11 лютого 2026 року Асамблея Косова схвалила формування нового уряду на чолі з прем’єр-міністром Альбіном Курті, що ознаменувало офіційний початок роботи уряду Курті III. Під час надзвичайного вечірнього засідання 66 депутатів проголосували «за», а 49 — «проти», що дозволило оперативно сформувати кабінет у складі 19 міністерств. Це голосування відбулося після установчого засідання нового скликання парламенту, сформованого за підсумками виборів у грудні 2025 року, і поклало край післявиборчій невизначеності, дозволивши інституціям перейти до виконання урядових повноважень.
Вступ
Парламентські вибори грудня 2025 року дали Косову чіткий політичний результат: Lëvizja Vetëvendosje – VV (Рух «Самовизначення») здобув близько 51 % голосів, що створило можливість сформувати уряд без чисельних перешкод і без потреби у крихких коаліціях. У політичній реальності, яка історично породжувала урядову нестабільність, цей результат є значним винятком. Водночас чітка парламентська більшість не виключає потреби в обережному політичному та інституційному управлінні. Навпаки, вона зміщує фокус із питання «Чи можна здійснювати управління?» до найважливішої дилеми: «Як саме буде здійснюватися управління?».
Основні післявиборчі виклики стосуються формування уряду, відносин між виконавчою та законодавчою гілками влади, а також збереження інституційної стабільності в умовах поляризованого політичного контексту. На цьому етапі справжнім випробуванням для політичного класу є не лише парламентська арифметика, а й здатність забезпечити підзвітне врядування, прозоре ухвалення рішень і публічні політики, що відповідають на структурні проблеми країни, зокрема економічний розвиток, верховенство права та довіру громадян до інституцій.
Паралельно з внутрішніми викликами інституційні очікування Косова залишаються тісно пов’язаними з міжнародним середовищем. Відносини зі стратегічними партнерами, процес діалогу із Сербією, євроатлантична інтеграція та геополітичне позиціювання країни потребують внутрішньої політичної стабільності та інституційної злагодженості. Будь-яка затримка або післявиборча криза створює ризик послаблення переговорних позицій та міжнародної репутації Косова.
I. Управління з повною більшістю: політична перевага та підвищена відповідальність
Перемога VV із результатом 51 % спрощує процес формування уряду, але водночас істотно підвищує тягар політичної відповідальності. За відсутності виправдань, які зазвичай супроводжують гетерогенні коаліції, будь-який успіх або провал у врядуванні буде безпосередньо приписаний переможцеві. Така ситуація формує високі очікування щодо стабільності, ефективного ухвалення рішень і конкретних результатів у ключових сферах, таких як верховенство права, економічний розвиток та інституційні реформи.
З аналітичної точки зору, головним викликом є не чисельна функціональність уряду, а уникнення ризику надмірної централізації влади та збереження демократичних противаг. Сильна парламентська більшість має супроводжуватися прозорістю, підзвітністю та повагою до опозиції, щоб політична стабільність не перетворилася на інституційну стагнацію.
II. Обрання нового президента: випробування політичного консенсусу
Одним із найважливіших інституційних викликів на горизонті є обрання нового Президента Республіки Косово. Хоча парламентська більшість VV робить цей процес технічно можливим, політичний і символічний вимір інституту президента потребує ширшого підходу. Президент, як об’єднавча та представницька постать держави, не повинен сприйматися лише як продукт тимчасової більшості, а як результат мінімального політичного консенсусу.
Обрання Президента Республіки Косово є однією з найбільш консенсусних процедур, передбачених Конституцією, і вимагає не лише кваліфікованої більшості голосів, а й високого парламентського кворуму. Практика Конституційного суду наголошує, що ці вимоги мають не формальний, а сутнісний характер, із метою гарантування демократичної легітимності та об’єднавчої ролі Президента.
Згідно з Конституцією, Президент країни обирається Асамблеєю Республіки Косово таємним голосуванням не пізніше ніж за тридцять (30) днів до завершення строку повноважень чинного Президента. Чинна Президентка Вйоса Османі була обрана Президенткою Республіки Косово 4 квітня 2021 року. Юридично новий Президент Косова має бути обраний до 5 березня 2026 року.
