Основні подібності між сербською та російською державами та їхніми ідеологіями великодержавного націоналізму на сьогоднішній день
В обох країнах так звана державна свобода ставиться вище свободи особи. Тому це авторитарні суспільства з національними лідерами. Держава вважається найвищою цінністю, тому існує постійне намагання створити державу без суспільства, тобто спроба поєднати державу з суспільством. У цьому сенсі підкреслюється, що держави старіші за нації і що Сербія та Росія існували ще до сучасного поняття нації як такої.
У такій концепції територія є лише замінником розвитку та модернізації. Тому і Сербія, і Росія обирають розмір державної території над свободою та якістю держав і суспільств у них. Сербія та Росія мають однакові аргументи щодо Європи та Західних Балкан, а саме: «Ми звільнили вас у війні, і тому маємо мати привілейоване становище» (Росія має на увазі Другу світову війну, а Сербія —Першу). Розповідь про загрозу сербам у регіоні, тобто росіянам, означає, що війна та будь-яка найжорстокіша та агресивна відповідь є законними інструментами. Захист людей у регіоні – це найвищий наратив. І Путін, і Вучич виголосили ідентичні заяви, наприклад: «Ми захистимо наших людей, де б вони не проживали в регіоні».
Домінуючий наратив у Сербії, який заперечує злочини, скоєні в 1990-х роках, і вшановує засуджених військових злочинців, наступний: «Якби геноцид у Сребрениці проти мусульман у Боснії не відбувся, Ясеновац, тобто погром сербів у Другій світовій війні, повторився б знову.” Росія використовує той самий наратив, стверджуючи, що захищається, атакуючи Україну. Захід – це ворог, який змовився проти Сербії, тобто Росії. Основна теза — це війна Заходу проти слов’ян.
Те, що зробили радянські танки і танки ЮНАР на початку війни в Югославії, сьогодні роблять ряси священиків Російської та Сербської православних церков. Таким чином, в обох випадках церква позиціонується як охоронець ідентичності та ідеї великої держави, в якій живуть усі серби, тобто всі росіяни. Обидві церкви, сербська і російська, давно не мають нічого спільного з релігією і християнством, а являють собою параполітичну організацію, яка виступає за єдність церкви і держави.
Громадян переконують, що вони оточені ворогами та нав’язаними ним державами. У випадку Сербії – це Хорватія, Боснія, Чорногорія та Косово. У випадку з Росією домінувала теза про Україну як тимчасову державу, за якою стоїть злий Захід, який прагне підкорити Росію. Партійна держава як спадщина комунізму в націоналістичному одязі. Будь-який плюралізм і демократичне прагнення вважаються слабкістю. Розуміння обох моделей націоналізму призвело до однієї партії та «єдності народу», щоб легше протистояти ворогові, так званому однопартійному плюралізму в Сербії. Для цього також потрібен лідер, тобто авторитарна особистість як правитель замість поділу влади на гілки. У Росії все зосереджено на вожді чи самодержавстві.
У таких обставинах насильство є тим методом, через який промовляється суть ідеології, що далі нормалізує насильство та війну. Гасло під час війн 1990-х років у Сербії було таким: «Війна за мир». Сьогодні Путін називає агресію «спеціальною операцією» для збереження миру.
Обидві держави наголошували на централізмі, вважаючи будь-яку децентралізацію сепаратизмом і зрадою. Завжди рішенням проблем для них є державна економіка, а не ринкова, а політичний опонент розглядається виключно як ворог.
У сучасній історії Сербії державний апарат вбив президента Івана Стамболіча, прем’єр-міністра Зорана Джінджича та лідера опозиції Олівера Івановича. У сучасній історії Росії державний апарат вбив Бориса Нємцова, Олексія Навального та багатьох інших.
Єдиною традицією в обох випадках визнається націоналізм. Середньовіччя використовується як вирішальний аргумент і йдеться про «історичні права», які Сербія, тобто Росія, має на своїх сусідів. Інтелектуальна еліта на службі партійної держави та самодержавства. Заперечення будь-якої критичної думки вважалося зрадою національних інтересів. Отже, еліта служить державі та системі, а не громадянам. У такому суспільстві історичний ревізіонізм є методом захисту правлячої ідеології та напівдержавної системи. Важливо зазначити, що Росія повторює сербську війну 1990-х – Чечня, Грузія та Україна – це повторення Хорватії, Боснії та Герцеговини та Косова.
Висновок – Оточіть Сербію успіхом
Конфлікти в Україні та на Близькому Сході різко підкреслили вразливість Європи. Ці події ставлять Європу перед новими обставинами, які вимагають консолідації сил, реорганізації внутрішніх можливостей і продовження її ролі провідника миру, демократії та свободи на всьому континенті. У цих мінливих геополітичних умовах Європейський Союз стикається із браком спроможності захистити Україну або вплинути на припинення бойових дій на Близькому Сході. Однак ЄС має можливість вплинути на ситуацію на території своїх безпосередніх сусідів, зокрема на Західних Балканах.
Початок російського вторгнення в Україну ще більше ускладнив динаміку подій на Західних Балканах. Росія продемонструвала не тільки свою здатність зупинити прогрес регіону в напрямку інтеграції з ЄС, але й здатність створювати заворушення та нестабільність і залякувати Європу, натякаючи на можливість відкриття «другого фронту» на Балканах. Незважаючи на те, що Росія не має сил спричинити широкомасштабну війну в регіоні, вона показала, що може викликати заворушення в північному Косові (про що свідчить теракт у Баньській), сигналізуючи таким чином ЄС і його західним союзникам свою активну та деструктивну присутність на Західних Балканах. Цей зловмисний вплив здебільшого здійснюється через режим президента Александра Вучича в Сербії. Адміністрація Вучича, як і адміністрація Лукашенка в Білорусі, виділяється в Європі своєю відмовою узгоджувати сербську зовнішню політику та політику безпеки з політикою ЄС. Це було б практично неможливо, оскільки сербська зовнішня та безпекова політика вже узгоджуються з політикою Путіна. На тлі конфлікту в Україні сербські чиновники були нагороджені Путіним за дотримання так званої політики військового та зовнішньополітичного нейтралітету, яка насправді служить лише російському режиму. Сербія залишається єдиною країною, окрім Білорусі, яка не ввела санкцій проти Росії, і навіть вирішила поглибити співпрацю з Росією з початку агресії проти України. Таким чином, Росія не тільки перешкоджає інтеграції Сербії в ЄС і процесам реформ, але й поширює свій вплив на північне Косово, Чорногорію, Боснію і Герцеговину і навіть Північну Македонію.
По-перше, політичну нестабільність шести малих держав на Західних Балканах має вирішити Європейський Союз. ЄС має підкреслити, що Західні Балкани належать до сфери його впливу та інтересів. Він має продемонструвати функціональність своїх політичних механізмів і здатність успішно інтегрувати Західні Балкани. Такі дії суттєво підвищать впевненість ЄС, оскільки для того, щоб стати глобальною силою, потрібно спочатку довести свою ефективність як сили принаймні регіональної.
По-друге, настав час для держав-членів ЄС розділити частину тягаря європейської інтеграції Західних Балкан, продемонструвавши додаткову солідарність із зусиллями щодо консолідації ЄС. Ці процеси мають відбуватися паралельно. Загальновизнано, що існуюча модель європейської інтеграції вичерпала свої можливості та довіру, вимагаючи оновленого підходу, особливо із залученням самих держав-членів ЄС. Тут заслуговує на розгляд модель європейської інтеграції для країн Балтії.
У 1990-х роках, коли три балтійські країни почали свій шлях до членства в ЄС, три скандинавські країни-члени ЄС – Данія, Швеція та Фінляндія – започаткували партнерські відносини з Литвою, Латвією та Естонією. Ці скандинавські держави забезпечили навчання державних службовців, допомогу в узгодженні законів, розбудові інституцій та встановленні необхідних процедур прийняття та реалізації рішень. Вони також сприяли спілкуванню з інституціями ЄС.
Такий підхід вважається найуспішнішим прикладом інтеграції до ЄС.
Застосування «балтійської моделі» до Західних Балкан свідчить про те, що пропозиції партнерства з країнами-претендентами з регіону не можуть лунати від найбільших держав-членів ЄС або сусідніх країн через потенційні політизовані контексти, які можуть підірвати довіру громадян Західних Балкан. Натомість шість країн-членів ЄС – насамперед Фінляндія, Данія, Швеція, Ірландія, Нідерланди та Естонія (остання є символом успіху балтійської моделі) – можуть виступити такими партнерами. Ці країни є стабільними демократіями без конкретних регіональних політичних амбіцій і з сильною відданістю Євросоюзу.
Значення Балтійської інтеграційної моделі для Західних Балкан (а також для Молдови, Грузії та України):
Актуальність досвіду країн Балтії для Західних Балкан виходить за межі їхніх демократичних досягнень та економічної стабільності. Найважливішою їхньою перевагою є великий досвід протидії російському впливу, що є головною вразливістю західнобалканських держав, особливо Сербії, найбільшої серед них і найбільш до цього впливу сприйнятливої. Звідси може виходити потенційне вирішення проблеми Сербії на Західних Балканах і необхідність оточення Сербії успіхом для того, щоб ЄС міг протистояти російському впливу. ЄС потребує однієї успішної інтеграції до 2030 року, щоб відновити довіру та гнучкість, що особливо актуально в контексті України, Грузії, Молдови та Західних Балкан.
Незважаючи на невеликі розміри та економіку, Чорногорія знаходиться на порозі членства в ЄС, але стикається з політичними кризами, спричиненими проросійськими та просербськими фракціями, які прагнуть перешкодити її європейському шляху. Країни Північної Європи та Балтії можуть підтримати Чорногорію, Албанію, Північну Македонію, Косово та Боснію та Герцеговину в їхніх демократичних реформах та зусиллях щодо європейської інтеграції, що символізуватиме повернення Європи на Західні Балкани.
Сербія, з її нечисленними проєвропейськими опозиційними силами та суспільством, яке має звільнитися від багаторічного впливу Москви, потребує сильних і рішучих партнерів, таких як скандинавські та балтійські країни, щоб приєднатися до Європи. «Балтійська модель» європейської інтеграції може слугувати ключовим інструментом для європейської інтеграції регіону, забезпечуючи мир і стабільність у південно-східній Європі та, зрештою, надаючи Сербії можливість пройти внутрішню демократизацію, розблокувати її європейський шлях і розпочати фундаментальне дистанціювання від Росії, тим самим розплітаючи російсько-сербський вузол, в якому перебувають інші західнобалканські держави.
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру.
Балша Божович
Голова виконавчого комітету Регіональної академії демократичного розвитку (Сербія)
