Балканські держави знову драматизують свій регіональний політичний ландшафт, демонструючи надмірну залежність від скандальних і тривожних наративів, щоб привернути увагу великих держав. Адже більше уваги означає більше важелів для лобіювання та тиску.
Сербія та її громадськість особливо вправно підживлюють як внутрішнє, так і міжнародне занепокоєння, головним чином завдяки пропагандистському чуттю її автократичного президента. У нього є чіткий мотив: будь-який потенційний спалах у регіоні відволікає увагу від масових протестних рухів, які наразі загрожують його владі.
Президент Вучич побудував свою зовнішню політику навколо хеджування, стратегії в міжнародних відносинах, за допомогою якої держави долають невизначеність і мінімізують ризики під час взаємодії з великими гравцями. Замість того, щоб досягати повної рівноваги і узгодження з якоїсь однією силою чи проти неї, держава, що «хеджує», зберігає достатню гнучкість, щоб уникнути надмірної залежності або прямого антагонізму щодо будь-якого окремого великого гравця. Вучич виявився досить вправним у реалізації цього підходу.
Однак ця стратегія стала більш складною з огляду на перспективу миру в Україні та потенційне потепління у відносинах між Росією та Сполученими Штатами — дві події, які послаблюють здатність Вучича балансувати між кількома сторонами.
Найновішим прикладом тенденції Сербії до «звичайного алармізму» є широко розрекламована заява про «військовий союз» з Угорщиною. Насправді це лише продовження угоди про стратегічне оборонне співробітництво, яка діє з 2023 року і продовжується щорічно. За словами хорватських медіа, цей крок Сербії здебільшого є реакцією на повідомлення про посилення оборонної співпраці між Хорватією, Албанією та Косово — щойно оголошену декларацію, яка також запрошує приєднатися Болгарію, як тільки вона досягне «політичної консолідації».
Цей епізод повертає нас до ідеї штучної гонки озброєнь у регіоні — ідеї без реального підґрунтя. Ані у Сербії та Хорватії, ані у Сербії та Албанії немає нагальних двосторонніх суперечок. Водночас ризик збройного конфлікту в Косово різко знизився після того, як косовський прем’єр-міністр консолідував контроль над сербською північчю та вигнав звичайних порушників порядку – організовані злочинні групи, які мають тісні зв’язки з політичною елітою Сербії. Отже, ширша мета цих «альянсів» залишається неясною. Ні Сербія, ні Хорватія, ні Албанія наразі не стикаються з великими суперечками, і Сербія також не має можливостей для військової відповіді щодо Косова.
Співпраця Хорватії з Албанією ґрунтується на традиційно міцних зв’язках і тому факті, що багато етнічних албанців брали участь у війні за незалежність Хорватії в 1990-х роках — деякі з них зайняли високі посади в хорватській армії. Тим часом Хорватія прагне зміцнити власну оборонну промисловість, щоб конкурувати з Сербією, яка успадкувала ВПК від колишньої Югославії і з тих пір модернізувала. Оборонний сектор Сербії помітно процвітав в останні роки завдяки поставкам у зони конфлікту, такі як Україна та Близький Схід, де її артилерійські боєприпаси користувалися високим попитом.
Незважаючи на ажіотаж у проурядових ЗМІ Сербії навколо «військового альянсу» з Угорщиною, спрямованого на покращення іміджу Вучича як усередині країни, так і на міжнародному рівні, угорські ЗМІ не звернули особливої уваги на цю подію. Підвищення значущості угоди з нижчого адміністративного рівня до документа на міністерському рівні є здебільшого символічним, це жест прем’єр-міністра Орбана, адресований Вучичу і керований їхніми спільними політичними та, як повідомляється, корупційними особистими інтересами.
Крім того, Угорщина символічно підтримала Сербію, надіславши спеціальні підрозділи поліції під час кризи навколо персони Мілорада Додіка. Крім співпадаючих інтересів (у тому числі корумпованих), Сербія та Угорщина поділяють певні ідеологічні позиції: обидва режими є правоконсервативними, антиімміграційними та, за деякими даними, ісламофобськими, що потенційно актуально у випадку з Боснією.
Російські пропагандисти хапаються за цю динаміку, стверджуючи про появу «російського фронту» в Європі, зображуючи це як доказ слабкості НАТО, особливо якщо такі країни, як Словаччина чи Північна Македонія, приєднаються до так званої «моралістичної балкано-центральноєвропейської трансверсалі».
Проте ці «мікро-Антанти» нагадують ініціативи міжвоєнної епохи, які зрештою не витримали випробування часом. Їх основним недоліком є відсутність справжньої відданості справі. Для такого члена НАТО, як Угорщина, створення альянсу з Сербією, яка не є членом НАТО, становить значні репутаційні ризики та загрожує втратою електоральної підтримки. Як і у випадку з багатьма попередніми «союзами» та «вічною дружбою», ця угода може стати лише чорнилом на папері — інструментом пропаганди для внутрішніх та регіональних політичних цілей.
Заглядаючи вперед, можна констатувати, що новий збройний конфлікт на Балканах залишається малоймовірним.
Ідея залякування Сербії в Косово виявилася невдалою, і навряд чи подібний підхід вдасться Додіку, який продовжує випробовувати терпіння НАТО як гаранта миру в Боснії та Герцеговині. Незважаючи на ширшу глобальну напруженість, Сполучені Штати та Європейський Союз загалом одностайні щодо Боснії та Герцеговини. Схильність Додіка спричиняти кризи заради власного виживання, швидше за все, з часом зменшиться, як і алармістські наративи про альянси та заворушення.
Однак ці події не позбавлені значення, оскільки вони свідчать про падіння довіри до глобальних альянсів. Тертя всередині НАТО резонують на Балканах, і це лише один із наслідків. Хоча Росія може скористатися відчуттям нестабільності, її пряме втручання залишається малоймовірним. Головне занепокоєння викликає постійний потік пропаганди, яка малює регіон як нестабільний, посилюючи авторитарні тенденції та демократичний регрес на Балканах у довгостроковій перспективі.
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру.
Любомир Філіпович. Чорногорський політолог