Обрання Президента здійснюється двома третинами (2/3, що дорівнює 80 депутатам) голосів усіх депутатів Асамблеї. Якщо жоден кандидат не набирає двох третин (2/3) у перших двох турах голосування, проводиться третій тур між двома кандидатами (якщо було висунуто два або більше кандидатів), які отримали найбільшу кількість голосів у другому турі, і кандидат, який отримує більшість голосів усіх депутатів (61 голос), обирається Президентом Республіки Косово. Якщо в третьому турі жодного кандидата не обрано Президентом Республіки Косово, Асамблея розпускається й оголошуються нові вибори, які мають відбутися протягом сорока п’яти (45) днів (стаття 86 Конституції). Процедура обрання простою більшістю у 61 голос виглядає простою, однак на практиці складно досягти кворуму для початку процедури обрання Президента. Конституційний суд у рішенні № ref.: AGJ 107/1 від 30.03.2011 визнав обрання Президента Беджета Пацоллі неконституційним. Згідно з цим рішенням, присутність 2/3 депутатів Асамблеї Косова під час обрання Президента Республіки є необхідною умовою на всіх етапах. Відсутність кворуму робить процес неконституційним незалежно від результатів голосування. У цьому контексті обрання Президента є тестом зрілості для косовського політичного спектра. Досягнення ширшої згоди надіслало б позитивний сигнал щодо інституційної стабільності та демократичної культури, тоді як відсутність консенсусу загрожує надмірною політизацією інституції, яка за своєю суттю має стояти над партійними поділами.
Президентка Османі зараховує до свого особистого активу запрошення від Президента Дональда Трампа стати членом Ради миру, а також вважає це перевагою для переобрання на ще один президентський термін.
III. Міжнародний вимір і символізм запрошення Президентки Османі
Поза внутрішніми процесами міжнародне позиціювання Косова залишається ключовим елементом його політичної стабільності. У цьому контексті запрошення Президента США Дональда Трампа Президентці Вйосі Османі приєднатися до Ради миру має багатовимірне значення. Це не лише особиста чи інституційна оцінка, а й політичний сигнал щодо ролі та сприйняття Косова на міжнародній арені. Такий розвиток подій зміцнює наратив про Косово як конструктивний чинник миру та стабільності, але водночас підвищує очікування, що внутрішня політика відповідатиме цьому образу. Інституційна стабільність, демократичне функціонування та злагодженість зовнішньої політики є передумовами того, щоб міжнародний символізм не залишився лише на декларативному рівні.
Президент США Дональд Трамп запросив Республіку Албанія та Республіку Косово стати засновниками «Ради миру» під час церемонії підписання, яку Трамп провів у Давосі, тоді як інші країни Західних Балкан — Сербія, Північна Македонія, Боснія і Герцеговина та Чорногорія — не були запрошені стати членами цієї Ради. Косово та Албанія прийняли запрошення та стали членами-засновницями Ради миру.
Запрошення Албанії та Косова розглядається як чіткий сигнал того, що адміністрація Президента Трампа сприймає ці країни як стратегічних партнерів США в регіоні, особливо в контексті глобальної безпеки та стабільності. Запрошення часто описується посадовцями обох країн як визнання їхньої історичної або поточної ролі у просуванні миру та співпраці. Воно також сприймається як можливість підвищити міжнародний профіль. Участь у такій міжнародній ініціативі надає Албанії та Косову широку дипломатичну платформу та можливість представити себе в глобальному контексті миру й співпраці, поза межами регіональних питань або інтеграції до ЄС і НАТО. З іншого боку, невключення таких держав, як Сербія чи Північна Македонія, можна тлумачити як зміну традиційної динаміки участі в міжнародних ініціативах, але це також демонструє, що американська політика за президентства Трампа може бути вибірковою та швидкою у визначенні регіональних партнерів, надаючи перевагу країнам, які сприймаються як союзники США.
У найближчі чотири роки міжнародні виклики Косова залишатимуться тісно пов’язаними з його міжнародним статусом, євроатлантичною архітектурою безпеки та процесом європейської інтеграції. Попри внутрішню інституційну консолідацію, зовнішня політика Косова й надалі зіштовхуватиметься зі структурними обмеженнями, що випливають із неповного міжнародного визнання державності та геополітичної динаміки в Європі та за її межами.
Найбільшим стратегічним викликом залишається членство в Організації Об’єднаних Націй. Косово й надалі стикається з активною протидією з боку Сербії та її союзників, насамперед Росії та Китаю, які мають право вето в Раді Безпеки. У цьому контексті членство в ООН є не лише дипломатичним питанням, а й проблемою глобального балансу сил. Без всеосяжної та юридично зобов’язувальної угоди із Сербією або без суттєвих змін у міжнародному балансі сил перспектива членства в ООН залишається непевною. Основним завданням для Косова буде збереження та розширення кількості міжнародних визнань.
У сфері безпеки прагнення до членства в НАТО стикається радше з політичними, ніж із технічними перешкодами. Трансформація Сил безпеки Косова у формування з оборонними спроможностями та зростанням взаємосумісності з НАТО є помітним прогресом, однак п’ять держав-членів НАТО, які не визнають Косово, залишаються ключовим блокувальним чинником. У найближчі роки головним викликом буде збереження внутрішньої та регіональної стабільності, уникнення ескалацій на півночі країни та поглиблення стратегічного партнерства зі США та ключовими країнами Альянсу як політичної передумови для будь-яких кроків до членства.
Членство в Раді Європи є більш досяжним завданням, однак не позбавленим ризиків. Хоча Косово досягло значного прогресу у сфері прав людини та верховенства права, процес залишається політизованим і безпосередньо залежить від діалогу із Сербією. Косово є єдиною країною, яка безпосередньо інтегрувала міжнародні інструменти у сфері прав людини (Загальну декларацію прав людини; Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та її протоколи; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та його протоколи; Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин; Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок; Конвенцію про права дитини; Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання — стаття 22) до своєї Конституції.
Процес європейської інтеграції залишається складним і довгостроковим викликом. Хоча лібералізація візового режиму стала позитивним символічним кроком, Косово й надалі перебуває на початкових етапах процесу вступу до ЄС. Основним завданням буде перехід від договірних відносин до статусу країни-кандидата в той час, коли сам Європейський Союз стикається з втомою від розширення, внутрішньою поляризацією та новими безпековими викликами. Нормалізація відносин із Сербією залишається ключовою політичною умовою, часто нечіткою за змістом і стандартами, що робить процес непередбачуваним для Косова.
У ширшому контексті Косово доведеться маневрувати в міжнародному середовищі, яке характеризується суперництвом великих держав, війною в Україні та зростанням впливу Росії й Китаю на Західних Балканах. Завданням буде зберегти чітку євроатлантичну орієнтацію, не опиняючись у дипломатичній ізоляції та не сприймаючись як чинник дестабілізації у регіоні.
Наступні чотири роки можуть стати визначальними для міжнародного позиціонування Косова. Успіх залежатиме не лише від внутрішніх реформ, а й від здатності до активної дипломатії, побудови стратегічних альянсів і виваженого управління міжнародним політичним тиском. У цьому контексті головним викликом для Косова залишається трансформація наявної політичної підтримки у конкретне членство в ключових міжнародних механізмах.
IV. Діалог Косово — Сербія: досягнення, провали та очікування на майбутнє
Діалог між Косовом і Сербією за посередництва Європейського Союзу розпочався у 2011 році з головною метою нормалізації відносин між двома державами та забезпечення регіональної стабільності. Понад десятиліття діалогу принесли низку угод, але водночас виявили глибокі структурні та політичні провали.
Найважливішим досягненням залишається Брюссельська угода 2013 року, яка заклала основи інтеграції незаконних сербських структур на півночі Косова до конституційного ладу Косова, зокрема поліції та судової системи. Також було досягнуто технічних угод щодо:
– свободи пересування,
– визнання дипломів (яке Сербія не виконує),
– інтегрованого управління кордонами,
– енергетики та телекомунікацій.
Ці угоди сприяли зниженню напруженості в окремі періоди та полегшили життя громадянам, особливо в практичному та технічному вимірах. Однак діалог не привів до укладення остаточної, юридично зобов’язувальної угоди, яка б забезпечила взаємне визнання. Одним із головних провалів є вибіркове виконання угод, насамперед з боку Сербії, яка й надалі не визнає Косово та перешкоджає його членству в міжнародних організаціях.
Діалог також зазнавав критики через відсутність прозорості, виключення парламентів і громадськості, відсутність каральних механізмів за невиконання, а також асиметричне ставлення ЄС до сторін. Питання Асоціації муніципалітетів із сербською більшістю залишається найчутливішим і найконфліктнішим пунктом, що постійно породжує політичні кризи та безпекову напруженість.
18 березня 2023 року сторони погодили нову угоду, яка отримала назву Охридська угода. Вона є імплементаційним додатком до Основної угоди про нормалізацію відносин, досягнутої за посередництва Європейського Союзу. Угода спрямована на де-факто нормалізацію відносин між Косовом і Сербією без остаточного розв’язання питання формального визнання.
Угода передбачає кілька ключових принципів:
– повагу до територіальної цілісності та суверенітету сторін;
– невикористання сили та мирне врегулювання спорів;
– недопущення блокування Косова в процесах міжнародної інтеграції;
– взаємне визнання документів, державних символів та інституцій;
– створення Асоціації муніципалітетів із сербською більшістю відповідно до конституційного ладу Косова;
– захист сербської культурної та релігійної спадщини в Косові.
Попри значний суспільний резонанс, ця угода так і не була реалізована, а напруженість між двома країнами залишається високою. У цьому контексті ЄС не зміг досягти примирення між сторонами. США підтримували діалог за посередництва ЄС, однак він не дав очікуваних результатів. Політичні партії, а також громадськість Косова вимагають більш активного залучення та лідерства США в процесі діалогу, оскільки вважається, що ЄС не був неупередженим і справедливим у відносинах Сербія — Косово. У цьому контексті громадян обурюють фінансові санкції ЄС проти Косова та призначення осіб з історією антикосовських позицій на посади посередників у діалозі. Найвідомішим прикладом є колишній спецпредставник ЄС Мірослав Лайчак. Лайчак, як міністр закордонних справ Словацької Республіки, виступав проти незалежності Косова, так само як і його країна — Словаччина — відмовляється визнавати Косово.
З цих причин вимагається активне залучення Сполучених Штатів до досягнення остаточної юридично зобов’язувальної угоди та завершення багатовікового конфлікту на Балканах між цими двома народами.
V. Виклики економічного розвитку та міграції
Новий уряд Косова зіткнеться з набагато складнішою економічною та демографічною реальністю, ніж це відображено в офіційній статистиці. Попри економічне зростання останніх років, структура економіки залишається крихкою, залежною від споживання та грошових переказів, тоді як внутрішнє виробництво, експорт і стратегічні інвестиції й надалі залишаються нижчими за потенціал. Це створює хибне відчуття стабільності, яке не трансформується у якісні робочі місця та довгострокову економічну безпеку.
Проблема безробіття, особливо серед молоді та кваліфікованих фахівців, полягає не лише у нестачі робочих місць, а й у відсутності перспектив. Ринок праці пропонує низькі зарплати, нестабільні контракти та обмежені можливості для професійного розвитку, що робить міграцію не вибором, а стратегією виживання. У цьому контексті масовий відтік робочої сили перетворюється на структурну кризу, яка поступово позбавляє країну її найціннішого капіталу — людей.
Міграція безпосередньо впливає на функціонування економіки. Ключові сектори, такі як охорона здоров’я, будівництво, інформаційні технології та освіта, вже стикаються з серйозною нестачею кадрів. Водночас старіння населення та скорочення частки працездатного населення підвищують навантаження на пенсійну та фінансову системи держави, ставлячи під сумнів довгострокову фіскальну стійкість.
Грошові перекази з діаспори, хоча й відіграють стабілізаційну та соціальну роль, утримують економіку в циклі залежності, де споживання підміняє розвиток. Вони не спрямовуються системно на продуктивні інвестиції, інновації чи технології, які могли б створювати робочі місця та стримувати міграцію. Така ситуація знижує мотивацію держави до глибоких реформ, оскільки соціальний тиск тимчасово амортизується коштами з-за кордону.
Новий уряд також зіткнеться з викликом довіри. Масова міграція є не лише економічним, а й політичним індикатором. Вона відображає брак довіри до інституцій, верховенства права та рівності можливостей. Без реальної боротьби з корупцією, без правової визначеності для бізнесу та без чітких політик розвитку будь-яка економічна стратегія залишатиметься декларативною. Якщо новий уряд не зможе перетворити економіку на джерело надії та зупинити сприйняття того, що майбутнє можна побудувати лише за межами Косова, міграція й надалі залишатиметься найчіткішою формою голосування громадян проти власної держави. Виклик полягає не лише в економічному розвитку, а й у демографічному та функціональному виживанні Косова як держави.
Висновок
Після виборів грудня 2025 року Косово опинилося у відносно сприятливому політичному моменті, однак не без ризиків. Чітка парламентська більшість, процес обрання президента та події на міжнародній арені створюють вікно можливостей для інституційної консолідації. Ключовим залишається питання, чи буде цей період використаний для побудови стабільного та інклюзивного уряду, чи буде втрачений, як і багато попередніх моментів в політичній історії країни.
Період після виборів грудня 2025 року є вирішальним: він або стане можливістю для демократичної та інституційної консолідації, або поглибить цикл політичної невизначеності та громадянського розчарування. Відповідь на цю дилему залежить від політичної зрілості інституційних акторів та їхньої здатності перетворити виборчу волю на ефективне врядування та довгострокове бачення розвитку держави.
Orhan Çeku. Associate professor for the subject of National Security at the public Haxhi Zeka University in the Republic of Kosovo
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру
