Глобальна геополітична турбулентність, руйнація донедавна сталих міжнародних партнерств, зростання безпекових викликів для Європи, пов’язаних, насамперед, з російською агресією проти України, негативно впливає на геополітично чутливі Західні Балкани. В регіоні дедалі більше поширюється відчуття непевності і бажання забезпечити власну безпеку своїми силами. Це призводить до фрагментації безпекового ландшафту Західних Балкан і формування ще не ворогуючих, але вже антагоністичних таборів (об’єднань).
В цих умовах сили, в тому числі зовнішні, що зацікавлені в ще більшої дестабілізації, отримують неабиякі можливості для посилення свого впливу і активізації деструктивної діяльності.
Тиранська декларація
18 березня міністри оборони Албанії, Косово та Хорватії Пірро Венгу, Еюп Македончі та Іван Анушич підписали в Тирані Декларацію про військовий союз. Як зазначалося, документ спрямований на співпрацю у розбудові оборонного потенціалу та військової промисловості, підвищення оперативної сумісності між збройними силами трьох країн через проведення спільних навчань та обмін військовим досвідом, протидію гібридним загрозам та надання підтримки євроатлантичній та регіональній оборонній інтеграції Косово.
Підписанти підкреслили, що ця тристороння співпраця ґрунтується на дусі дружби та відданості добросусідським відносинам, миру та безпеці. Наголошувалося, що угода не має на меті створення загроз будь-якій зовнішній стороні, а є додатковим кроком до підтримки регіональної стабільності. За їхніми словами, Декларація підкреслює важливість спільної відповіді на виклики безпеці, гібридні загрози та інші ризики для регіону.
«У нас є спільна оцінка загроз у крихкому середовищі безпеки», — підкреслив міністр Венгу.
Міністр Македончі наголосив, що “мета цієї співпраці – не погрожувати комусь, це повідомлення тим, хто має намір загрожувати регіону», «повідомлення кожній країні, яка націлена на дестабілізацію, що ми разом». «Разом з Албанією та Хорватією Косово сильніше, регіон безпечніший, а мир більш стійкий», – підкреслив він.
«Три держави будуть готові протистояти майбутнім викликам безпеки в Південно-Східній Європі», – зазначив Анушич.
За словами хорватського міністра, існує ймовірність того, що до цього тристороннього військового альянсу у майбутньому долучиться Болгарія.
Обурення Белграда
У заяві, опублікованій пізно ввечері 18 березня, міністерство закордонних справ Сербії назвало Декларацію, підписану в Тирані, “провокацією” і кроком, що підриває регіональну стабільність. Аналогічну думку оприлюднили і міністр оборони Сербії, і президент країни. Особливе обурення Белграду викликало те, що до підписання документу було долучено «т.зв. Косово».
Президент Сербії Александар Вучич, окрім того, заявив, що підписання Декларації є «порушенням Угоди про субрегіональний контроль над озброєннями» 1996 року.
Віце-прем’єр-міністр Хорватії та міністр оборони Анушич, коментуючи заяви сербських високопосадовців, зазначив: «Минув час, коли Хорватія запитувала Белград, що їй дозволено робити і як вона повинна це робити, і це ніколи не повториться. Ми є незалежною державою протягом 35 років, ми пройшли через п’ять років агресії та політики, яка поширювала такий наратив. Хорватія має право підписувати меморандуми. Косово є дружньою країною, яку ми визнали, і інші країни приєднаються до цього Меморандуму. У документі не згадується Сербія, агресія чи будь-яка діяльність, яка може загрожувати комусь, включаючи Сербію».
Прем’єр-міністр Андрей Пленкович заявив, що Хорватія, Албанія та Косово підписали Декларацію на основі власних рішень і оцінок, і їм не потрібно нікого про це запитувати, ні Сербію, ні НАТО. “Це меморандум про спільну співпрацю, в ньому немає ворожого характеру”, – сказав Пленкович.
В свою чергу, експерти зазначили, що оцінка президента Сербії щодо протиріччя між Декларацією Албанії, Косово та Хорватії та Угодою 1996 року не є коректною. Насамперед, через різних підписантів та різний предмет обох документів.
Угоду про субрегіональний контроль над озброєннями було підписано 14 червня 1996 року у Флоренції як складову Дейтонських домовленостей, на підставі Додатку 1B – Стаття IV, який забезпечив основу для встановлення режиму контролю над озброєннями між Республікою Хорватія, Союзною Республікою Югославія на Боснією і Герцеговиною із Федерацією БіГ та Республікою Сербською. Проголошення незалежності Чорногорії змінило кількість сторін Угоди до чотирьох – це Боснія і Герцеговина, Хорватія, Чорногорія та Сербія.
Угода про субрегіональний контроль над озброєннями встановлює систему заходів і процедур для скорочення кількості озброєнь до узгодженого рівня. Документ містить конкретні чисельні обмеження для п’яти категорій озброєння (танки, бойові броньовані машини, артилерія калібру 75 мм і вище, бойові літаки та ударні гелікоптери); положення про механізм нагляду через режим перевірок, обміну інформацією та верифікації. Права та обов’язки, що випливають з Угоди, є юридично обов’язковими.
Албанія не підписувала Угоду про субрегіональний контроль над озброєннями, взагалі не була частиною Дейтонського мирного процесу, тому за визначенням не може порушити домовленості майже 30-ти річної давнини.
Косово 29 років тому розглядалося як частина території Сербії навіть самими косоварами (незалежність було проголошено тільки 2008-го року).
Претензії Сербії щодо Хорватії викликає інше питання, більш узагальнене: чи може Декларація, підписана в Тирані, порушити Угоду щодо чисельності військової техніки? Експерти кажуть, що ні, бо Албанія, Косово та Хорватія фактично підписали політичний меморандум, свого роду заяву про наміри, яка не містить жодних конкретних цифр щодо виробництва чи закупівлі танків, бронемашин, артилерії, літаків та гелікоптерів.
Щодо обурення Белграду з приводу підпису під Тиранською декларацією «Республіки Косово» як окремої держави, то тут все просто – Хорватія і Албанія визнали Косово, і з точки зору урядів цих країн співпраця є цілком у правовому полі.
Сербсько-угорський план
Сербське керівництво, незважаючи на всі запевнення підписантів «Декларації трьох» (головним чином, Хорватії) про відсутність агресивних намірів щодо будь-яких зовнішніх сторін, трактувало союз Загреба, Тирани та Приштини як агресивний блок, спрямований саме проти Белграда. “Вони розпочали гонку озброєнь у нашому регіоні, це складна ситуація для нас, звичайно, непроста, але ми зрозуміли їхній меседж. І ми збережемо нашу країну, стримаємо їх і завжди успішно захищатимемо її від будь-якого потенційного агресора, навіть такого могутнього”, – наголошував Вучич.
Відразу після підписання документу в Тирані сербський президент обговорив цю подію із генеральним секретарем Марком Рютте та лідерами Європейського Союзу, але, за його словами, “крім як знизати плечима і, ну, це сталося, я не міг очікувати або отримати іншу відповідь». Відсутність осуду з Брюсселя в бік підписантів Тиранської декларації Белград використав для виправдання своїх подальших кроків.
Буквально через пару днів провладні медіа Сербії повідомили, що Вучич і прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан вже вступили в “серйозні переговори про військовий союз між двома країнами”, це і відповіддю Сербії на Декларацію про військовий союз, підписаний в Тирані Хорватією, Албанією та «т. зв. Косово».
1 квітня в Белграді в присутності президента Александара Вучича міністри оборони Сербії Братислав Гашич і Угорщини Крістоф Салай-Бобровніцкі підписали План двостороннього військового співробітництва між міністерствами оборони Сербії та Угорщини на 2025 рік. Документ реалізовує та конкретизує підписану у 2023 році Угоду між урядом Республіки Сербія та урядом Угорщини про посилення стратегічного співробітництва в галузі оборони.
«Це продовження нашої дуже важливої співпраці. Стратегічне співробітництво між Сербією та Угорщиною в галузі оборони є одним із найважливіших аспектів нашої всебічної стратегічної співпраці. З усіх країн регіону Сербія має найбільш розвинену та інтенсивну співпрацю у сфері оборони з Угорщиною за кількістю та важливістю спільних заходів», – сказав Вучич після підписання. Він підкреслив, що ключовими елементами цих відносин є міжвійськове співробітництво, яке відображається у проведенні двосторонніх і багатонаціональних навчань, а також військово-технічне співробітництво у сфері закупівель озброєнь. Також Вучич висловив переконання, що домовленості про спільну діяльність матимуть продовження у подальшому зближенні та створенні військового альянсу чи військового союзу Сербії та Угорщини.
Міністр оборони Угорщини Салай-Бобровніцкі наголосив, що підписаний План двостороннього військового співробітництва підняв співпрацю між двома країнами на ще вищий рівень та сприятиме зміцненню миру та стабільності на Західних Балканах.
3 квітня на полях регіональної конференції в Софії Вучич виклав свої аргументи на користь розвитку військової співпраці Сербії та Угорщини, зробивши акцент не стільки на безпосередньої реакції на дії Хорватії, Албанії та Косово, як на намаганні протидіяти безпековим ризикам. Йдеться не про «політичні контрзаходи», а про «глибоку та всебічна спробу дати відповідь на виклики безпеці», зазначив він. Головне, що турбує Белград зараз – це, за словами сербського президента, неповага Приштини до Брюссельської угоди та ситуація в Республіці Сербській.
Іншими словами, Сербія разом із Угорщиною, чи за допомогою Угорщини, збирається захищати свої інтереси як у процесі косовського врегулювання, так і в процесі вирішення поточної кризи в Боснії і Герцеговини.
Неоптимістичний прогноз
Можна погодитися із сербським президентом в тому, що документ, підписаний 1 квітня цього року, не можна розглядати виключно як відповідь на Декларацію Албанії, Косово та Хорватії. Угода між урядом Республіки Сербія та урядом Угорщини про посилення стратегічного співробітництва в галузі оборони, яка передбачає ухвалення Річних планів співробітництва із переліком спільних заходів у військовій сфері, діє вже два роки. Тому, об’єктивно кажучи, скоріше союз Тирани, Приштини та Загреба можна вважати відповіддю на стратегічне оборонне партнерство Белграда та Будапешта.
Інший аспект, який не можна оминути, але який залишається «за кадром» – це «тінь Росії» за спиною військового союзу Сербії та Угорщини. Сербські та угорські керівники не приховують проросійських настроїв, навіть пишаються своєю дружбою із Москвою. І, якщо у випадку із членом НАТО Угорщиною йдеться про геополітичну гру Орбана та намагання отримати фінансово-економічну вигоду, у випадку із Сербією маємо ще й активну співпрацю із Росією у військовій сфері.
Варто нагадати, що з 2013 року Сербія офіційно має статус спостерігача в Парламентській Асамблеї Організації Договору про колективну безпеку (ПА ОДКБ), тобто, в воєнному блоку, створеному Росією. Це статус діє і сьогодні, контакти на рівні Скупшини Сербії – ПА ОДКБ активно тривають. І це на додачу до постійної взаємодії віце-прем’єр-міністр Сербії Александара Вуліна із керівниками російських безпекових структур.
Розвиток співпраці Белграда та Будапешта у військовій сфері не тільки створить сприятливі умови для просування сербських інтересів в регіоні, але і стане можливістю для посилення опосередкованої російської присутності в Південно-Східної Європі. В умовах, коли угорський контингент присутній в двох регіональних миротворчих військових місіях – в місії Європейського Союзу EUFOR Althea в Боснії і Герцеговині та місії під керівництвом НАТО в Косово, KFOR – Белград і Москва можуть значно посилити свій вплив на події в Західних Балканах.
В регіоні існує тренд на недооцінку існуючих загроз. Зокрема, вважається, що оголошені регіональні військові союзи є всього лише «паперовими тиграми», а дестабілізуючий потенціал зовнішніх гравців є дуже обмеженими. Але ослаблення єдності всередині НАТО і загалом Заходу та погіршення безпекової ситуації в Європі, насамперед, через відсутність справедливого та сталого миру для України, не дають підстав для оптимістичного прогнозу. На тлі більш глобальних подій розпад єдиного безпекового поля Західних Балкан на окремі антагоністичні фрагменти та активізація внутрішніх і зовнішніх деструктивних сил в нинішніх реаліях можуть означати тільки дрейф регіону до менш безпечної та менш стабільної ситуації.
