Коли ми говоримо про роль Росії на Балканах, слід пам’ятати, що існують два зовсім різних періоди російського впливу на події в регіоні та колишній Югославії. До розпаду Югославії Росія фактично не мала реального впливу на внутрішні процеси — принаймні після конфлікту між Тіто і Сталіним. Югославія тоді була самостійною у зовнішній політиці, орієнтованою на Рух неприєднання, з власною ідеологією самоврядування. Тому нинішній вплив Москви є результатом нових відносин, які сформувалися між колишніми югославськими республіками та Росією після розпаду федерації.
Можна сказати, що лідери колишніх югославських республік, насамперед Сербії та Чорногорії, самі впустили Росію в регіон, розраховуючи, що вона стане союзником їхніх власних амбіцій. Вони очікували, що підтримка великої держави зміцнить їхні позиції в регіоні та у відносинах із Заходом. Москва скористалася цим прагненням еліт у Белграді та Подгориці, щоб закріпитися на Балканах, створювати нестабільність — адже саме це в Кремлі називають «впливом» — і перетворити Балкани на нову порохову бочку. Росія використовує конфлікти між народами регіону як інструмент зміцнення своєї зовнішньополітичної присутності та конфронтації із Заходом.
Проблема полягає в тому, що кожен, хто сприймає Росію як союзника, має розуміти: вона бачить себе не партнером, а покровителькою. А ось територію, яка прагне стосунків із нею — як плацдарм для нових наступів. У російській концепції зовнішніх відносин союзники — це лише інструменти. Ми вже бачили, як Росія намагалася перетворити на такий плацдарм Сербію, потім Чорногорію, і навіть Північну Македонію. І пам’ятаємо, як під час війни в Боснії Росія фактично використала трагедію народів цієї країни як полігон для своїх майбутніх воєн — лабораторію, яка згодом стала основою для конфліктів у Грузії, Україні та Молдові.
Водночас російський вплив у колишній Югославії значною мірою є штучним. Є країни, які не можуть позбутися цього впливу з географічних причин — як, наприклад, Україна. Є й такі, що не можуть усунути його через історичні зв’язки після Другої світової війни: російська економіка, агентура, пропаганда — усе це пустило коріння десятиліттями раніше, і викорінити це непросто. Але у випадку колишньої Югославії все інакше. Тут вплив Росії існує виключно як результат власного вибору, а не економічної чи політичної необхідності.
Після падіння Мілошевича російський вплив у Сербії майже зник і почав відновлюватися лише тоді, коли до влади в Белграді прийшли представники старих еліт на чолі з Александаром Вучичем. Сьогодні російський вплив став одним із головних пропагандистських інструментів у руках чинної влади.
Те саме стосується Північної Македонії: за часів правління Ніколи Груєвського Москва мала опору, але після його падіння її вплив практично зник. Це демонструє, наскільки цей вплив залежить не від глибоких суспільних процесів, а від конкретних політичних фігур.
У Чорногорії, де Міло Джуканович послідовно вів країну до європейської та євроатлантичної інтеграції, Росія не мала природних важелів впливу. Тому діяла через змови, спроби переворотів, підтримку маргінальних проросійських сил і експлуатацію ідей про «сербство» та ідентичність чорногорського народу. Її стратегія — не розвиток, а вплив. Завоювання не територій, а свідомості. Замість танків — медіа, замість окупації — ідеологія, замість дипломатії — сентимент. Риторика про «традиційні цінності» і «братерство народів» — не що інше, як інструмент влади.
Проблема російського впливу не в його силі, а в його гнучкості. Він залежить не від Кремля, а від місцевих союзників, які підтримують його існування. Щоразу, коли якась балканська політична еліта шукає в Москві підтвердження власної значущості, вона фактично віддає частину свого суверенітету в обмін на символічну підтримку.
Однак справжня небезпека не в Москві, а в ілюзії про Москву. У переконанні, що національну стабільність можна купити на геополітичному ринку. У надії, що «історичний союзник» вирішить внутрішні суперечності, які ми самі не хочемо вирішувати. Росія — не батько і не захисник, вона — дзеркало, в якому балканські слабкості видно чіткіше, ніж будь-де.
Балкани сьогодні знову стоять на роздоріжжі, але цього разу без романтичних слів і без міфів. З одного боку — Європа, як система правил, відповідальності та довгострокових зобов’язань. З іншого — Москва, як простір емоцій, міфології та короткострокових обіцянок. Між цими двома опціями стоїть не географія, а психологія. Одні шукають майбутнє, інші — виправдання.
Росія пропонує Балканам лише одну роль — залишатися пороховою бочкою Європи, геополітичним експериментальним полігоном між Сходом і Заходом. Європа ж, навпаки, пропонує єдиний шанс — нарешті позбутися цієї бочки. І кожен, хто вірить, що мир можна побудувати на нестабільності, заздалегідь обирає хаос.
Тому не варто боятися російського впливу як такого. Жахає прагнення народів колишньої Югославії до цього впливу. І тому питання не в тому, чи залишиться Москва присутньою, зокрема, на Західних Балканах, а в тому — як довго ми триматимемо для неї двері відчиненими.
Vitaly Portnikov. Ukrainian journalist, political commentator, author and opinion-maker.
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру
