7 серпня 2025 року в селі Горнє Заостро, муніципалітет Беране, на півночі Чорногорії, було встановлено пам’ятник Павле Джурішичу, командиру четницького руху в Чорногорії під час Другої світової війни. Встановлення відбулося без дозволу компетентних установ, і вже того ж дня, після бурхливої реакції громадськості та термінового втручання державних органів, пам’ятник був демонтований і перенесений на подвір’я місцевої церкви. Але це сталося не завдяки втручанню держави, якій було перекрито шлях до місця події.
Ця подія не є поодиноким інцидентом, а частиною ширшої стратегії сербської націоналістичної діяльності та спроби реабілітації колабораціоністських постатей минулого. Випадок у Заостро порушує питання про примирення з минулим, про роль Сербської православної церкви (СПЦ) у політичних процесах Чорногорії та про безпекові виклики, спричинені такими символічними актами.
Павле Джурішич народився 1909 року і здобув освіту у військових установах Королівства Югославія. У квітневій війні 1941 року він був офіцером Королівської югославської армії. Після краху югославської оборони та капітуляції Королівства, неповнолітній король Петар II та уряд вирушили у вигнання, тоді як офіцери королівської армії, серед них і Джурішич, почали збиратися на Равній горі в центральній Сербії. Там було ухвалено рішення про продовження боротьби проти німецького окупанта.
На першому етапі війни четницький рух, що бере коріння з партизанських формувань сербських націоналістів 19 століття, брав участь пліч-о-пліч з комуністами у збройному повстанні проти окупантів. У Чорногорії четники та партизани разом брали участь у загальнонародному повстанні 13 липня 1941 року. Джурішич тоді активно брав участь у боях проти італійців і спочатку досяг військових успіхів.
Однак після перших перемог і звільнення територій у Чорногорії та Сербії (так звана Ужицька республіка) виник конфлікт між комуністичною та роялістською частинами руху. Комуністичні партизани обрали відкриту та безперервну війну проти окупантів, тоді як четники, очолювані Дражею Михайловичем, обрали стратегію контрреволюційної боротьби проти комуністів, при цьому були готові співпрацювати з італійськими, а пізніше і німецькими окупаційними силами.
Джурішич у Чорногорії став ключовим союзником італійців у боротьбі проти партизанів. Його підрозділи захищали італійські гарнізони від нападів комуністів і були надзвичайно ефективними в цьому завданні. Натомість італійська влада закривала очі на його злочини проти неправославного населення півночі Чорногорії. Існує величезна кількість документів, фотографій та статей в окупаційних газетах, які підтверджують його пряму співпрацю з італійською антикомуністичною міліцією, формальним членом якої він був і від якої отримував зарплату.
Коли Італія капітулювала 1943 року, Чорногорію взяли під контроль німецькі війська. Хоча Джурішич запропонував співпрацювати з німцями, вони спочатку йому не довіряли. Його заарештували та інтернували до табору на території сучасної України. Після втечі та повернення до Сербії його знову заарештували, цього разу в гестапівській в’язниці, але звільнили завдяки гарантіям Мілана Недича, квіслінзького президента сербського уряду, і повернули на службу як легалізованого четника. Він отримав офіцерське звання в міліції Недича за мовчазної згоди Михайловича.
Джурішич тоді був залучений до планів нацистської Німеччини щодо створення сателітної федерації Сербії та Чорногорії, але цей проєкт так і не отримав схвалення з Берліна. Під німецьким патронатом він сформував Чорногорський добровольчий корпус, що формально був частиною Сербського добровольчого корпусу під командуванням Димитрія Льотича, відомого колабораціоніста та ідеолога сербського наці-фашизму. Наприкінці війни, намагаючись врятувати себе та своїх людей, Джурішич спробував приєднатися до чорногорських націоналістів, що зібралися навколо Секуле Дрлевича. Однак непорозуміння з усташами призвело до конфлікту на Лєвча Полі, після якого Джурішича було захоплено та страчено.
Військовий шлях Джурішича охоплює відкриту співпрацю з окупантами, боротьбу проти чорногорської незалежності та низку злочинів проти мирного населення. Його дії призвели до десятків тисяч цивільних жертв, а наприкінці війни його відрікся сам Дража Михайлович, але не через співпрацю з окупантами чи через злочини, які він нерідко наказував, а через його наближення до чорногорського “сепаратистського” колабораціоністського руху Секуле Дрлевича.
Незважаючи на задокументовану колаборацію та злочини, у частині сербської націоналістичної еміграції після війни було створено культ Павле Джурішича як антифашиста та лояліста Михайловича. Протягом дев’яностих років, у часи підйому сербського націоналізму, цей культ відродився, а Джурішич отримав статус символу. У цей період у Сполучених Штатах було встановлено пам’ятник на сербському кладовищі в Лібертвіллі, а 2003 року була зроблена спроба встановити пам’ятник у Чорногорії, напередодні відновлення чорногорської незалежності.
Після зміни влади 2020 року та приходу до влади політичних сил, близьких до Сербської православної церкви, було відновлено зусилля з реабілітації ідеї про Чорногорію як сербську державу, а також ініціативи щодо імплементації суперечливих символів. Паралельно з випадком у Заостро, ведеться дискусія про назву вулиці в Подгориці на честь Павла Булатовича, колишнього міністра оборони та внутрішніх справ Чорногорії часів, коли чорногорська поліція брала участь у воєнних злочинах на території колишньої Югославії. Також знову порушується питання про відновлення сербської церкви на Ловчені, горі, що займає важливе місце в чорногорській національній міфології.
Митрополит Будимлянсько-Никшицький Методій, відповідальний за північну половину Чорногорії, активно брав участь у події встановлення пам’ятника в Заостро, тоді як Йоаникій, сербський митрополит для півдня Чорногорії, кілька місяців тому прославляв Джурішича як сербського героя.
Повідомлення, яке під час події в Заостро надіслав Методій – “пам’ятник ми поставимо в церкві, нехай приходять і руйнують церкву” – було відкритим викликом державним установам.
У своєму аналізі, опублікованому в журналі “National Security and the Future” ще кілька років тому, я вказував на те, що Методій збирає та підтримує більшу частину відверто проросійських організацій у Чорногорії, використовує мову ворожнечі щодо несербів та таврує як зрадників сербів, які не приймають його етно-націоналістичне бачення. Він пов’язаний з російським та сербським посольствами, а його митрополія відкрито надає підтримку націоналістичним організаціям, таким як братство Тврдош, яке не приховує зв’язків з найманцями на фронті в Росії, та четницькому руху із Заостра. Методій є ветераном десантних підрозділів сербської армії та промоутером войовничої ідеології Святосав’я. Його часто можна побачити у формі.
На події в Заостро також був помічений Володимир Янкович Чорац, людина, яка стверджує, що був командиром у російській найманській групі “Вагнер” під час місій в Африці. Були присутні також члени організації “Сербська королівська армія на Батьківщині”, яку очолює Драган Василєвич з Белграда, і яка має активний філіал у Будві. Серед видатних членів – Слободан Касалиця та Предраг Лазаревич, відомий також як “montenegro.panteri” у соціальних мережах. До організації також входить Мілета Павичевича, найвідоміший четницький активіст в Чорногорії, який минулого року намагався спровокувати інцидент у Цетинє.
Хоча на перший погляд вони здаються несерйозними та недисциплінованими групами, досвід воєн дев’яностих років показує, що саме такі актори часто отримують найбрудніші завдання. У конфліктах такою піхотою найлегше пожертвувати, а коли політичні лідери залишаються без них, відбувається руйнування цілих мереж.
Відповідь держави на події в Заостро була анемічною. Поліція затримала кількох учасників, прибрала постамент і мовчазно супроводжувала перенесення пам’ятника на церковне подвір’я. Однак прем’єр-міністр та інші ключові члени уряду уникли чіткого визначення замовників та організаторів. Під час події було побито журналістів двох великих медіа в Чорногорії.
Встановлення та демонтаж пам’ятника Павле Джурішичу в Заостро є не просто місцевим інцидентом, а симптомом глибшої політичної боротьби за ідентичність Чорногорії. З одного боку стоять сили, які хочуть зберегти антифашистську спадщину та громадянський характер держави, а з іншого – ті, які використовують історичний ревізіонізм та символічні провокації як інструмент політичного впливу, спираючись на підтримку Сербії та Росії. Якщо інституції не проявлять рішучості, такі інциденти будуть повторюватися, поглиблюючи суспільні розбіжності та збільшуючи ризик дестабілізації держави.
Любомир Філіпович. Чорногорський політолог
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру
