграда надходять дедалі агресивніші антиєвропейські меседжі, політичний тиск і скоординовані пропагандистські операції всередині країни. Ця схема віддзеркалює те, що відбувається в Сербії: спроба послабити проєвропейську орієнтацію Чорногорії, підірвати довіру до її інституцій та створити внутрішні конфлікти, які можуть відвернути країну від європейського курсу. Найпотужнішим союзником Вучича в цій стратегії є проросійська Сербська православна церква.

Дестабілізація регіону стала центральним інструментом зовнішньої політики сербського режиму, бо автократична система не може реформувати себе зсередини; єдиний шлях її виживання — створення ширшої зони нестабільності, у якій євроінтеграція регіону виглядає непевною, а Сербія постає як «незамінний актор», без якого нічого не можна вирішити. Ця стратегія застосовувалася не лише протягом тринадцяти років правління Вучича, а й у 1990-х під час правління Слободана Мілошевича, різника Балкан. Логіка проста: чим більша криза в регіоні, тим незаміннішим режим у Белграді здається Заходу.

Але сьогодні ця політика значною мірою вичерпалася. Вперше звіт Європейської Комісії прямо визначає режим Вучича як джерело регіонального ризику, і дестабілізаційні дії в Чорногорії підтверджують це точніше, ніж будь-який дипломатичний коментар.

Це момент, коли режим перестає бути лише внутрішньою проблемою Сербії й стає регіональною загрозою безпеці для Європейського Союзу.

Аналіз Ветона Сурроя

Аналітичне бачення журналіста і політичного аналітика Ветона Сурроя є одним із найточніших розборів нинішньої політичної ситуації в Сербії та зміненої позиції Європейського Союзу щодо режиму Александра Вучича. Його оцінка ґрунтується на трьох фундаментальних парадоксах політики ЄС щодо Белграда, парадоксах, які сьогодні неможливо ігнорувати.

Перший парадокс, як зазначає Суррой, полягає в тому, що Сербія зараз політично та стратегічно ближча до Росії, ніж у момент, коли вона формально стала кандидатом на членство в Європейському Союзі. Другий парадокс є ще тривожнішим: Сербія більше не відповідає базовим копенгагенським критеріям виборчої демократії та верховенства права, і якби її оцінювали сьогодні, вона ледве могла б претендувати навіть на статус кандидата для Угоди про стабілізацію та асоціацію — не кажучи вже про переговори про вступ. Третій парадокс є найнебезпечнішим: тривала політика Європейського Союзу, що полягала в інвестуванні політичної довіри у Вучича в ім’я «стабільності», дала протилежний результат. Белград став головним генератором регіональної нестабільності — загрозою для Косова, Боснії і Герцеговини та особливо для Чорногорії.

Головне формулювання Сурроя з максимальною точністю підсумовує внутрішню логіку нинішнього режиму: «Логіка страху в Сербії досягла власного парадоксу — чим міцніше влада стискає, тим менше вона тримає».

У цьому парадоксі лежить пояснення і нездатності Вучича впровадити навіть наймінімальніші європейські реформи, і політичного реверсу, який нині розгортається в Чорногорії. Дестабілізація Подгориці, сплеск антиєвропейських наративів із Белграда та систематичні спроби повернути Чорногорію назад — це прямий наслідок режиму, політичне виживання якого залежить від того, щоб не допустити руху Сербії вперед — і тому тягнути назад увесь регіон.

Міжнародні медіа про Вучича у контексті воєнних злочинів — «Сараєвське сафарі»

«Сараєвське сафарі» — це назва однієї з найжахливіших, найбільш гротескних і нелюдських практик, скоєних під час облоги Сараєва (1992–1996). Ці злочини полягали в тому, що особи — переважно іноземці з великими фінансовими можливостями — платили членам армії Республіки Сербської, яка утримувала місто в облозі, щоб ті відводили їх на позиції снайперів над Сараєвом, звідки вони могли стріляти в цивільних. Це було вбивство заради розваги, форма «полювання на людей», у якій людське життя зводилося до мішені, а вбивство ставало «розвагою», доступною кожному, хто міг заплатити достатньо. Це були психопати, туристи смерті, які прибували виключно задля задоволення вбивства жінок, дітей та літніх людей, замкнених у обложеному місті.

«Сараєвське сафарі» становить одну з найогидніших форм воєнних злочинів проти цивільних у сучасній європейській історії. Вперше цю практику систематично викрив документальний фільм Sarajevo Safari (2022) режисера Мірана Зупанічa, у якому колишні члени силових структур та особи, причетні до цих операцій, свідчать про те, як багатих іноземців супроводжували на снайперські позиції, як вони платили десятки тисяч німецьких марок за цю «послугу», і як вони потім поверталися до Ягорини, Пале або Белграда. Згідно зі свідченнями, навіть існували «прайс-листи» для певних видів мішеней — причому діти були найдорожчими. Під час чотирирічної облоги Сараєва було вбито точно 1 601 дитину.

Після виходу документального фільму прокуратура Мілана відкрила розслідування щодо участі італійських громадян у цьому «снайперському туризмі». Це офіційне кримінальне розслідування щодо діянь, що не мають строку давності: вбивства цивільних, воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Італійський журналіст Еціо Гаваццені передав свідчення та документацію прокуратурі Мілана, відкривши правовий шлях, який раніше не існував. Прокуратура Боснії і Герцеговини також веде провадження щодо цих злочинів.

У цьому контексті ім’я Александра Вучича з’явилося тому, що хорватський журналіст-розслідувач Домагой Маргетич подав заяву до прокуратури Мілана з проханням розслідувати, чи був Вучич присутній на позиціях, з яких організовувався цей «туризм смерті» під час облоги. На одному відеозаписі він з’являється на одному з таких місць. Одного цього факту було достатньо, щоб світові медіа почали ставити питання про те, що Вучич робив поблизу Сараєва під час війни.

Цю історію висвітлювали найвпливовіші європейські медіа, включаючи The Guardian, The Telegraph, державне італійське агентство ANSA, Le Monde, Bild та багато інших.

Реакцією Вучича стало погрожування позовами проти всіх цих міжнародних медіа — таким самим чином, як він поводиться з незалежними медіа в Сербії. Це лише демонструє, що він утратив здатність розрізняти внутрішній медіапростір, який він контролює, та глобальний медіаландшафт, де погрози від лідера невеликої балканської держави не мають жодного значення і часто викликають лише насмішки.

Міжнародна репутація Вучича сьогодні перебуває на найнижчій точці його політичної кар’єри, і дедалі менш очевидно, чи знайдеться хоч один європейський лідер, який буде готовий прийняти його з офіційним візитом, поки він залишається при владі.

Висновок

Висновок, неминуче, є похмурим. Держави-члени Європейського Союзу завжди зберігають можливість вимагати замороження переговорів про вступ із Сербією — крок, який занурив би країну в політичну та економічну ізоляцію, супроводжувану персональними санкціями проти посадових осіб, що перебувають при владі, заходом, який уже серйозно розглядається в інституціях ЄС. Сербія розташована в геостратегічному середовищі, у якому ні Росія, ні Китай не можуть замінити торговельні потоки, інвестиції чи фінансові інструменти, які забезпечує Європейський Союз; вони також не можуть запропонувати навіть мінімальний рівень економічної життєздатності державі, чия економічна структура цілком прив’язана до європейського ринку та європейського капіталу. Це означає, що якщо Сербія хоче вижити як політично та економічно функціональна спільнота, існує лише одне реалістичне рішення: усунення автократичного ладу, який стрімко скочується до відкритої диктатури — і зробити це демократичними засобами, доки такі засоби ще доступні.

Історик Мілівой Бешлін справедливо застерігає, що «не існує цивілізованого виходу з диктатури», і Сербія увійшла в стадію, у якій єдиним питанням залишається те, як режим упаде, і наскільки дорогою чи (не)цивілізованою буде трансформація. У цьому сенсі ходіння Вучича по краю більше не є метафорою політичного балансування; воно стало щоденним ризиком трагедії, моментом, у якому кожний новий крок може бути тим, що штовхне країну в хаос, репресії чи відкритий політичний колапс. Сербію приведено на край, де її європейське майбутнє вже не залежить від переговорів із Брюсселем, а від того, коли і як завершиться існування системи, що це майбутнє блокує. І саме в цьому полягає суть усієї історії: країна нині опинилася перед небезпекою, що будь-який день може принести наслідки, які відчуватимуть покоління ще довго після того, як Александар Вучич піде з влади.

Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру