Початок двохтисячних. Режим Слободана Мілошевича під тиском народних протестів поступається владою опозиційним політикам. Президент Чорногорії Міло Джуканович, який упродовж останніх років конфліктував із колишнім покровителем і підтримував опозицію, бере курс на суверенітет Чорногорії. Джуканович, колишній комсомольський і партійний функціонер, завдячує злетом кар’єри фактичному державному перевороту, який Мілошевич свого часу організував у його рідній республіці. Саме тоді Міло став наймолодшим прем’єр-міністром Європи, а його майбутній опонент Момір Булатович — президентом Чорногорії. Фактично цей переворот допоміг Мілошевичу швидше взяти під свій контроль президію Югославії та Югославську народну армію і став прелюдію до югославських війн, у яких контрольована з Белграда Чорногорія послідовно підтримувала Сербію. Але з часом безперспективність такої підтримки стала очевидною для багатьох представників чорногорської партійної еліти, яких і очолив прем’єр Джуканович. Саме протистояння із президентом Булатовичем який продовжував безоглядно орієнтуватися на Белград, привело прем’єр-міністра республіки до перемоги на президентських виборів під егідою ідеї про суверенітет.
Джуканович з висуванців Милошевича перетворюється на одного з його найсерйозніших опонентів, Але разом з цим він не внутрішній опонент. З Чорногорії за ситуацію в Сербії та за настроями політиків, навіть демократичних, можна спостерігати майже збоку, але з набагато більшою компетентністю та інтегрованістю до політичних процесів. І новий чорногорський президент усвідомлює, що період влади демократичних політиків може бути недовгим. Він не хоче, щоб Чорногорія знову проходила разом із Сербією через воєнні випробування. І головне — він не бажає жодного контролю з боку Белграда.
Неважко здогадатися, що сербські демократи не в захваті від такої позиції. Але не лише вони — і Захід прагне зберегти залишки єдності колишньої Югославії. Західні дипломати хочуть, щоб Чорногорія, як і інші колишні партійні функціонери, залишалася в державному союзі з Сербією, яка тепер керується висуванцями «кольорової революції». Очільник європейської дипломатії Хав’єр Солана добивається згоди чорногорців на створення Державного союзу з Сербією. Сербія і Чорногорія більше не називаються Югославію, але єдина держава не зникає з політичної мапи світу Але з важливою поступкою — Чорногорія отримує право за кілька років провести референдум про незалежність. Фактично у Джукановича з’являється можливість відкладеної незалежності, звичайно, якщо йому вдасться переконати у цьому власних співвітчизників. А це непроста задача, враховуючи що з усіх югославських республік Чорногорія більше за інших потерпала від шовіністичної пропаганди. Я б навіть сказав – більше за саму Сербію з її постійними дискусіями між провладними і демократичними медіа. Джуканович у потрібні союзники, але він не може знайти їх на Заході, де переважна більшість представників політичних еліт продовжують обстоювати ідею єдиної держави. А чорногорським прихильниками незалежності потрібний доказ, що проголошення нової держави нічого не змінить на гірше, навіть посилить традиційні вектори розвитку країни. Тут, звичайно, можна було б використати традиційні симпатії чорногорців до Росії, але яким союзником у справі відокремлення Чорногорії може бути Кремль, якщо Путін весь час зітхає з приводу розкладу Радянського Союзу і навіть називає цю подію найбільшою геополітичної катастрофою 20-го століття? Та й розклад Югославії у Москві ніколи не сприймали схвально. Але Міло Джуканович не враховує тих мотивів які ми можуть керуватися на заході і у Москві і не усвідомлювати, що це ірраціональні мотиви, далекі від реальності, причому як у західних, так і у російських політиків. Згодом всі ми звикнемо до такої ірраціональності, але можна сказати що Чорногорія була початком цього дивовижного сприйняття світу, яке призведе до багатьох нових помилок.
На Заході сподіваються, що за цей час нова держава доведе свою демократичність, і в Чорногорії зникне мотивація виходити з союзу — подібно до того, як Джордж Буш-старший наполягав, що Україна має допомогти Михайлу Горбачову побудувати оновлений Радянський Союз і виголошував цей заклик з трибуни Верховної Ради УРСР. Так що можна сказати що Хав’єр Солана у його намаганні зберегти єдину державу поводить себе рівно так, як поводив себе президент Буш.
У Москві позиція інша. Крах режиму Мілошевича і, особливо, видача диктатора до Гааги, сприймаються Володимиром Путіним як особиста образа. Російські спецслужби отримують наказ покарати сербів за зухвалість. Але як це зробити, якщо нову Сербію підтримує Захід, і вона орієнтується на Європу?
Відповідь приходить швидко: позбавити Сербію виходу до моря — а це можливо тільки через проголошення незалежності Чорногорії. Так ролі змінюються: Захід тепер — за єдність, Москва — за розпад. Росія готова підтримати Джукановича на шляху до незалежності.
У такій підтримці був ризик. Чорногорія — маленька країна, і до того ж — остання ділянка Середземномор’я, не підконтрольна НАТО. Очевидно, що в разі її незалежності Захід намагатиметься долучити країну до Альянсу. У той час як вступ до НАТО Сербії чи об’єднаної Сербії та Чорногорії — малоймовірний після натівської операції проти Мілошевича.
Дехто в Раді безпеки РФ радить Путіну не поспішати, вважаючи, що незалежна Чорногорія може розвернутися спиною до Росії. Але Путін і слухати не хоче. По-перше, йому потрібно покарати сербів. По-друге, він вважає Джукановича своєю людиною. Чорногорський президент має зв’язки з московським мером Юрієм Лужковим та його кланом, найбільше підприємство у країні контролює олігарх Олег Дерипаска, нерухомість масово скуповують росіяни, а російські спецслужби почуваються вільно у Подгориці та Будві.
Рішення ухвалено: Росія сприятиме Джукановичу у відриві від Сербії.
І Путін виграє — щоб переконатися за кілька років, що члени Ради безпеки, які закликали до обережності, мали рацію. Чорногорія розриває особливі стосунки з Москвою, Дерипаска втрачає власність, зв’язки Джукановича з РФ тануть разом із крахом «лужковського клану». Країна приєднується до НАТО. Російські спецслужби, які ще донедавна почувалися «як вдома», починають готувати переворот і навіть замах на президента.
Тим часом у Сербії до влади приходить Александар Вучич — «скорочений» Мілошевич. Джуканович, Які слід було очікувати, краще за західних політиків зрозумів політичну динаміку у Белграді, а Путін знову переграє сам себе.
І на завершення — власна історія. Уже після анексії Криму я прогулювався вуличками Будви і натрапив на туристичне бюро з картою колишньої Югославії. Побачивши, що я її розглядаю, господарі вийшли, запитали, звідки я. Дізнавшись, що з України, почали звинувачувати українців у неповазі до Росії. Співрозмовники, громадяни Сербії, пообіцяли, що Путін Україну покарає — і позбавить виходу до моря.
Було занадто спекотно для довгих суперечок. «Але ж ви не ображаєте росіян, — меланхолійно сказав я. — І що з вашим виходом до моря?».
Один із співрозмовників ледь не кинувся на мене з кулаками.
Vitaly Portnikov. Ukrainian journalist, political commentator, author and opinion-maker.
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру
