Вже кілька років суспільно-політичне життя Сербії — однієї з ключових держав для стабільності й безпеки на Західних Балканах, а також країни з вкрай неоднозначним геополітичним позиціонуванням — переживає доволі бурхливий і драматичний період. Країну з відносною регулярністю накривають масштабні протести, рушійною силою яких є студентство й молодь, однак які об’єднали досить різноманітну публіку з багатьох соціальних прошарків та ідеологічних середовищ. При цьому далеко не завжди йдеться саме про проєвропейську публіку. Головним об’єднавчим фактором для протестувальників є неприйняття постаті президента Сербії Александара Вучича, який разом зі своєю Сербською прогресивною партією керує державою вже понад 12 років.
Спусковим гачком для нового вибуху протестного руху стала загибель 16 людей 1 листопада 2024 року внаслідок обвалу даху залізничного вокзалу в Новому Саді. Протестувальники звинуватили у трагедії “корумповану владу” як на місцевому, так і на вищому рівні. Влітку 2025 року масштаб протестів у столиці країни досяг відверто загрозливих для влади розмірів, і чимало оглядачів почали пророкувати Александару Вучичу швидкий політичний фінал. Однак він і досі при владі та здаватися не збирається. Розмах протестів вже поступово почав іти на спад. Зі свого боку, у протестах сербський президент та його оточення постійно вбачають “зовнішній слід”, інколи — відверто “руку Загреба” або ж спецслужб тих чи інших “західних країн”.
У середовищі лоялістів Вучича прийнято таврувати протестувальників як “зрадників”, “усташів”, “іноземних найманців” або просто “бандитів”, а в м’якшій версії — “блокадерів” через практику блокування демонстрантами доріг та транспортних розв’язок. Опозиція ж прихильникам влади дала свій варіант назви — “ћаці”. Слово пішло від графіті “Ћаци у школу”, яке з’явилося 22 січня 2025 року на вході до однієї з гімназій у Новому Саді. Ідея напису була “Ђаци у школу” — “Учні до школи”, тобто заклик замість демонстрацій займатися навчанням, але автор помилково написав “ћаци” замість “ђаци”. На думку багатьох оглядачів з регіону, рівень антагонізму та взаємної побутової ненависті між прихильниками одного й іншого політичних таборів нині набув уже доволі гострого характеру.
На початку квітня 2026 року сам Вучич виніс тему дострокових виборів у центр політичного порядку денного. Після консультацій із представниками парламентських сил 7 квітня він заявив, що й надалі “закликатиме до діалогу”, наголосив на потребі хоча б мінімальної довіри громадян до виборчого процесу, а також дав зрозуміти, що питання літніх виборів лишається відкритим: якщо країна рухатиметься до “великої кризи”, їх не буде, а якщо ситуація стабілізуватиметься, такий варіант не виключений. Уже сама ця обережна, але показова формула свідчить, що тема дострокового голосування для Вучича є одним із головних способів керувати політичною кризою, яка в Сербії триває вже не перший місяць. Ще раніше президент оголосив про консультації з політичними силами для виходу з кризи, але критики від самого початку сприйняли ці розмови радше як підготовку до можливого дострокового голосування, ніж як спробу реального політичного діалогу. На цьому тлі і сам різношерстий протестний антиурядовий рух уже прямо вимагає якомога швидших позачергових парламентських виборів.
Таким чином, ця розмова в Сербії зараз вже не носить технічний характер, вона стала способом відповісти одразу на кілька кризових сюжетів: тривалі антиурядові протести, падіння довіри до інституцій, насильство під час локального голосування, дедалі жорсткіший тиск на медіа і загальне відчуття, що владна система входить у фазу нервового самозахисту. У такій ситуації вибори можуть виглядати як вихід. Але можуть бути і зовсім іншим — спробою режиму перехопити ініціативу, перевести кризу у знайомий плебісцитарний формат і знову змусити країну грати за правилами, які визначає сам Вучич.
Безпосереднім поштовхом до нової хвилі розмов про дострокові вибори стали місцеві вибори 29 березня у десяти сербських муніципалітетах. Формально влада подала їх як підтвердження власної сили: Сербська прогресивна партія заявила про перемогу в усіх десяти громадах. Але саме ці вибори лише загострили кризу. Спостерігачі Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи зафіксували насильство, погрози й появу людей у масках біля дільниць. Незалежні сербські спостерігачі з громадської організації CRTA говорили про організовані маніпуляції, порушення таємниці голосування і загальну атмосферу, несумісну з демократичними стандартами. Уже після завершення голосування ЄС теж назвав повідомлення про насильство й порушення “неприйнятними”. Тобто місцеві вибори не стали розрядкою. Вони лише показали, наскільки серйозним є конфлікт між владою й тією частиною суспільства, яка більше не вірить у чесність виборчої гри.
Відповідно, позитивні для президента Вучича та його політсили результати голосування 29 березня дали підстави для двох діаметрально протилежних висновків. Для чинної сербської влади це аргумент, що навіть у складний момент вона зберігає сильну виборчу машину, апаратний контроль, адмінресурс, а тому — здатність вигравати. Для критиків режиму висновок зовсім інший: формальна перемога СНС приховує ерозію реальної підтримки й говорить про серйозну напругу та хвилювання в оточенні Вучича. І саме ця подвійність робить рішення про дострокові парламентські вибори таким складним. Якщо Вучич справді переконаний, що система ще достатньо міцна й контрольована, вибори можуть стати інструментом зміцнення легітимності його правління. Якщо ж у правлячій еліті Сербії бачать, що навіть контрольоване голосування вже не дає відчуття повного домінування, то поспішний похід на вибори стає ризиком — ризиком справді програти опонентам і вперше за більш ніж 12 років втратити владу.
Якщо дивитися на ситуацію очима самого Вучича, логіка стриманості поки що виглядає не менш сильною, ніж логіка наступу. Так, він уже відкрив тему дострокових виборів і навмисно не закриває її, однак це ще не означає, що рішення вже ухвалене. Сербському президентові вигідно тримати вибори як інструмент політичного тиску, не обов’язково натискаючи кнопку негайно. Недарма Вучича подекуди називають “майстром керованого хаосу”. Саме в цьому його стиль і полягає: перетворити дату виборів на частину президентського розрахунку, а не на елемент звичайного демократичного календаря. Тому нинішні консультації можуть бути і підготовкою до нового голосування, і способом виграти час, протестувати слабкі місця опонентів, а також перевірити, чи можливо ще зібрати нову урядову конфігурацію без великого ризику для влади.
Чому ж режим може тягнути час? Тому що протестна енергія в Сербії велика, але досі не повністю перетворена на єдиний виборчий формат. Це одна з головних переваг влади. Студентський рух, громадянські ініціативи та опозиційні партії нині сходяться в головному — потребі дострокових парламентських виборів, — але не мають єдиного лідерського центру, спільної організаційної машини й узгодженого способу виходу на національний рівень. До опозиційного конгломерату входять як відверто проєвропейські сили, так і політики й активісти, які позиціонують себе більшими русофілами, ніж сам Вучич. Саме на це, ймовірно, і розраховує сербський лідер: для нього, по суті, вибори вигідні лише тоді, коли незадоволення вже велике, але ще не оформлене в цілісну політичну альтернативу із сильним лідером. Влада в Сербії традиційно була сильною саме тоді, коли опоненти емоційно мобілізовані, але організаційно розпорошені. Наразі ж у Александара Вучича на іншому кінці політичного стадіону немає свого Зорана Джинджича — одного з лідерів Бульдозерної революції жовтня 2000 року, яка скинула сумнозвісного югославського вождя Слободана Мілошевича.
Звідси випливають і три найбільш реалістичні сценарії на цей рік.
Перший — швидкі дострокові парламентські вибори вже до літа, умовно кажучи, “до Видовдану”. Він можливий, якщо режим вирішить, що локальні перемоги 29 березня, неоформленість протестного політичного крила і звична перевага в ресурсах дають достатнє вікно можливостей.
Другий — осінній або пізньоосінній сценарій, який нині виглядає навіть реалістичнішим: влада ще кілька місяців намагається знизити протестну температуру, стабілізувати рейтинг і лише потім іде на вибори в контрольованіших умовах.
Третій — відкладання дострокових парламентських виборів щонайменше до кінця 2026 року, якщо у владному центрі вирішать, що нове голосування лише підвищує ризик. Сам факт, що в публічному просторі одночасно обговорюються всі три варіанти, уже сам по собі показовий.
Є й ще один чинник, який не можна недооцінювати, — зовнішній. Західні партнери дедалі нервовіше реагують на насильство з боку влади, тиск на журналістів і загальне погіршення демократичного клімату в Сербії. Західні медіа прямо пишуть, що Вучичеві консультації опозиція сприймає як беззмістовні, що на вулицях сербських міст ідеться вже не просто про окремі безпекові інциденти, а фактично про “спіраль насильства” щодо опозиційних журналістів. Для Брюсселя ж дострокові вибори за нинішніх умов — без серйозного покращення медійних та інституційних правил — можуть стати не виходом із кризи, а її легалізацією. І саме тут виникає ще один парадокс: Александар Вучич може використати вибори для внутрішньої стабілізації режиму, але водночас ще більше погіршити міжнародний імідж Сербії як країни, що дедалі далі відходить від європейських демократичних стандартів. Не кажучи вже про те, що, попри подальшу офіційну риторику Белграда про європейський шлях, Сербія залишається однією з небагатьох європейських країн, які принципово не приєдналися до санкцій проти РФ і намагаються зберігати коректні двосторонні відносини з Москвою.
Отже, найточніша відповідь на питання про можливість дострокових парламентських виборів у Сербії цього року полягає в тому, що вони більш ніж реальні, але поки що не є неминучими. Тема виборів залишається для президента Вучича одночасно і зброєю, і ризиком. Якщо нинішня сербська правляча верхівка вирішить, що протестний рух ще не став монолітним та організованим політичним суб’єктом із якісними лідерами, а контроль над виборчою машиною й далі достатній, голосування можуть призначити раніше, ніж зараз здається. Якщо ж у Вучича та його оточенні побачать, що навіть локальні перемоги наприкінці березня не повернули відчуття повного контролю, вибори знову відкладуть. Саме тому головне питання нині не в тому, чи Сербія піде на дострокові парламентські вибори у 2026 році. Головне — коли саме президент Вучич вирішить, що момент для них працює на нього, а не проти нього. Насамкінець, багато що залежатиме і від ширшого геополітичного розкладу, і від можливих “чорних лебедів” на рівні європейського континенту й не тільки.
Аналітична група CWBS
