Те, що сьогодні відбувається з Чорногорією в контексті європейської інтеграції, якісно відрізняється від усього, що ми спостерігали протягом попереднього десятиліття. Після більш ніж дванадцяти років фактичної паузи в політиці розширення, сигнали, які надходять від лідерів держав-членів Європейського Союзу, свідчать про те, що Брюссель — принаймні символічно — готовий знову запустити цей процес. Йдеться не про нову велику візію розширення і не про суттєвий стратегічний розворот Союзу, а про потребу показати, що політика розширення не є мертвим словом на папері.
У цьому контексті Чорногорія постає як ідеальний кандидат. Держава з населенням близько 600 тисяч осіб не становить ні економічного, ні політичного шоку для Союзу. Її потенційне членство не змінює внутрішній баланс сил, не обтяжує бюджет і не відкриває нових системних питань. Саме тому Чорногорія є «легкою здобиччю» і вигідною політичною угодою: прийняття невеликої держави, яка технічно найбільш просунулася в переговорах, дозволяє ЄС надіслати сигнал, що розширення все ще можливе, не беручи на себе великого ризику.
Рік тому, у тексті, який я тоді написав, я висловив скепсис щодо реальної відданості нового уряду європейському шляху, особливо з огляду на політичний профіль і попередні публічні меседжі прем’єр-міністра Мілойка Спаїча. Ретроспективно цей страх виявився необґрунтованим. Протягом останнього року уряд очевидно прискорив діяльність у переговорному процесі, інституційна динаміка покращилася, а політичний капітал чітко інвестується в європейський порядок денний. Це, звісно, не означає, що процес став лінійним або безризиковим. Навпаки, саме на цьому «фотофініші» з’являються найнебезпечніші потенційні джерела обструкції.
Сербія залишається найбільш зацікавленим актором у тому, щоб Чорногорія — або будь-хто інший із регіону — не вступила до Європейського Союзу раніше за неї. Це не питання емоційної фрустрації, а раціонального політичного розрахунку. Членство Чорногорії в ЄС оголило б факт, що Сербія сама не прагне членства або, принаймні, не за умов, які ставить Союз. Александар Вучич доволі чітко артикулював цю позицію у своїх публічних виступах, а відповідь прем’єр-міністра Спаїча в мережі X — що Чорногорія буде в ЄС у 2028 році і чекатиме там інших, включно із Сербією — була політично коректною, але по суті провокативною для Белграда.
Інструменти, які має у своєму розпорядженні Сербія, не є новими. Йдеться про поєднання дипломатичного лобіювання, медійного впливу, політичних партій у Чорногорії, які функціонують як продовжена рука Белграда, а також про значну частину Сербської православної церкви. Саме цей церковний фактор заслуговує на особливу увагу, оскільки його часто помилково сприймають як монолітний.
У попередні роки Вучич свідомо працював над фрагментацією центрів влади всередині Сербської православної церкви в Чорногорії. Надання статусу митрополії Нікшичу не було суто адміністративним актом, а політичним рішенням із довгостроковими наслідками. Таким чином було додатково послаблено інституційний авторитет Цетинської митрополії, яку часто — помилково — сприймали як автономний духовний центр у Чорногорії. Сьогодні ця теза вже не є інституційно життєздатною.
Результатом цієї фрагментації стало існування щонайменше двох течій усередині Сербської православної церкви в Чорногорії. Одну очолює митрополит Методій (Остойич), який відкрито і беззастережно підтримує Вучича, російську політику та агресивний сербський націоналізм. Іншу очолює митрополит Йоанікій, який є обережнішим у публічних виступах, але ідеологічно залишається послідовним сербському національному наративу.
Течія Методія є особливо проблемною. Під його авторитетом формується радикалізована, мілітаризована й відкрито проросійська мережа. Нещодавній арешт представників Балканського козацького війська в Даниловграді — з великою кількістю грошей, уніформ та зброї — не є поодиноким інцидентом. Йдеться про організацію, чиї паради раніше проводилися за підтримки Методія, у присутності російських послів, з якими він підтримує тісні зв’язки. Тут уже йдеться не про ідеологію, а про безпекову проблему.
Цікаві зміни відбуваються й усередині політичного спектра сербського націоналізму в Чорногорії. Андрія Мандич, як голова Скупщини, демонструє ознаки обережності та дистанціювання від Вучича. Його риторика стає поміркованішою, проєвропейською, а дипломатична активність — інтенсивнішою. Очевидно, що Мандич намагається вибудувати легітимність на Заході та представити себе як «відповідального» націоналіста, який може бути частиною європейського політичного простору.
Натомість Мілан Кнежевич залишається дестабілізуючим фактором. Як політично менш потужна частина коаліційного тандему, він компенсує нестачу інституційної сили постійним провокуванням криз. Нещодавні заклики до антиміграційних акцій, що призвели до підпалів магазинів і насильства щодо турецьких громадян, не є випадковими ексцесами, а частиною ширшої стратегії продукування хаосу.
Особливе занепокоєння викликає ситуація в громаді Зета, де під політичним покровительством Кнежевича організовуються протести проти будівництва станції з очищення стічних вод — проєкту, який є ключовим для виконання стандартів ЄС у сфері захисту довкілля. Поширення паніки та дезінформації щодо нібито шкідливості об’єкта має чітку мету: блокування європейських реформ на місцевому рівні. Додаткової ваги ситуації надає факт появи в Зеті структур, пов’язаних із колишніми членами «Червоних беретів» та організованою злочинністю, зокрема Радоїцею Божовичем, ім’я якого в Чорногорії згадують зі страхом.
На самій фінішній лінії цього року Чорногорія зіткнулася ще з одним викликом: тимчасовим блокуванням закриття переговорних розділів 10 (сільське господарство) та 13 (рибальство) з боку Франції. Ці два розділи входили до пакета з п’яти, запланованих до закриття до кінця 2025 року, що дозволило б у 2026 році розпочати підготовку Договору про приєднання, як анонсував німецький канцлер.
Підозри щодо Франції в Чорногорії не позбавлені історичного та політичного контексту. У 1918 році Франція відіграла ключову роль в окупації та анексії Чорногорії, активно підтримуючи Сербію. В новітній історії французькі посли часто демонстрували відкриті симпатії до сербських націоналістів у Чорногорії. Нагородження ректора Університету Чорногорії Владіміра Божовича — відомого проросійськими поглядами та закликами до «девестернізації», а також інтерв’ю посла Франції виданню Borba, яке сприймається як пропагандистський інструмент Александара Вучича, лише посилили ці підозри.
Франко-сербські відносини об’єктивно є тісними: значна сербська діаспора у Франції, зв’язки з французькою ультраправицею, а також той факт, що Арно Гуйон, колишній активіст цього середовища, нині є високопосадовцем сербського уряду. Втім, цей епізод завершився для Чорногорії позитивно. Після прямих переговорів прем’єр-міністра Спаїча з президентом Макроном та інтенсивної дипломатичної активності позиція Франції була змінена протягом 24 годин, що відкрило шлях до закриття п’яти розділів і реальної можливості членства до 2028 року.
Попри цей позитивний результат, ризики не зникли. Перший — це саме франко-сербська близькість, яка може знову активізуватися на одному з наступних етапів. Другий — потенційне загострення відносин із Хорватією, над чим стратегічно працюють сербські націоналісти в Чорногорії, постійно порушуючи питання кордону, корабля «Ядран» та воєнного минулого 1990-х років. Третій ризик — можливість скоординованих дій Сербії та Албанії з метою уповільнення чорногорського шляху, при цьому протести в Ботуні та незвичне сербсько-албанське «партнерство» на локальних темах є показовими.
Водночас важливо підкреслити і конструктивний підхід опозиції в Чорногорії, яка — перебуваючи поза владою — значною мірою підтримує європейський курс. Це є ключовою відмінністю від Сербії, де підтримка членства в ЄС становить близько 40 %, тоді як у Чорногорії вона перевищує 70 %.
Чорногорія перебуває в рідкісному історичному моменті, коли геополітичні обставини, внутрішня політична воля та інституційна готовність збігаються. Це вікно не буде відкритим довго. Щоб скористатися шансом, необхідні кілька чітких кроків:
- Відсутність компромісів із безпековими загрозами. Держава повинна рішуче реагувати на будь-які форми мілітарного екстремізму, особливо з іноземними зв’язками, незалежно від церковної чи політичної «парасольки».
- Чітка комунікація з партнерами в ЄС. Чорногорія має постійно інформувати ключові держави-члени про дестабілізуючу діяльність регіональних акторів, передусім Сербії, наводячи конкретні докази та приклади.
- Деполітизація ключових інфраструктурних проєктів. Проєкти, пов’язані зі стандартами ЄС, зокрема у сфері захисту довкілля, мають бути захищені від локальних політичних шантажів і дезінформації.
- Проактивна регіональна дипломатія. Відносини з Хорватією та Албанією потребують активного управління, перш ніж вони стануть інструментом обструкції.
- Внутрішній консенсус щодо ЄС як державного інтересу. Європейський шлях має залишатися понад щоденною політикою та партійними розрахунками.
Якщо Чорногорія зараз не скористається цією можливістю, наступна може не з’явитися десятиліттями. Якщо ж скористається — вона стане не лише членом ЄС, а й прецедентом, який оголить, хто в регіоні справді хоче Європи, а хто використовує Європу лише як виправдання.
Любомир Філіпович. Чорногорський політолог
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру.
