Траєкторія Чорногорії до демократії була фундаментально сформована — і обмежена — її системою домінуючої партії.
Протягом десятиліть усі аспекти політичного життя визначалися довготривалим правлінням ДПС (Демократична партія соціалістів Чорногорії). Хоча розкол 1997 року створив видимість плюралізму, ДПС зберегла приголомшливий контроль, нагадуючи інші системи домінуючої партії, такі як Мексика під керівництвом ІРП (Інституційно-революційна партія) чи Японія під керівництвом ЛДП (Ліберально-демократична партія).
Проте зміна уряду у 2020 році не можна вважатися демократичним проривом. Процес було захоплено недержавними та неполітичними акторами, зокрема Сербською православною церквою та розвідувальними структурами, пов’язаними з Сербією та Росією.
Замість прикладу демократичних змін Чорногорія стала предметом дослідження зовнішнього шкідливого втручання у внутрішню політику.
З цього випливають два висновки:
По-перше, події 2020 року не сприяли демократичній трансформації: натомість вони призвели до постійного демократичного відступу, як це задокументовано організацією Freedom House. Ідея, що протест під проводом церкви, підтриманий зовні, може демократизувати країну, є парадоксальною. Застосування типологій демократії (наприклад, Меркель) до сучасної Чорногорії виявляє занепад за усіма п’ятьма вимірами: виборчий режим, політичні права, громадянські свободи, горизонтальна підзвітність та ефективна спроможність здійснювати владу.
Конкретні приклади підтверджують цю ерозію:
- Клерикальні протести 2019–2020 років, спровоковані скандальним «Законом про свободу віросповідання чи переконань та правовий статус релігійних спільнот», який, за твердженнями Сербської православної церкви та її прихильників, нібито дозволяв би державі відібрати церковне майно. Ці протести відіграли провідну роль у мобілізації опозиції і сприяли поразці ДПС на парламентських виборах 2020 року.
- Протести навколо інтронізації єпископа в Белведере/Цетинє у вересні 2021 року, коли протести та насильницькі сутички супроводжували інтронізацію митрополита Йоанікія в Цетинє, що багато хто розглядав як політизований акт із глибоким переплетінням релігійного, національного та державного символізму.
- Дії під керівництвом міністра Весни Братіч: звільнення або призупинення повноважень освітніх посадовців та затримка чи припинення фінансування. Наприклад, Факультет чорногорської мови та літератури (FCJK) кілька місяців залишався без фінансування, було усунуто службу охорони, а викладачі протестували проти того, що вони описували як політичний тиск.
- Скандали з незаконним фінансуванням виборчих кампаній, включно з обвинуваченнями До Квона, якого звинувачували в наданні коштів чорногорським політичним акторам з порушенням законів про фінансування кампаній. Хоча пізніше він був засуджений за підробку документів під час спроби втекти з Чорногорії, справа висвітлила системні слабкості у контролі політичного фінансування.
По-друге, демократизацію не можна звести до простого зміщення уряду. Важлива природа й якість цієї зміни.
Через п’ять років після подій 2020 року Чорногорією керує крихка й неоднорідна коаліція партій, яка спирається не на побудову інститутів, а на клієнтелістські й таємні мережі. Багато тих самих структурних слабкостей зберігаються, включно з політизацією призначень, тиском на академічні та культурні інституції й слабкими механізмами підзвітності.
У результаті чорногорське суспільство нині позбавлене чіткого бачення того, як належним чином завершити свою демократичну трансформацію. Зовнішнє втручання, політична нестабільність і відсутність узгодженої стратегії чи консенсусу еліт продовжують підривати прогрес і підживлювати ерозію демократії.
Чорногорія, далека від того, щоб бути історією успіху, натомість стала чемпіоном демократичного відступу.
Danilo Kalezic. Montenegrin political scientist
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру
