У Чорногорії членство в ЄС не тільки обіцяють, а й малюють на літаках: наприкінці лютого уряд запустив кампанію «28by28 – The Next EU Member» і буквально виніс свою євроінтеграційну амбіцію на фюзеляж борту Air Montenegro. Прем’єр Мілойко Спаїч назвав цей слоган «стратегічним месиджем держави». У перекладі з політичної мови це означає, що влада позиціонує вступ до ЄС уже не як мрію, а як майже календарний план: закрити переговорні розділи до кінця 2026 року і зайти в ЄС до кінця 2028-го. Втілення цих дедлайнів є ключовою метою роботи нинішнього 44-го уряду Чорногорії. При цьому в чорногорському парламенті всі основні політичні сили — включно з просербськими і проросійськими на кшталт Нової сербської демократії — підтримують вступ країни до ЄС, хай навіть подекуди суто декларативно. Це, зокрема, показало ухвалення 3 березня свіжої резолюції про євроінтеграцію Чорногорії.
Станом на кінець березня 2026 року в Чорногорії є всі підстави для оптимізму. Переговори країни з ЄС тривають ще з 29 червня 2012 року. Після позитивного IBAR — Проміжного звіту про оцінку бенчмарків — щодо розділів 23 (судова система та основні права) і 24 (правосуддя, свобода та безпека) у червні 2024 року процес, який роками стояв майже на місці, доволі різко прискорився. У грудні 2024 року Чорногорія вперше за сім років закрила одразу три переговорні розділи. У червні 2025-го — розділ 5 про публічні закупівлі. У грудні 2025 року — ще п’ять розділів: 3, 4, 6, 11 і 13, переважно з економічного та аграрного блоку. У січні 2026-го — розділ 32 (фінансовий контроль), а 17 березня 2026-го — розділ 21 (транс’європейські мережі). Важливо не лише те, що розділи закриваються, а й те, з якою частотою це почало відбуватися: за останні 15 місяців Подгориця закрила одинадцять розділів, що для нинішнього балканського контексту є дуже нетиповим, фактично проривним темпом.
Але цифри можуть ввести в оману, адже 14 тимчасово закритих розділів із 33 — це ще радше вхід у найнебезпечнішу частину євроінтеграційного марафону. Легші або принаймні менш комплексні й ресурсоємкі теми уряд Чорногорії вже значною мірою опрацював. Те, що лишилося, — це не про красиві презентації в Брюсселі, а про кропітку бюрократичну роботу, надзвичайну концентрацію зусиль і ресурсів державного апарату. Тож Єврокомісія, навіть вітаючи ударний чорногорський темп, уперто повертає Чорногорію до одного й того самого слова: fundamentals — фундаментальні речі. Тобто суди, прокуратура, державне управління, конкуренція, антикорупція, спроможність виконувати вже ухвалені закони. Йдеться саме про ту частину переговорного процесу, де вирішується, чи країна готова стати повноправним членом ЄС, а не просто чемпіоном зі швидкісного ухвалення законів.
Водночас слід враховувати, що Чорногорія помітно випереджає на європейському шляху всі інші країни-кандидати із регіону Західних Балкан, хіба що Албанія за останні кілька років почала активно наздоганяти сусіда.
Навіть останній успіх Подгориці — закриття 17 березня «транспортного» розділу 21 — не був для Брюсселя бездоганною історією. В оприлюдненому звіті Єврокомісії за минулий рік ситуацію з розділом 21 було прокоментовано відносно стримано: Чорногорія має рівень підготовки між помірним і добрим, але демонструє «обмежений прогрес». Комісія вказала, що транспортна стратегія Чорногорії потребує оновлення, а великі інфраструктурні проєкти впираються у слабку адміністративну спроможність, кадрові складнощі, повільне управління та затримки з реалізацією. Інакше кажучи, розділ закрили не стільки через блискучу роботу чорногорської сторони, скільки з огляду на політичну волю Брюсселя, бо ЄС політично готовий просувати Чорногорію вперед до членства, навіть якщо окремі технічні недоліки ще очевидні. Тож нині Подгориця отримує не тільки оцінку за домашнє завдання, а й геополітичний кредит довіри.
Слід розуміти, що наразі чорногорська євроінтеграція тримається на двох реальностях одночасно.
Перша: ЄС після початку великої війни РФ проти України знову серйозно ставиться до розширення і дуже хоче хоча б одну переконливу історію успіху на Балканах. Чорногорський прогрес на переговорному шляху з ЄС значною мірою завдячує саме цьому геополітичному контексту, а відтак — реальному бажанню ЄС розширитися на Західні Балкани, щоб заблокувати посилення в регіоні деструктивного впливу третіх сторін, насамперед російського. І Чорногорія є чи не найзручнішим кандидатом для цього: невелика територіально країна з виходом до Адріатичного моря та 623 тисячами населення легко інтегрується в економічну систему ЄС і жодним чином не здатна розбалансувати європейський ринок.
Друга: у самому Брюсселі немає жодного бажання ще раз пройти шлях, коли новий член формально зайшов до Союзу, а потім почав відкат у сфері верховенства права, судах і політичних стандартах. Можна згадати хоча б Угорщину. Саме тому єврокомісарка з питань розширення Марта Кос уже говорить як про можливість завершити переговори з Чорногорією до кінця 2026 року, так і про майбутні запобіжні механізми, які мають, за її словами, жорстко спрацювати, якщо хтось захоче після вступу до ЄС грати проти правил самого Союзу. Для Чорногорії це означає очевидну річ: вікно можливостей щодо вступу в ЄС відкрилося, але контроль на вході став значно жорсткішим.
Тут і починається зона ризику. Після вже згаданого позитивного IBAR у червні 2024 року, коли ЄС визнав, що Чорногорія загалом виконала проміжні орієнтири в розділах про верховенство права, судову систему й основні права, процес знову ожив. Але це не було рішення в дусі: «все, питання закрите», — радше: «добре, тепер покажіть, що можете рухатися далі». У звіті за 2025 рік Єврокомісія вже без дипломатичних реверансів пише, що повне узгодження візової політики з ЄС залишається умовою для закриття розділу 24. І далі йде дуже конкретна неприємна деталь: список чорногорських безвізових країн і далі відрізняється від європейського на дев’ять держав, а сезонні безвізові режими Брюссель прямо називає несумісними з європейськими правовими нормами. Особливо це стосується потреби скасувати безвіз між Чорногорією та РФ — чорногорська сторона обіцяла опрацювати це питання до кінця 2026 року, що є чутливою історією, з огляду на кількість росіян, які мешкають у країні або відвідують її як туристи. Тож це не дрібна деталь, а перевірка того, чи здатна Подгориця ставити європейську логіку вище за ситуативні туристичні й політичні спокуси.
Інший важливий вузол — розділ 8, тобто конкуренція. Саме той розділ, який майже ніколи не збирає емоційних заголовків, але дуже добре показує, чи готова держава жити за правилами. Єврокомісія оцінює цей розділ як посередньо опрацьований з боку Чорногорії. Європейська сторона визнає певний рух — наприклад, ухвалення в липні 2025 року закону про контроль державної допомоги. Але водночас у Єврокомісії зазначають, що кроки для виконання показників цього розділу слід терміново втілювати, адже йдеться про здатність держави реально обмежити політично зручну допомогу «своїм», дати інституціям автономію і перестати плутати економічну політику з ручним управлінням. Для балканських країн саме ця сфера традиційно є вразливою: тісні корупційні зв’язки політиків із бізнесом, заздалегідь «виграні» тендери і все в такому дусі.
А потім іде розділ 27 — довкілля і клімат. З екологією та захистом навколишнього середовища як у Чорногорії, так і в країнах Західних Балкан загалом усе ще далеко від ідеального стану. У регіоні багатьом урядам хочеться зробити вигляд, що проблема зводиться до кількох законів і декларативних фраз про зелений перехід. Однак щорічна весняна картина гірських річок, повних сміття, та жахливий стан повітря взимку у Плєвлі є красномовними ілюстраціями реального стану речей. У чорногорському випадку Єврокомісія пише лише про «певний рівень готовності», хоча й визнає певний прогрес — в управлінні відходами, у кліматичному плані до 2035 року, у приєднанні до програми LIFE. Але далі в документі стоїть чітка вимога: «суттєво інтенсифікувати роботу» для досягнення передбачених показників. А це означає повітря, вода, відходи, природа, клімат — і великі гроші, яких завжди бракує. Розділ 27 майже ніде не закривається на самій лише політичній волі. Тут потрібні суто спроможність центральної й місцевої влади, інвестиції та системна робота.
Протягом останніх двох років чорногорська влада явно робить ставку саме на темп реалізації реформ. На початку лютого 2026 року Скупщина на двох надзвичайних засіданнях без дебатів ухвалила аж 25 євроінтеграційних законів. Президент Яков Мілатович спершу різко відреагував і заявив, що європейські реформи — це не «просто піднімати руки в парламенті», але згодом усе ж підписав відповідний пакет. У березні цього року чорногорський парламент просунув іще три закони для європейського треку. Це можна тлумачити двояко. З одного боку, Подгориця справді побігла. І після років інерції це вже саме по собі новина. Проте з іншого боку, дуже легко перетворити євроінтеграцію на конвеєр термінових голосувань без надійних механізмів контролю за реальним виконанням власних же законів. А Брюссель, як відомо, любить швидкість рівно до того моменту, поки вона не починає підміняти якість.
Слід додати, що ухвалення конкретно двох свіжих законів — про Агенцію національної безпеки та внутрішні справи — тиждень тому спричинило чергову політичну кризу. Зокрема, йдеться про вихід опозиції з роботи всіх парламентських комітетів та вихід із лав правлячого Руху «Європа зараз» помітної фігури — Міодрага Лаковича, голови комітету з питань безпеки й оборони. Президент наклав вето, але парламент 19 березня його подолав. Головний конфлікт виник навколо відповідності законів європейським стандартам. Опозиція боїться перетворення Чорногорії на «поліцейсько-шпигунську» державу, а Єврокомісія вказала, що положення законів у сфері захисту даних досі не повністю узгоджені з правовими нормами ЄС, і заявила про пильний моніторинг імплементації.
Є ще одна міна, яку в Подгориці добре бачать, але не дуже люблять про неї говорити вголос. Це двосторонні непорозуміння з сусідньою Хорватією. Іронія полягає в тому, що один із найсильніших чорногорських розділів — 31, тобто зовнішня, безпекова й оборонна політика, — досі лишається відкритим не через Москву, не через Брюссель і не через те, що Чорногорія погано узгоджує свій зовнішній курс із ЄС. Навпаки: Чорногорія наразі максимально узгодила свою зовнішню й безпекову політику з Брюсселем, зокрема в санкційній площині та щодо підтримки України. Але в грудні 2024 року закриття цього розділу було відкладене через хорватські застереження і пакет двосторонніх протиріч: морський кордон, право власності на навчальне судно «Ядран», питання історичної пам’яті про 1990-ті, а віднедавна — і майнові права хорватів із Боко-Которської затоки. Консультації між МЗС обох країн відбуваються регулярно, але жодне з питань поки не закрите. Це означає неприємну для Подгориці річ: навіть якщо технічно країна готова, політика сусіда може завадити переговорному процесу в найбільш неочікуваний момент. І це ще одне нагадування, що вступ до ЄС є далеко не лише технічним процесом.
Саме тому нинішній чорногорський оптимізм виглядає і переконливо, і ризиковано водночас. Так, Чорногорія сьогодні справді є найбільш просунутим кандидатом. Так, уряд уже перейшов від обережної дипломатії до майже передвиборчого слогану про вступ до ЄС у 2028-му. І так, у країни є сильний аргумент: після багатьох років балканської стагнації вона нарешті дає Євросоюзу те, чого той від регіону давно не бачив, — відчуття руху і розширення. Але саме тут і виникає спокуса переоцінити себе. Бо найскладніше в євроінтеграції — не відкрити розділи й навіть не швидко закрити частину з них. Найскладніше — дотягнути до фінішу, коли вже починає здаватися, що він майже в руках.
Найточніший висновок щодо перспектив чорногорської «європейської мрії» наразі звучав би так. Завершити переговори до кінця 2026 року Чорногорія може. Це важко, але не з області фантастики. Увійти до ЄС у 2028 році теж можливо, але тільки без великих збоїв чи «чорних лебедів». А збої можливі у найскладніших секторах: правосуддя, візова політика, конкуренція, екологія, кадрова спроможність держави, загроза урядових криз і хорватський фактор. І саме на поточному етапі країна може втратити контроль над темпом і траєкторією, оскільки фінальна фаза вступу вимагає не тільки політичної волі й гасел, а й якості державного управління.
Для Чорногорії наступні кілька років будуть вирішальним тестом на якість державності. Країна зараз там, де ЄС нарешті готовий повірити в її історію успіху, але сама Подгориця ще має довести, що ця історія — не рекламна кампанія на борту літака, а реальна здатність держави дійти до кінця. І насамкінець не варто забувати, що агенти впливу Москви та Белграда на тлі прискорення європейського шляху Чорногорії, вочевидь, докладатимуть чимало зусиль для його саботажу й дестабілізації внутрішньої ситуації в країні.
Аналітична група CWBS
