В Албанії — ще три десятиліття тому одній із найбідніших країн Європи, яка свого часу пережила один із найсуворіших комуністичних режимів Енвера Ходжі, — тема вступу до ЄС уже давно перестала бути типовою для регіону політичною мантрою про «європейське майбутнє». У Тирані європейський шлях подають уже як політичний графік: албанський прем’єр Еді Рама декларує намір завершити переговори до кінця 2027 року і вивести країну до членства в ЄС до 2030-го. Ще зовсім недавно це звучало б як типовий набір амбітних обіцянок для внутрішнього вжитку, але сьогодні ситуація інша. За цією риторикою стоїть реальне прискорення переговорного процесу, і саме тому в Брюсселі албанський трек дедалі рідше сприймають як затяжну балканську історію без ясного горизонту.
Хронологія тут важить більше, ніж політичні гасла. Як відомо, Албанія подала заявку на вступ до ЄС ще у 2009 році, статус кандидата отримала у 2014-му, а перша міжурядова конференція відбулася лише в липні 2022 року. Та вже за кілька років потому почалися вагомі зрушення, не в останню чергу мотивовані й геополітичним контекстом — повномасштабною російською агресією проти України та реальною загрозою всій безпековій архітектурі Європи. Тож у жовтні 2024 року ЄС відкрив з Албанією кластер 1 — Fundamentals (тобто основи), у грудні того ж року — кластер 6, у квітні 2025-го — кластер 2, у травні — кластер 3, у вересні — кластер 4, а в листопаді 2025 року — останній, п’ятий кластер. Фактично до кінця минулого року Албанія відкрила переговори щодо всіх шести кластерів, тобто по всьому масиву переговорних розділів. Для Західних Балкан це справді нетиповий темп. Станом на сьогодні Албанія буквально починає дихати в спину традиційному регіональному лідерові у сфері євроінтеграції — Чорногорії, яка теж нині демонструє помітні успіхи на переговорному шляху з Брюсселем.
І саме тут починається найважливіше, адже згаданий вище албанський успіх легко прочитати хибно. Відкрити всі кластери — ще не означає ввійти в режим системного закриття розділів. На відміну від тієї ж Чорногорії, яка вже не один рік живе логікою поступового закриття переговорних розділів, Албанія лише заходить у той відтинок, де доведеться демонструвати європейським партнерам не вміння швидко рухатися переговорним коридором, а здатність пройти його найважчу й найбільш відповідальну частину. У Брюсселі це добре розуміють. Недарма там постійно повторюють: кластер Fundamentals відкривається першим і закривається останнім. Це означає, що справжня перевірка для Албанії лише починається.
Найсильніший аргумент Тирани перед європейцями — судова реформа. Для країни, де саме правосуддя довгі роки було головною причиною скепсису з боку ЄС, нинішній стан речей означає справді серйозний зсув. Брюссель позитивно оцінює хід судової реформи, а процес очищення й переатестації суддів та прокурорів уже наблизився до завершення в апеляційній ланці. Не менш важливо й інше: Албанія змогла показати не лише нове законодавство, а й відчутний практичний антикорупційний результат. SPAK — Спеціальна антикорупційна структура — за останні роки стала, мабуть, найпереконливішим символом того, що албанська держава принаймні намагається ламати стару систему недоторканності для високопосадовців. Для країни, яка ще кілька десятиліть тому була тотально бідною, переживала хаос перехідного посткомуністичного періоду та розквіт організованої злочинності — з серйозним, що важливо, транснаціональним компонентом, зважаючи на масштаб і згуртованість албанської діаспори на Заході, — це справді гідний результат.
Однак ЄС, оцінюючи прогрес країни-кандидата, одночасно дуже чітко нагадує: незалежність судової системи ще треба втримати. Це важливий нюанс. Брюссель поки не вважає албанську історію завершеним і беззаперечним тріумфом верховенства права. Швидше навіть навпаки: що помітнішими стають успіхи албанських антикорупційних органів, то гострішим стає питання політичного тиску й атак на судову гілку влади, а також ризику перетворення правосуддя на продовження великої внутрішньополітичної боротьби іншими засобами. Для Албанії це дуже чутлива тема, бо її євроінтеграція сьогодні значною мірою тримається саме на довірі Брюсселя до реформи правосуддя.
Згадану проблему добре видно і в ширшому політичному контексті. Формально Албанія демонструє високу переговорну дисципліну, але під цією дисципліною й далі лежить система, яка не надто добре працює без політичної напруги. Наприклад, парламентські вибори 11 травня 2025 року, що принесли Соціалістичній партії Еді Рами вже четвертий поспіль урядовий мандат, були загалом конкурентними, однак супроводжувалися цілком знайомими для регіону проблемами. Міжнародні спостерігачі говорили про нерівні умови гри, зловживання державними ресурсами й неповне виконання старих рекомендацій щодо виборчої системи. І це не дрібниця. Для ЄС виборча реформа в Албанії є одним із тестів на те, чи здатна країна виходити з постсоціалістичної, корумпованої й далекої від демократичного ідеалу політики персоналізованого контролю в бік зрілих і працюючих інституційних правил, сильних і незалежних інституцій.
У цьому й полягає одна з головних суперечностей албанського кейсу. Країна просувається вперед швидко, але рухається не в умовах політичної гармонії, а на тлі системи, яка й далі страждає від поляризації, слабкої культури діалогу і дефіциту довіри між владою та опозицією. Як відомо, в албанському парламенті фізичні бійки між депутатами — не така вже й рідкість. Тому Брюссель постійно наголошує перед Тираною на потребі інклюзивного політичного діалогу. Це звучить, здавалося б, як стандартна євробюрократична формула, але насправді йдеться про доволі конкретну й практичну річ: ЄС не хоче ще одного сценарію, коли красива на папері швидкість реформ співіснує з нестабільністю політичної системи та слабкістю державних інституцій.
Якщо подивитися на менш видовищні, але стратегічно важливі розділи, албанська картина стає ще тверезішою. У сфері конкуренції та державної допомоги країна все ще досить далека від тієї зони комфорту, яка потрібна для схвалення Брюсселем. Для ЄС це одна з тих тем, що рідко виходять на перші шпальти, але дуже ясно показують, наскільки держава готова жити без ручного розподілу преференцій, політично зручних винятків, кумівства, фейкових тендерів і фаворитизму для «своїх». Для країн Західних Балкан і ширше Південно-Східної Європи це традиційно болюче місце. Албанія тут не виняток.
Ще складніша для Тирани історія — розділи про довкілля і клімат. Саме тут європейська інтеграція зазвичай переходить із площини декларацій у площину грошей та реальної інституційної спроможності держави. Албанія поки що не справляє враження країни, яка вже готова легко пройти цей блок. Проблеми в управлінні відходами, водній політиці, якості повітря, імплементації кліматичних цілей — усе це виглядає дуже знайомо для балканського контексту. У цьому сенсі справи в Албанії значно гірші, ніж у сусідньої Чорногорії, де ситуація теж далека від ідеалу. Будь-хто, хто мандрує мальовничими албанськими дорогами, одразу бачить тамтешній специфічний контраст: шикарні нові садиби, ресторани, готелі й банкетні зали межують із величезними стихійними звалищами просто на берегах річок. Додаткову тривогу викликають і рішення у сфері землекористування, які можуть боляче вдарити по екологічному балансу. Словом, саме екологічний блок цілком може стати однією з тих ділянок, де албанський єврооптимізм упирається в банальний дефіцит матеріальних та інституційних спроможностей держави. Водночас албанці, слід віддати їм належне, сумлінно й активно працюють над тим, щоб поліпшити ситуацію.
Не менш чутлива тема — медіа та свобода слова. Тут албанський шлях до ЄС виглядає значно менш комфортним, ніж в урядових звітах. Проблеми добре відомі: концентрація власності, непрозоре фінансування, переплетіння ділових і політичних інтересів, непотизм і кумівство, тиск на журналістів, слабкі гарантії редакційної незалежності. Для країни, яка хоче завершити переговори вже у 2027 році, це аж ніяк не периферійне питання. Це ще один індикатор того, наскільки демократичні інститути в Албанії справді працюють, а не лише формально відповідають європейському словнику.
Водночас було б помилкою зводити албанську історію лише до переліку проблем. У Тирани є цілком реальні плюси. Країна для ЄС геополітично зручна: чітко прозахідна, без двозначності у ставленні до Росії — одна з вкрай небагатьох країн Південно-Східної Європи, де русофільство практично відсутнє як явище в суспільно-політичному житті. Це країна з максимально високим і, що головне, щирим рівнем узгодження зовнішньополітичного курсу з ЄС і НАТО. Албанія входить до Альянсу ще з 2009 року. Крім того, країну вже поступово вбудовують у ширший європейський економічний і регуляторний простір ще до формального вступу. Це важливий момент. Європейська інтеграція тут дедалі менше виглядає як абстрактна обіцянка далекого майбутнього і дедалі більше — як практичний процес входження в європейські правила вже зараз.
Поточний стан албанської євроінтеграції найточніше описувати не як тріумф і не як ілюзію, а як нервову фазу переходу. Албанія вже довела, що може рухатися швидко. Вона довела, що здатна відкривати кластери майже без пауз і давати Брюсселю той темп, якого від Західних Балкан давно чекали. Але далі починається інша гра — уже не про швидкість заради швидкості, а про зрілість держави.
Тепер успіх Албанії залежатиме не від кількості гучних проєвропейських заяв, а від того, чи зможе країна пройти Fundamentals без серйозного зриву — у судах, антикорупції, виборчих правилах, медіа, захисті конкуренції та довкіллі. Іншими словами, Тирана сьогодні ближча до ЄС, ніж будь-коли раніше. Але вона ще не на фініші. Вона лише увійшла в ту фазу, де швидкість уперше доведеться перетворити на якість державності. Та загалом є всі підстави очікувати, що Тирані вдасться заскочити в «європейський потяг» уже в доволі близькій перспективі. З огляду на те, в якому слабкому стані Албанія перебувала ще в останнє десятиліття ХХ століття, це справді дуже значний успіх.
Аналітична група CWBS
