Дослідження російських таборів на Балканах, спільно опубліковане BIRN та молдовським дослідницьким центром CU SENS, відкриває простір для значно ширшого осмислення ролі нашого регіону в сучасних формах політичного впливу, саботажу та гібридної війни.
Коли історія починається з речення «тренувальні табори на території Боснії і Герцеговини», неможливо залишатися байдужим. Проте цього разу йдеться не про місцеві формування парамілітарних угрупувань чи підготовку до конфліктів на Балканах, а про експорт дестабілізації з серця Європи до східноєвропейського сусідства. І все це — тихо, обережно, прицільно, під егідою спортивних заходів і без будь-яких формальних слідів в офіційних документах вітчизняних інституцій.
За документацією, опублікованою в середині липня, у таборах, що діяли в Республіці Сербській і Сербії, громадяни Молдови проходили фізичну та психологічну підготовку з метою участі в заворушеннях і спробах дестабілізації перед президентськими виборами там у 2024 році. Особи, визнані інструкторами цих заходів, мають зв’язки з Групою Вагнера, російськими націоналістичними та силовими структурами, зокрема такими іменами, як Михаїл Потєпкін і Костянтин Голосоков. В окремих випадках, як у випадку болгарського неонациста Мирчо Ангелова, ми також бачимо транснаціональну співпрацю радикальних правих елементів.
Спосіб вербування учасників до цих таборів особливо тривожить. Молодь, часто економічно вразлива, залучається під приводом пейнтбольних турнірів, семінарів із самооборони та фітнес‑табірів. Учасникам нібито пропонували від 300 до 500 доларів США, виплачуваних готівкою або навіть криптовалютою, а деякі свідчили, що їхні особисті документи конфісковували. Це методи, які не просто маніпулятивні — вони демонструють системний, методичний підхід до психологічної інженерії.
У цьому контексті важко говорити про ці події без серйозного занепокоєння щодо ролі, яку регіон відіграє в ширших геополітичних іграх. Якщо, як стверджується, табори діяли поза відомостями вітчизняних інституцій, це є ознакою серйозної інституційної невдачі. Якщо ж вони діяли зі знанням — а навіть з мовчазним схваленням — тоді ми стикаємося з набагато глибшою проблемою: зловживанням державною територією для проведення операцій, що несуть прямі наслідки для демократичних процесів в інших країнах.
Цікаво, і зовсім не випадково, що локації таборів обирали саме в тих частинах Боснії і Герцеговини та Сербії, де офіційна риторика й політична практика демонструють більш відкритий підхід до Росії. Заперечення наявності таборів владою Республіки Сербської було очікуваним, але це не робить ситуацію менш тривожною. Адже дослідники не тільки нанесли точні координати, а й ідентифікували конкретних осіб, простежили рух коштів, задокументували вербування та пов’язали це з певними акціями дестабілізації в Молдові.
Уся ця інформація мала б бути достатньою для ініціювання серйозних розслідувань. Проте на сьогодні більш тривожним, ніж самі табори, є мовчання. Інституції мовчать. Обвинувачення не оголошуються. Політичні партії, з нечисленними винятками, поводяться так, ніби це їх не стосується. Громадське обговорення цієї теми майже відсутнє. У країнах, які пережили війни, іноземні втручання і руйнування інституцій, така пасивність є не просто безвідповідальною — це відмова від суверенітету.
У Молдові, натомість, ця історія отримала повноцінну інституційну відповідь. Місцева влада вже на початку 2024 року ідентифікувала спроби дестабілізації, пов’язала їх із таборами на Балканах і встановила контакти з правосуддям Боснії і Герцеговини. Формальне розслідування було порушене до квітня 2025 року. Саме таким має бути стандарт — швидка реакція, готовність до співпраці, прозорість перед громадськістю. Усе, чого бракує в Боснії і Герцеговині.
Але ця історія значно більше, ніж просто репортаж про тренування парамілітарних груп. Вона змушує замислитися, де сьогодні справді відбувається боротьба за демократію, суверенітет і стабільність. Дослідження нагадує нам, що кордони не рухаються танками, а переміщуються дезінформаційними кампаніями, підготовкою до масових протестів, проникненням у політичні процеси та маніпуляцією вразливими верствами суспільства.
Якщо ми не визнаємо цю загрозу зараз — поки табори ще можна локалізувати, свідки ще можуть говорити, докази ще збираються — нас не здивує день, коли подібні схеми поведінки адресується нам. Адже гібридна війна не знає географічних кордонів — вона знає лише слабкості. Слабкі інституції. Брак відповідальності. Слабку волю до реакції.
Тому надзвичайно важливо, щоб ця історія не завершилася одним повідомленням і кількома заголовками в ЗМІ. Необхідно провести парламентські дебати. Ініціювати відповідальність у інституціях рівня ентитетів і на державному рівні. Службам безпеки — якщо вони досі не знали — пояснити, чому не знали. Прокуратурі почати допитувати свідків. І щоб нарешті громадськість отримала відповіді.
Проте відповідальність лежить не лише на інституціях. Вона також лежить на нас, як на суспільстві. Журналісти виконали свою частину роботи. Дані зібрано, потоки коштів проаналізовано, особи та методи дій ідентифіковано. Разом із колегами з інших країн показано, як виглядає реальна транснаціональна спроба підриву демократичного ладу. А тепер черга інших — тих, хто має інструменти влади і обов’язок діяти. Водночас ця історія закликає до ширшої дискусії про роль Балкан у глобальних процесах.
Ми більше не можемо обманювати себе, що ми ізольовані, що світ оминає наші простори. Навпаки — Балкани стають операційною зоною для проектів, що стосуються Європи, демократичного ладу та безпеки. Наша вразливість, наші розділення і наша інституційна слабкість роблять нас ідеальним ґрунтом для всіх, хто хоче діяти з тіні.
І от ми підходимо до ключового питання: чи дозволимо ми це? Або нарешті усвідомимо серйозність ситуації і відреагуємо вчасно?
Бо якщо сьогодні ми закриємо очі на те, що дестабілізацію експортують із Боснії і Герцеговини, завтра ми можемо прокинутися в країні, де стабільність руйнується зсередини так само — тихо, системно і без опору. І тоді ні міжнародна спільнота, ні ЄС, ні НАТО нам не допоможуть — бо перше, що нам треба зробити, — це постояти за власні інституції.
Історія таборів для дестабілізації Молдови, організованих на території Боснії і Герцеговини, — це не історія інших. Це історія про нас. Про те, наскільки ми готові захищати власний суверенітет. Про те, наскільки нам небайдуже те, що відбувається за зачиненими дверима спортивних центрів, курортах вихідного дня і відокремлених полів. І найголовніше — про те, чи готові ми діяти, доки можемо — або знов чекатимемо, поки минуле наздожене нас.
Адже якщо ми не сприймемо цю історію як серйозне попередження — можливо, наступна дестабілізація буде спрямована не з Боснії і Герцеговини, а проти неї.
Nino Bilajac. Journalist, Balkan Investigative Reporting Network (BIRN) BiH
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру.
