У європейській політиці непросто знайти приклад настільки довгого, виснажливого і нервового шляху, як шлях Північної Македонії. Сухі цифри тут промовисті самі по собі: країна подала заявку на членство в ЄС ще у 2004 році, статус кандидата отримала у 2005-му, а до першої міжурядової конференції між Скоп’є та Брюсселем дійшло лише через 17 років — у липні 2022-го. Станом на весну 2026 року Північна Македонія завершила скринінг усіх переговорних кластерів, але до наступної реальної фази переговорів так і не перейшла. У цьому й полягає головний парадокс македонського євроінтеграційного кейсу: формально процес і далі триває, але політично країна вже довгий час перебуває у стані застою й глибокої стагнації.
Сьогодні Північна Македонія нагадує державу, яка роками стоїть у європейському коридорі, але не може пройти крізь перший справді важкий турнікет. Головний вузол добре відомий: конституційні зміни щодо статусу болгарської національної меншини, передбачені рамкою Ради ЄС від 2022 року, досі не ухвалені. Без них перехід до ключового кластера Fundamentals («Основи») лишається неможливим. Проблема Скоп’є зараз фактично в тому, що країна боляче застрягла у «сірій зоні» між завершеним скринінгом і фактично закритою переговорною брамою.
На тлі сусідів ситуація виглядає особливо дошкульною. Поки Скоп’є залишалося прив’язаним до болгарського вузла, сусідня Албанія, ще кілька десятиліть тому в рази бідніша країна, у 2025 році здійснила стрімкий ривок, відкривши всі переговорні кластери. Те, що ще недавно здавалося малоймовірним, стало реальністю: Брюссель де-факто розвів албанський і македонський треки, дозволивши Тирані рухатися далі самостійно. Для Скоп’є це був доволі відчутний політичний удар. Країна, яка впродовж багатьох років вважалася одним із фаворитів європейської інтеграції на Західних Балканах, тепер ризикує закріпитися в ролі держави, що постійно запізнюється до власного європейського шансу.
Найпростіше пояснення звучить так: усе блокує вимоглива Софія. Та це лише частково правда. Вимога внести болгар до Конституції як одну з визнаних національних спільнот стала червоною лінією для нинішньої влади. Прем’єр Хрістіян Міцкоскі та президентка Гордана Сіляновська-Давкова — представники формально проєвропейської, правоцентристської й патріотичної партії ВМРО-ДПМНЄ, для якої питання захисту македонської національної самобутності вкрай важливе, — вимагають додаткових гарантій, що права македонців у Болгарії теж будуть захищені в аналогічний спосіб і що ця поступка стане останньою. Скоп’є очевидно побоюється нових вимог щодо мови, історії та національної ідентичності. Адже македонське суспільство добре пам’ятає, як у червні 2018 р. після укладення історичної Преспанської угоди попередній ліберальний уряд македонських соціал-демократів вирішив багаторічну суперечку з Грецією шляхом перейменування країни з Республіки Македонія на Республіку Північна Македонія. Серед іншого, це дозволило Скоп’є доволі швидко набути членства в НАТО.
Проблема в тому, що Брюссель не демонструє жодного бажання переглядати вже погоджену переговорну рамку. Офіційна лінія ЄС залишається незмінною: потрібні саме ті конституційні зміни, про які домовлялися раніше Скоп’є і Софія. Цей клінч додатково посилюється внутрішньою втомою — навіть якби болгарський чинник зник, Скоп’є навряд чи продемонструвало б блискавичну готовність до реформ у найчутливіших блоках.
Саме тут і стає очевидно, що проблема Північної Македонії давно вже не зводиться лише до взаємин із сусідньою Болгарією, яка традиційно сприймає македонців як «молодших братів» або й узагалі як «колишніх болгар». За зовнішнім бар’єром стоїть і хронічна внутрішня слабкість. Політична поляризація в парламенті зберігається, важливі реформи гальмуються, відкладені призначення накопичуються. Не варто ігнорувати й етнічний чинник — албанська громада становить близько 30% населення країни, і водночас македонські албанці традиційно максимально прозахідно орієнтовані. Македонський застій — це не лише наслідок болгарського блокування, а й симптом глибшої проблеми: дефіциту довіри, слабкої культури політичного компромісу і недостатньої спроможності виробляти широкий консенсус навколо європейського курсу.
У цю картину варто додати ще один важливий чинник — Віктора Орбана й Угорщину. Для чинного македонського уряду Будапешт перетворився не просто на дружній європейський голос, а майже на політичний тил. Угорський кредит у 500 млн євро на вигідних умовах став не лише економічним, а й політичним сигналом. Віктор Орбан відкрито критикував рішення ЄС розвести албанський і македонський треки та пропонував посередництво у суперечці з Болгарією. Для Скоп’є така підтримка, безперечно, корисна. Втім, ця дружба має і зворотний бік.
Всю складність відносин Скоп’є і Будапешту наочно продемонстрував візит македонської делегації на чолі із прем’єр-міністром до Угорщини наприкінці березня. Хоча програма візиту, яка включала македонсько-угорський бізнес-форум, була максимально спрямована на розвиток насамперед економічної співпраці двох країн, зміст публічних виступів Міцкоскі більше нагадував передвиборчу агітацію напередодні голосування на парламентських виборах в Угорщині. На зустрічі, організованої приймаючою стороною в навчальному закладі, Христіян Міцкоскі говорив про те, що Угорщина є прикладом країни, якій завдяки «сильному лідерству вдається забезпечити економічний розвиток, стабільність та збереження ідентичності», а Віктора Орбана наводив як приклад «лідера, який має сміливість приймати рішення в інтересах своєї країни та який сприяє стабільності регіону та Європи». В умовах, коли у Брюсселі Орбан має репутацію політика, який нехтує європейськими цінностями, послаблює європейську єдність і системно конфліктує з ЄС у питаннях верховенства права, складно назвати заяви македонського прем’єра такими, що спряють європейської інтеграції країни.
Фактично, угорський фактор для Північної Македонії є водночас і ресурсом, і проблемою: він посилює зовнішньополітичні позиції влади в Скоп’є, але не розв’язує головного вузла з Софією та не додає довіри в ключових центрах ухвалення рішень ЄС. Тінь колишнього македонського прем’єра Ніколи Груєвського, теж із ВМРО-ДПМНЄ, який після втечі знайшов притулок саме в Угорщині, і далі лишається символічно важливим нагадуванням про специфічний характер цієї політичної близькості.
За завісою геополітики ховаються і значно більш приземлені, але не менш критичні проблеми. У кластері Fundamentals, тобто там, де вирішується реальна якість держави, прогрес лишається мінімальним. Боротьба з організованою злочинністю та корупцією часто не виходить за межі декларацій, а судова реформа пробуксовує через брак політичної волі та інституційної послідовності.
Схожа картина і в інших стратегічно важливих секторах. Регулятори в економіці та медіасфері потребують більшої незалежності, система державної допомоги — більшої прозорості, а інституційна архітектура загалом — більшої передбачуваності. Македонська проблема — це не лише образа на Болгарію, а й хронічна хвороба балканської держави, яка навчилася добре говорити мовою реформ, але так і не змогла остаточно довести їхню незворотність на рівні інституцій.
Попри це, Північна Македонія зберігає важливі козирі. Вона повністю узгоджена із зовнішньою політикою ЄС, зокрема у питанні підтримки України, і залишається геополітично надійним партнером Заходу. Країна інтегрована в нові фінансові механізми на кшталт Плану зростання для Західних Балкан, а також поступово вбудовується в окремі європейські інструменти. Тобто Північну Македонію поки що не викинуто з європейського процесу. Але це вже давно не дає відповіді на головне питання: коли саме цей процес знову стане власне рухом, а не очікуванням.
Підсумок щодо європейського майбутнього македонців виглядає доволі жорстко. Після десятиліть компромісів — від зміни назви країни до поступок у питаннях ідентичності — македонське суспільство дедалі більше впирається у стіну втоми. Головне питання для Скоп’є тепер звучить уже не так: «Чи хочемо ми в ЄС?» Питання радше в іншому: чи здатна македонська державна машина вирватися з моделі вічного очікування, не розірвавши при цьому власне суспільство ще глибше?
Якщо відповідь не знайдеться найближчим часом, Північна Македонія ризикує надовго залишитися не на шляху до Європи, а в нескінченному передпокої інтеграції, де кожен наступний крок потребує нового політичного компромісу, але не гарантує жодного реального просування вперед.
Аналітична група CWBS
