Коли Андрія Мандич, голова чорногорського парламенту та давній симпатик Кремля, обійняв новопризначеного російського посла в Подгориці, це був не просто теплий дипломатичний жест. Це був момент ідеологічної ясності. Ці обійми говорили про все, що слова часто приховують у балканській політиці – що емоційна та політична лояльність Мандича залишається там, де вона завжди була: в орбіті Москви.
Однак, лише кількома днями раніше Мандич проголосував за направлення чорногорських військ до місії ЄС, яка допомагає Україні. Ще більше дивує те, що його політичний союзник Мілан Кнежевич, відомий своїм неприхованим путінізмом, утримався замість того, щоб проголосувати проти. На перший погляд, це виглядало як тектонічний зсув: найгучніші проросійські голоси Чорногорії погоджуються, хоч і дуже обережно, з військовою ініціативою ЄС. Але зовнішність оманлива.
Це не було ідеологічним пробудженням. Це був ретельно вивірений тактичний хід – маневр, задуманий у Белграді, виконаний у Подгориці та спрямований безпосередньо на Брюссель.
Час розповідає свою історію. Оскільки президент Сербії Александар Вучич зіткнувся з посиленою увагою щодо таємного експорту зброї до України, а відносини з Москвою погіршилися, йому знадобився символічний жест, щоб заспокоїти своїх західних партнерів. Саме тут з’являється Мандич, чий голос слугував сигналом – не чорногорської залученості, а адаптивності Вучича.
Нова інституційна роль Мандича дала йому простір для перетворення на «розсудливого націоналіста» – того, хто вдень говорить про європейські цінності, а вночі обіймається з російськими посланцями. Його давній партнер, Мілан Кнежевич, продовжує говорити нефільтровану націоналістичну правду – не пов’язаний інституційною відповідальністю та вільний провокувати, поляризувати та переконувати радикальну базу, що «нічого не змінилося».
Це класичний розподіл ролей: динаміка хороший поліцейський = поганий поліцейський. Обидва служать одному порядку денному – розмістити вплив сербських націоналістів за більш прийнятним фасадом.
Хоча Мілан Кнежевич залишився поза виконавчою владою, він був компенсований потужними міністерствами та, що найважливіше, політичним контролем над Зетою – нещодавно створеною окремою адміністративною одиницею місцевого самоврядування поблизу столиці, яка включає Міжнародний аеропорт Подгориці. Зета функціонує не просто як поступка, а як політичний форпост: муніципалітет, який поводиться все менше і менше як частина Чорногорії, а більше як екстериторіальне продовження Сербії.
Зетою, Плевлею та Нікшичем керують сили Мандича та Кнежевича. Вони не відокремлюються; у цьому немає потреби. Їхня функція більш тонка – показати, що територіальну, адміністративну та символічну владу можна локалізувати, перепрофілювати та узгодити з Белградом, все в рамках правового поля… Чорногорії. Це план «м’якого поділу» зсередини.
Парламентське голосування, за яким чорногорські війська були відправлені до України, дехто на Заході схвалив як ознаку продовження євроатлантичного шляху Чорногорії. Але контекст показує інше. Це голосування збіглося із залицяннями Вучича до Зеленського та Брюсселя. Підтримка Мандича та стриманість Кнежевича дозволили обом грати свої ролі: одному – демонструвати послух, іншому – підтримувати ідеологічний авторитет. У Брюсселі цей крок був інтерпретований як згода; у Москві вони залишилися розгубленими. Для внутрішньої аудиторії нічого не змінилося. Усі отримали те, що їм було потрібно – окрім, мабуть, самої Чорногорії.
Те, що відбувається, — це не демократичний перехід, а делегована дипломатія. Чорногорські проросійські націоналісти діють від імені зовнішньополітичних потреб Сербії. Нічого нового — саме так Белград довгий час керував своїм впливом у регіоні.
У Боснії і Герцеговині посередником є Мілорад Додік. У Косово це були нині розпущені сербські паралельні структури. У Чорногорії гра більш витончена. Мандич і Кнежевич вбудовані в інституції, але їхня лояльність — і їхня координація — походить від Белграда.
Фрагментовані чорногорські інституції, оспорювана ідентичність і слабкий політичний центр роблять її вразливою до такого типу маніпуляцій. Держава все більше формується зовнішніми інтересами, навіть коли рішення здаються внутрішніми. А ЄС, відчайдушно потребуючи ознак співпраці, занадто часто задовольняється символами, а не суттю.
Найбільша небезпека полягає в неправильному тлумаченні цих тактичних дій як прогресу. Якщо західні актори продовжуватимуть винагороджувати жести — рукостискання, голосування, ввічливе утримання — ігноруючи паралельні націоналістичні програми, що порушують демократичні норми, вони ризикують подальшою дестабілізацією Чорногорії.
Те, що пропонують Мандич і Кнежевич, не є компромісом — це симуляція. Демонстрація співпраці, спрямована на те, щоб виграти час, зберегти вплив і продовжити повільну корозію євроатлантичної орієнтації Чорногорії зсередини.
Чорногорія в цьому рівнянні стає театром. Сценарій пишеться в Белграді. Глядачі знаходяться в Брюсселі. Актори добре навчені. А суверенітет у цьому контексті – це лише ще один реквізит.
Любомир Філіпович. Чорногорський політолог
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру.
