Після політичних змін у 2020 році у Чорногорії, частина громадян почали використовувати назву «Церква Сербії» для Сербської православної церкви (СПЦ), щоб підкреслити її роль як інструмента зовнішньої державної політики Сербії. СПЦ, як і Російська православна церква (РПЦ), є неформальним інститутом держави та продовженням державної політики. Іноді стає незрозуміло, де саме закінчується церква і починається держава, і навпаки.
Крім того, СПЦ є інститутом сербського націоналізму, який часто проявляє себе в агресивній формі етнічного націоналізму, дискримінаційного як за етнічною, так і за релігійною приналежністю.
Після 2020 року Чорногорія потрапила під сильний вплив СПЦ, що значно посилив в країні опосередкований вплив Сербії, а також Росії.
Доказом цього є зростання націоналістичних організацій, взаємна підтримка російських та сербських послів та СПЦ, а також часті демонстрації підтримки Росії, організовані ієрархами Сербської православної церкви в Чорногорії, зокрема єпархії Будимлянсько-Нікшицької на чолі з єпископом Мефодієм (Остоїчем).
Сербська церква в Чорногорії побудована інакше, ніж Російська церква в Україні. У Чорногорії СПЦ не має централізованої та ієрархічної структури. Чорногорської православної церкви в Сербській церкві немає ні за формою, ні за змістом, як це було у випадку із так званою Українською православною церквою в Україні. На території Чорногорії функціонують чотири єпархії. Дві з них керуються з Чорногорії, а інші дві мають керівні органи в Сербії та Республіці Сербській у Боснії та Герцеговині.
Південна половина Чорногорії контролюється митрополитом, який має резиденцію в старій королівській столиці Цетіньє, тоді як вищезгаданий Мефодій контролює північ.
Нещодавно Мефодій тиснув на міністра культури Чорногорії, щоб та скасувала первинне негативне рішення і дозволила місту Колашин встановити пам’ятник Амфілохію, покійному митрополиту Сербської церкви в Чорногорії.
Амфілохій був суверенним предстоятелем Сербської церкви в Чорногорії, і його особиста влада дозволяла Церкві Сербії в Чорногорії поводитися автономно та діяти незалежно від Центру СПЦ у Белграді. Це не було в інтересах Чорногорії, оскільки цю автономію часто використовували для того, щоб очолювати та просувати сербський націоналізм, особливо в 1990-х роках.
Амфілохій очолив протестний рух у 2020 році та зробив критичний внесок у зміну влади в Чорногорії. В цьому його підтримав проросійський митрополит в Україні Онуфрій, який приїхав до Чорногорії під час протестів і брав у них безпосередню участь.
Під час тих протестів Чорногорія зіткнулася із сильним тиском з боку Сербії та Росії. Медійні, соціальні та безпекові проблеми, викликані цими двома силами, призвели до масового руху протесту, спрямованого на запобігання поверненню власності на церкви та храми під контроль держави, як це було до 1918 року. Цей крок уряду мав на меті послабити вплив Сербської православної церкви і відкрив двері для зміцнення структури Чорногорської православної церкви, яка, на відміну від СПЦ, є лояльною до Чорногорії.
Протести мали форму релігійних ритуалів з ходами з іконами з церковною атрибутикою, які організовувалися двічі на тиждень. Ці протести збіглися з виборчою кампанією, і церква брала в ній активну участь.
Нова влада була сформована за угодою, досягнутою в монастирі в Чорногорії, очолюваному митрополитом Амфілохієм. Нового прем’єр-міністра, міністрів освіти та юстиції та голову Агентства національної безпеки обрали саме з соратників та друзів Амфілохія.
З тих пір змінилося два уряди, і політичний ландшафт виглядає інакше з кадрової точки зору, але правляча ідеологія залишається під значним впливом СПЦ.
Свідченням цього є той факт, що уряд Чорногорії зараз дає дозвіл на встановлення пам’ятника сербському церковному діячеві в місті Беране за кошти міської адміністрації та держави.
Це вже не духовний, а політичний акт, який свідчить про підтримку політики та політичного впливу покійного сербського митрополита.
Та якою була його політика? Найкращою відповіддю на це є реакція партій національних меншин, які парадоксально беруть участь у правлячій коаліції Чорногорії. Албанські та боснійські політики засудили цей крок, нагадавши про мову ненависті та дискримінацію, яку Амфілохій підтримував у своїх публічних заявах, зокрема щодо мусульман, албанців і боснійців.
Митрополит Амфілохій заперечував існування окремої чорногорської нації та ідентичності, часто використовуючи образливу та зневажливу термінологію, щоб принизити чорногорців, які не називали себе сербами. Він називав чорногорську націю комуністичним винаходом, а чорногорців — «сволотами Мілована Джіласа» (югославського комуністичного лідера, а пізніше дисидента).
Амфілохій також був відомий своєю підтримкою та захистом засуджених воєнних злочинців. У 1990-х роках він приймав у Цетин’є воєнізовані загони на чолі з сумнозвісним Желько Ражнатовичем Арканом, а також проголосив Радована Караджича та Ратко Младича героями.
Він критикував уряд Сербії за «поступливість» щодо Косова та висловлював прокляття та погрози на адресу тих, хто не підтримує Росію. Він був прихильником антизахідних поглядів і порівнював НАТО з нацистською Німеччиною.
Отже зараз уряд Чорногорії встановлює пам’ятник фігурі з подібним бекграундом, а його керівники просувають Амфілохія як приклад сильного лідерства.
Це є сьогоднішня реальність Чорногорії.
Подібна державна політика значно підриває соціальну згуртованість у Чорногорії, оскільки країна є батьківщиною для багатоетнічного та багатоконфесійного суспільства. Руйнуванням секуляризму в основу державності та суверенітету Чорногорії закладається бомба сповільненої дії.
На додаток до цього рішення лідери правлячої більшості оголосили про плани побудувати церкву на вершині гори Ловчен, місці символічного значення в чорногорській національній міфології.
Крім того, тривають зусилля щодо впровадження подвійного громадянства з метою інтеграції великої кількості громадян Сербії в політичну систему Чорногорії.
Ці дії закладають на довгострокову перспективу створюють умови для зміни конституції Чорногорії. Все це призводить до втрати незалежності та підкорення Чорногорії Сербії. Це і є відкриті та неприховані політичні цілі сербської націоналістичної політики та Сербської церкви в Чорногорії.
Така політика шкодить відносинам Чорногорії з іншими країнами регіону, насамперед з Хорватією та Косовом. Погіршення відносин із Хорватією загрожує шляху Чорногорії до членства в ЄС, що влада в Белграді радісно вітала б.
Так само, як Путін не хоче бачити процвітаючу Україну, оскільки така Україна може загрожувати його правлінню в Росії, так само Александар Вучич відмовляється дозволити Чорногорії приєднатися до ЄС раніше Сербії.
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру.
Любомир Філіпович. Чорногорський політолог
