Надворі вересень 2025 року, і Селвер Хрустич, чоловік із Зениці, боснієць і мусульманин, як він сам себе описує, вирушає до Москви. Він вирішив воювати в російській армії — з ідеологічних міркувань, принаймні згідно з його власними свідченнями перед камерами Detektor, які брали в нього інтерв’ю під час тримісячного перебування в полоні в Україні. Захоплений на фронті, цей 35-річний чоловік розповідає свою історію та причини приєднання до російських збройних сил і відправлення на передову.
Хрустич пояснює, що прибув до Москви 4 вересня, приземлившись у аеропорту Шереметьєво пізно вночі.
«Там я сказав поліції — я вже знав, як відбувається процес — ти кажеш поліції в аеропорту, що хочеш вступити до армії», — стверджує він. За його словами, процедура була простою: заявити про свій намір, пройти перевірки та підписати контракт.
Хрустич — не єдиний доброволець або найманець із Боснії і Герцеговини, що порушує ширші питання про громадян БіГ, які їдуть воювати в іноземних конфліктах. Його історія, розказана в інтерв’ю для Detektor, простежує шлях із Німеччини через Москву до українського фронту — і зрештою до тюремної камери.
«До нас підійшла жінка — вона була капітаном, психологом — і спокійно сказала: “Ви люди, які прийшли сюди вбивати інших за гроші. Як і ми, ми — оплачувані вбивці”», — починає Хрустич, переказуючи свої свідчення з української в’язниці.
Ця одна фраза вміщує основну дилему: чи є іноземні бійці ідеологічно мотивованими добровольцями, чи найманцями, які беруть участь у чужій війні?
Він каже, що не проходив повноцінного навчання, і що все відбувалося в дитячій військовій школі поблизу Москви.
За словами Хрустича, перехід від цивільного статусу до військового відбувся швидко й без складних процедур. Після прибуття він перебував на об’єкті, де співробітники ФСБ перевіряли документи. Тим часом можна було пройти короткий курс підготовки, після чого новобранців відправляли на вулицю Яблочкова для підписання офіційного контракту з Міністерством оборони Росії.
«Я пішов туди 19 вересня, щоб підписати офіційний контракт. З цього моменту ти — солдат», — згадує він, наголошуючи, що адміністративний процес був відносно простим.
Його інтерес до поїздки до Росії, за його словами, виник після перегляду промовідео організації «Kosovo Front», яку очолює Александр Кравченко, доброволець, пов’язаний із військовими структурами в Республіці Сербській та Росії. Спочатку, стверджує він, йому відмовили через його етнічне та релігійне походження, але згодом він встановив контакт із Деяном Беричем, відомим добровольцем на російському боці.
За словами Хрустича, Берич наголошував, що все відбувається відповідно до закону та регламентів Міністерства оборони, без особливих обіцянок чи гарантій. «Він сказав, що війна — це не гра», — згадує Хрустич, додаючи, що його попередили про надзвичайно небезпечні умови на фронті в останні місяці.
З українського боку Тамара Курушкіна з Департаменту з питань поводження з військовополоненими зазначає, що серед затриманих часто є іноземні громадяни, деякі з яких стверджують, що не знали, що їдуть воювати. «Навіть ті іноземні громадяни, які підписали контракти під примусом або обманом, здебільшого хочуть повернутися до своїх країн», — каже Курушкіна
Доля громадянина БіГ Хрустича, який наразі є військовополоненим в Україні, порушує низку правових і політичних питань. Це перший відомий випадок боснійського громадянина в такому статусі в Україні, що ускладнює питання юрисдикції та можливої екстрадиції.
Ця справа нагадує попередній випадок Даріо Рістича, який був поранений, воюючи в російській армії, і після повернення до Боснії і Герцеговини зіткнувся з обвинуваченнями. На відміну від Рістича, Хрустич залишається поза досяжністю боснійських органів влади.
За словами Мірзи Бульюбашича, доцента Факультету кримінальної юстиції, кримінології та безпекових досліджень, ключовим питанням у таких справах є доказова база.
«Ми стикаємося з серйозними труднощами у збиранні доказів у таких справах. Якщо українська влада не бажає екстрадувати і хоче його судити — це нормально. Якщо вони хочуть екстрадувати і мають докази для притягнення до відповідальності, але вирішують не робити цього, а натомість передати їх нам через міжнародну правову допомогу, тоді ми маємо конкретні докази», — пояснює Бульюбашич.
Його слова вказують на складний механізм міжнародної правової допомоги, який вимагає співпраці між інституціями двох країн, обміну доказами та чітко визначеної юрисдикції. В іншому випадку процес може залишатися заблокованим між політичними та правовими процедурами.
Міністерство закордонних справ Боснії і Герцеговини не надало конкретної інформації щодо подальших кроків. Міністр Елмедін Конакович заявив, що наразі органи влади БіГ не мають доступу до Хрустича.
«Ситуація, як ви можете уявити, дуже складна (…) і поки що ми не маємо доступу. Добре те, що він живий і здоровий», — сказав Конакович на пресконференції.
Поки родина і громадськість очікують чіткіших відповідей, залишається питання, чи буде Хрустич притягнутий до відповідальності в Україні, чи екстрадований до Боснії і Герцеговини. Тим часом його справа створює прецедент, який, ймовірно, визначатиме подальші судові підходи БіГ до подібних ситуацій.
Правовий аспект справи підкреслює сараєвський адвокат Сенад Білич, який зазначає, що вступ до іноземних збройних сил є кримінальним правопорушенням за законодавством БіГ. «Це суперечить Закону про оборону та Закону про службу в Збройних силах БіГ. Чи то російська, українська, турецька, хорватська, словенська армія — будь-яка — громадяни БіГ не можуть служити в іноземних збройних силах», — наголошує Білич. Мінімальне покарання за такий злочин становить три роки позбавлення волі.
У своєму інтерв’ю з полону Хрустич говорить не лише про свою долю, а й про досвід, який, за його словами, глибоко змінив його погляд на війну. Він відкрито критикує російську армію, в якій воював.
«Я запитав його, як він це пояснює, адже він мусульманин. Я запитав про релігію, чи вірить він у Бога. Він сказав — так. Я запитав, як ти пішов воювати на боці агресора? Він відповів, що для нього ця війна була дуже далекою», — згадує Баркуш.
Поки Хрустич говорить про зміну поглядів і нові можливості, громадська думка залишається розділеною між розумінням, сумнівом і моральним осудом. Його історія, розказана з тюремної камери, стає чимось більшим, ніж особистий досвід — вона відображає складність війни, ідентичності та відповідальності.
Він стверджує, що організація була нижчою за очікувані стандарти і що контрактники не вважалися «своїми». На фронті, каже він, їм бракувало навіть базових ресурсів. «Не вистачало води — ні питної, ні для елементарної гігієни», — підкреслює він, описуючи повсякденне життя, далеке від того, на що він розраховував.
Особливо вражаючою частиною його свідчень є взаємодія з українськими військовими. У цих контактах, за його словами, йому згадалася болісна історія Боснії і Герцеговини.
«Українська армія сказала мені, що, наприклад, у місті Жепа вони допомогли нашим людям, які були оточені і могли зазнати такої ж долі, як у Сребрениці. І вони запитали: чому ти став на бік росіян? Я їм пояснив, і вони зрозуміли», — каже Хрустич.
Він також зробив заяву, яка викликала найбільше реакцій — тепер він вважає, що було б «реалістичніше воювати на боці України». Він стверджує, що українська армія вже зв’язувалася з ним щодо можливого залучення.
Такі події порушують численні етичні питання. Чи може перехід на інший бік у війні бути актом спокути, чи це прагматична спроба вижити в полоні?
Українські журналісти з платформи United24, які також брали в нього інтерв’ю, висловили скепсис. Аміра Баркуш зазначає, що не помітила глибшого морального осмислення у його відповідях.
За словами Євгенії Мельник, серед полонених є велика кількість іноземних бійців. Вона зазначає, що під час війни було захоплено близько 10 000 російських солдатів, сім відсотків з яких — іноземці. Утримувані в українських в’язницях походять приблизно з 40 країн, переважно з пострадянських держав, а також з Африки та Близького Сходу.
Курушкіна додає, що, за даними її організації, в українських в’язницях перебувають добровольці з понад 42 країн, тоді як оцінки кількості іноземних бійців на російському боці сягають до 21 000, при цьому реальна цифра, ймовірно, вища.
Родина Селвера Хрустича переживає емоційну дилему. Його батько, Фахрудін, відкрито не схвалює рішення сина йти на війну, але зізнається: «Я пишаюся своїм сином». Це внутрішнє напруження відображає ширшу суспільну розгубленість — між правовою забороною, моральним осудом і особистою прихильністю.
Справа Селвера Хрустича— це не лише його особиста історія. Він уособлює проблему іноземних бійців і висвітлює виклики, що стоять перед Боснією і Герцеговиною — країною, яка вже стикалася з поверненням своїх громадян із зон бойових дій. Його майбутнє тепер залежить від рішень української влади, можливої екстрадиції та здатності національної судової системи оцінити його дії, тоді як його родина і громада перебувають у невизначеності.
Nino Bilajac. Journalist, Detektor.ba
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру
