В основі теорії офіційної народності чи теорії офіційного націоналізму (шовінізму) лежить транснаціональна концепція «русского мира», яка зародилася на початку ХІХ століття. Ця теорія, запропонована графом і міністром освіти Російської імперії Сергієм Уваровим, була своєрідною захисною реакцією на просвітницькі і буржуазні ідеї, що в той час переважали в суспільстві, запозичені молодими російськими аристократами з наполеонівських воєн. Ці ідеї згодом підживили рух декабристів, який було жорстоко придушено. Згодом Уваров запропонував нову ідеологічну доктрину Росії, що стисло викладалася в тріаду: «православ’я-самодержав’я-народність». В подальшому це стало ідеологічною основою російського консерватизму.
Протягом століть Росія вважалася останнім бастіоном європейського консерватизму, силою, яка захищала та відновлювала старий режим у Європі. Якось Еміль Сувестр влучно зауважив щодо ідей влади: «У всіх людських справах є щось більше ніж сила, мужність чи навіть геніальність: це ідея, час якої настав» («Or, dans toute question humaine, il y a quelque chose de plus puissant que la force, que le courage, que le génie même: c’est l’idée dont le temps est venu»).
Десятиліттями російський консерватизм, підкріплений тріадою Уварова, ефективно придушував ліберальну думку та реформи. Жорстка прихильність до самодержавства і православ’я стримувала розвиток будь-яких прогресивних рухів всередині країни. Зрештою ці дії та додаткові перешкоди на шляху реалізації модернізаційних реформ призвели до численних бунтів і повстань протягом XIX та початку XX століть. Найбільш значущим і останнім із цих потрясінь була революція 1917 року, яка призвела до зречення царя Миколи II і приходу більшовиків. Це означало кінець династії Романових і самодержавного правління, яке панувало в Росії протягом століть, підкреслюючи руйнівний характер тривалих ідеологічних репресій.
Після Жовтневої революції Росія перетворилася з бастіону консерватизму на заклятого ворога західних консервативних цінностей.
Після падіння Берлінської стіни та розпаду СРСР з’явилися нові форми співпраці. Протягом 1990-х років багато християн-місіонерів з Америки сприймали Росію як «землю обітовану». Були встановлені первинні контакти між євангелістами, російськими націоналістами та Російською православною церквою. Однак із зміцненням режиму Владіміра Путіна, така співпраця ставала дедалі меншою, а Росія – більш замкнутою.
Сьогодні багато хто помилково думає, що конфлікт між Росією та Заходом не є ідеологічним, вважаючи, що це таке собі протистояння між корумпованим, жорстоким режимом і демократичними цінностями. Це твердження може бути частково вірне, однак воно не бере до уваги raison d’être ідеологічного відродження в Росії, зосередженого на автократії. Новий «русский мир», заснований на цінностях, визначених Уваровим майже два століття тому — православ’ї, націоналізмі (шовінізмі) та самодержав’ї — набув глобального поширення. Представлений спочатку як «суверенна демократія» Суркова, зараз він резонує з ультраправими рухами в Європі та Америці, зробивши Путіна популярною особою серед білих християн-націоналістів у США та ультраправих європейців.
Все ще не маючи певної структури, цей новий «Моралінтерн» прагне фактично замінити Комінтерн, знаходячи численних союзників на Заході. У своїй книзі «Моралістичний інтернаціонал: Росія в глобальних культурних війнах», Крістіна Штьокль і Дмитро Узланер досліджують те, як російська консервативна думка інтернаціоналізувала свій наратив, який лежить в основі нинішніх зусиль Росії з вирощування оточення для подальшого впливу на західні суспільства. Тут варто згадати Марін Ле Пен і колишню міністерку Австрії, яка зараз проживає в Санкт-Петербурзі.
Гомофоби, ксенофоби, представники антимігрантських рухів, прихильники теорій змови та активісти проти вакцинації – всі вони отримують як пряму, так і непряму підтримку з боку Росії. Ці зусилля спрямовані на дестабілізацію суспільства шляхом сприяння поляризації, зменшення можливостей для діалогу, зниження довіри до інституцій влади і, зрештою, перешкоджання своєчасному та обґрунтованому прийняттю необхідних рішень. Росія прагне створити хаос, вбачаючи в цьому певні можливості. Аби встановити новий порядок, слід спочатку спровокувати безлад, і Росія впоралася з цим завданням на відмінно.
Балканський розділ
Регіональний порядок на Західних Балканах, визначений нинішнім сербським режимом і встановлений після воєн 1990-х років і втручання НАТО в 1999 році, не відповідає національним інтересам Сербії – вважають в Белграді. Сербія, як і Росія, прагне його знищити. Сербські націоналісти, як і сербський уряд загалом здійснюють політику, натхненну концепцією «русского мира». «Сербский мир» є своєрідним рімейком старої ідеї, яка укорінена в національній стратегії Сербії щодо її регіональних відносин.
Під виглядом збереження сербської ідентичності та культури, під чим розуміється перш за все Сербська православна церква та кириличне письмо, реалізується новий порядок денний. Ця багаторічна кампанія передбачає фінансування новою владою православних братств, нібито благодійних організацій, які насправді є войовничими радикальними рухами. Культурні фестивалі, які популяризують кирилицю, є платформою для поширення гомофобних ідей і теорій змови.
Сербська церква також активно виступає проти прогресивних законів, таких як закон про ґендерну ідентичність у Чорногорії, який би дав право особам на самовизначення своєї ідентичності. Сербський патріарх назвав ґендерно чутливу мову інструментом проти православної релігії. Таке узгодження з консервативною ідеологією Росії позиціонує Сербію як важливого гравця «Моралінтерну», що повторює принцип стратегічного альянсу епохи Комінтерну (Комінформу).
Таким чином, відродження консервативного інтернаціоналу під керівництвом Росії та за підтримки Сербії відіграє значну роль в глобальному ідеологічному сенсі. Цей альянс має на меті змінити політичні та соціальні норми через спільну відданість православ’ю, націоналізму (шовінізму) та автократії, загрожуючи ліберально-демократичному світовому порядку, який домінував на Заході після закінчення холодної війни. Ця ідеологічна боротьба має серйозні наслідки, впливаючи не лише на стабільність на Балканах, але й на розподіл геополітичних сил в цілому. Оскільки ці консервативні сили продовжують набирати обертів, світова спільнота має пильнувати і реагувати на загрози, що створює цей новий моралістичний інтернаціонал.
