У Сербії буде важливим контроль виборів, але і післявиборна комбінаторика.
Річниця падіння навісу в Новому Саді, де загинуло 16 людей, минула у атмосфері взаємного виснаження демонстрантів і влади в Сербії. Александар Вучич не зміг придушити, розбити, розділити або дискредитувати протести, тоді як з іншого боку демонстранти не змогли змусити президента Сербії оголосити дострокові парламентські вибори.
В Сербії — як ніколи до цього — суспільство поділене на «блокадерів» (як влада називає демонстрантів) і «чаці» (як демонстранти називають прихильників влади). Перші не відступлять від вимог політичних змін, тоді як другі — шантажовані або куплені — фізично захищають Вучича і Сербську прогресивну партію.
Вучич налаштував проти себе більшість молоді Сербії, і це довгостроково програна політична битва, але він має державний апарат і кримінальну олігархію, за допомогою яких він ще певний час може правити. У студентів є ентузіазм молодості та віру в кращу Сербію. Вони вільні від жадібності, і президент Вучич не може купити молодь брудними грошима, кредитами або іншими вигодами.
Для них протест — це школа, а позитивний досвід та періодичні занепади протестів роблять результат повстання невизначеним. Але, окрім студентів, не існує жодного іншого актора на політичній сцені Сербії, який міг би перемогти кліку Сербської прогресивної партії, яка глибоко вкорінена в суспільстві.
І студенти, і Вучич готуються до виборів. Студенти і старшокласники своїми протестними маршами, які нагадують релігійні хресні ходи, змінюють Сербію, але й Вучич працює над спрямовуванням протестів перед майбутніми виборами.
Те, що могло б називатися (не)прямим Вучичевим успіхом, — це націоналізм, антиєвропейські настрої і консерватизм, які за рік переважили на студентських і громадянських протестах. Починалося з урбаністичного, ліберального і лівого, а завершилося націоналізмом і ідеологією сербської правиці. Це територія колишньої Сербської радикальної партії, нинішньої Сербської прогресивної партії.
Студенти не розкривають імена зі свого списку, які влада вже знає. Хоча сучасні комунікації й соціальні мережі придатні для масових мобілізацій, кожна акція, яка не відбувається швидко й раптово, легко розкривається сербською таємною службою.
Уже тривалий час у мережах циркулюють непідтверджені імена з верхівки студентського списку, як-от націоналіста професора Міло Ломпара. Така інформація та такі кадри дуже пасують політичній грі прогресивістів. І не лише Александар Вучич зацікавлений у довгостроковому збереженні влади, а й широке коло інтересів людей, які не хочуть бути усунуті або притягнуті до відповідальності у разі падіння режиму.
Хоча загалом у гіршому становищі, Вучич на полі виборів на крок попереду студентів. Поки недосвідчені студенти і громадяни сперечаються про імена у виборчому списку, про те, у скількох колонах іти на вибори, і розколюються на групи, Вучич усе ще має у своєму розпорядженні державні та кримінальні ресурси, якими може впливати на перебіг виборів.
Ключове питання, яке зазвичай не ставиться публічно — яку функцію Вучич планує виконувати після завершення другого президентського мандату. Чергові президентські вибори в Сербії заплановані на весну 2027 року, але як їх узгодити з парламентськими виборами? І чи було б дострокове оголошення виборів вигіднішим для Вучича, на відміну від невдалого рішення про дострокові президентські вибори, яке напередодні великих політичних поворотів ухвалили колишні президенти Слободан Мілошевич (2000) і Борис Тадич (2012)?
Незалежно від того, чи політична криза завершиться мирно на виборах, чи революційно на вулиці, усе вказує на те, що політичні зміни нагадуватимуть відхід Слободана Мілошевича, коли на чолі Сербії опинився «новий» націоналіст Воїслав Коштуниця, який підходив народній більшості, Москві й Вашингтону.
З іншого боку, політична гетерогенність протестів вказує на те, що депутати зі студентського списку після виборів навряд чи зможуть утриматися в нестабільній політичній опції. Кожен піде своєю дорогою, як різнорідна об’єднана опозиція (DOS) після 5 жовтня 2000 року та падіння Мілошевича.
Поки студенти вважають політичні партії неважливими, Вучич і Сербська прогресивна партія мають перевагу в багаторічному створенні сателітних партій, рухів та інших політичних суб’єктів, які можуть бути корисними для майбутнього формування парламентської більшості.
Це знову залишає простір Вучичу і «прогресивістам» перепакуватися й утриматися при владі. Так Вучич як знову «воскреслий» лідер і прем’єр може опинитися в товаристві своїх ідеологічно близьких колег-прем’єрів зі Східної Європи — Роберта Фіцо, Віктора Орбана, а також нового «поверненця» Андрея Бабіша.
Якщо передача влади в Сербії відбудеться без крові, не буде політичного реваншизму. Адже тут немає зміни ідеологічної парадигми, як наприкінці комунізму у Східній Європі, ані цивілізаційної чи зовнішньополітичної зміни вектору, як на Майдані в Україні.
Студенти й громадяни, разом із партіями, мають добре спланувати не лише нагляд за виборами, а й післявиборчий процес. Успіх студентського списку на виборах може в парламентській комбінаториці формування більшості зазнати поразки. Від цього може залежати виконання вимоги покарати відповідальних за смерть 16 людей на залізничній станції в Новому Саді та боротьба з ендемічною корупцією. Пробудження Сербії — це емоційна фаза, але взяття влади й управління державою — холодний раціональний процес.
Boris Varga. Serbian political scientist and journalist.
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру
