У своєму недавньому виступі на колегії Міністерства оборони Російської Федерації президент Путін, ілюструючи зневажливе ставлення Заходу до Росії після краху Радянського Союзу, згадав і зникнення з політичної мапи світу Югославії і, звісно страждання сербів – «розтягли по різних державних квартирах».
Ця заява Путіна ще раз ілюструє, що у його діях на пострадянському просторі є не просто бажання комусь помститися або відновити «втрачену» радянську територію, але й чітка ідеологічна зарядженість – при цьому зарядженість корпоративна. Саме так, як Путін, сприймали події у Югославії радянські чекісти в останній період існування Радянського Союзу. Саме тому Слободан Мілошевич став для них союзником, якому потрібно було допомогти – бо він втілював у життя їхні найпотаємніші мрії.
У Радянському Союзі КДБ, наприкінці правління Сталіна очищений від «космополітів» єврейського походження, а в перші місяці після смерті вождя ще й позбавлений впливу колишнього керівника кавказських чекістів Лаврентія Берія та його соратників, і став головним носієм шовіністичної ідеології, новим «Союзом русского народа» на Луб’янській площі. І от уявіть собі, що в цій штаб-квартирі дізнаються про знамениту промову Мілошевича на Косовому полі – там, де новий лідер Сербії пообіцяв, що «всі серби будуть жити в одній державі».
Я добре памʼятаю сприйняття цієї промови у самій тодішній Югославії – це був справжній шок. На обкладинці одного з головних часописів змін – словенського тижневика «Mladina» тоді зобразили Мілошевича у середньовічних доспіхах, який кидається із зброєю на одягнених у сучасні костюми лідерів інших республік з компʼютерами та блокнотами. Всі усвідомлювали, що починається середньовіччя!
Але радянські чекісти й хотіли цього середньовіччя! Адже політична програма Мілошевича, який цілком свідомо збирався відібрати населені сербами, з точки зору Белграда, території інших югославських республік, майже повністю співпадала із політичною програмою російського письменника Александра Солженіцина. У своїй незграбній брошурі «Как нам обустроіть Росію» знаменитий письменник, шовініст і ворог демократії, пропонував створити нову державу росіян з самої Росії, України, Білорусі та частини території Казахстану – тобто йшов за тим самим етнічним принципом, що й Мілошевич, але відмовляючи українцям і білорусам у національній суб’єктності.
Може здатися дивним, що чекісти, які цькували Солженіцина і брали участь у його вигнанні з СРСР, з таким ентузіазмом сприйняли політичні погляди автора «Архіпелагу ГУЛАГ». Але на момент краху СРСР шовіністичні пріоритети на Луб’янці оформилися остаточно і чекісти були готові вітати будь-якого носія цих поглядів.
Тим більш Мілошевича. Адже у його політичній програмі в Москві вбачали ще й можливість реваншу за геополітичну поразку і «втрату» Югославії після конфлікту Сталіна із Йосипом Броз Тіто. У чекістській картині світу все було просто. Тіто – не серб – відірвав «братню Югославію» від Москви, а серб Мілошевич хоче це братерство відновити. Так чому ж не допомогти новому союзнику у побудові «великої Сербії»?
Можна сказати, що ця боротьба за «велику Сербію» ще до Путіна стала одним з перших двобоїв ФСБ із західним прагненням зберегти міжнародне право і «життя за правилами». У чекістської Росії не вистачило сил ще й тому, що її представники тоді ще не монополізували владу. Та й економічних можливостей йти на пряму конфронтацію із Заходом у Росії не було.
Проте не варто забувати, що Рубікон у стосунках ще допутінської Росії із Сполученими Штатами був перейдений саме тоді, коли премʼєр Євген Примаков розвернув свій літак над Атлантикою і відмовився летіти до Сполучених Штатів тоді, коли дізнався про початок операції НАТО в Югославії. Примаков, тісно повʼязаний із ФСБ колишній «журналіст» і керівник зовнішньої розвідки, якраз був однією з фігур, які розглядалися на Луб’янці у якості спадкоємців Єльцина. Але зрештою зупинилися на Путіні. І Путін, як бачимо, чекістської поразки в Югославії і шовіністичної програми Мілошевича не забуває і через десятиріччя після завершення конфліктів, які виявилися прелюдією до великої війни на пострадянському просторі.
Vitaly Portnikov. Ukrainian journalist, political commentator, author and opinion-maker.
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру.
