Досі невідомо, хто порадив Мілойко Спажичу та його уряду подати дві поправки до проєкту резолюції ООН щодо вшанування пам’яті геноциду 1995 року в Сребрениці.
До того часу влада Чорногорії перебувала під сильним тиском з боку понад сотні неурядових організацій, які спонукали уряд підтримати цю резолюцію в статусі «співавтора». Але відповідь уряду була негативною. Кабінет міністрів пана Спаїча та міністерство закордонних справ пана Івановіча промовчали. Більше того: прем’єр-міністр Спаїч досить негарно ухилився від відповіді на просте запитання щодо співавторства від журналіста Al Jazeera Balkans. Його глузування на цю тему стало напевно одним із найпотворніших моментів його перебування на посаді.
Тому дві чорногорські поправки викликали питання: чия це була ініціатива, хто подав ідею і хто, власне, їх розробив?
У заяві уряду, що послідувала за цим, була допущена одна незграбна помилка: було зазначено, що чорногорські пропозиції прямують до ООН “через США”. Американське посольство в Подгориці відразу це спростувало: «нас поінформували про поправки, але ми не виконуємо ролі посередника».
Ця деталь, окрім обґрунтованої критики вдома – як це МЗС Чорногорії оприлюднює заяву, яку американці відразу спростовують – викликала ще й припущення: чи насправді за цим кроком Подгориці стоїть Вашингтон?
Поправки прозвучали настільки «сербсько-російськими» (по-перше, відсутність тези про колективну провину народів, і, по-друге, збереження Дейтонської конституційно-правової бази в БіГ), але ініціатива йде із Заходу? Ми не вперше стикаємося з такими «збігами».
При цьому один із двох важковаговиків, Німеччина, наголосив на необхідності та важливості всіх країн Західних Балкан тримати єдність на підтримку Резолюції. Якщо Сербія матиме союзників для свого заперечення, то весь проєкт і причина засудження та вшанування геноциду отримує зовсім інший вимір.
Що б не відбувалося за лаштунками, наслідки цієї чорногорської (або «чорногорської») дипломатичної ініціативи підкреслили кілька важливих констант, сербську і поточну чорногорську політику та позицію, а також їхні складні та обтяжливі відносини.
По-перше, сам переговорний процес в ООН відбувався без участі Чорногорії. Це підтверджується гнівною реакцією Белграда, оскільки остаточні формулювання двох поправок (які у суттєво зміненому змісті входять до преамбули Резолюції, тобто у так звану «вступну заяву») були створені у «вузькому колі співавторів Резолюції».
Белград (і Москва) незадоволені. Остаточний варіант першої поправки робить акцент на кримінальній відповідальності, яка не може бути колективною. Це означає, що можуть бути й інші види відповідальності. Тут не можуть бути задоволена ані Сербія Вучича щодо Сребрениці, ані Росія Путіна щодо Бучі та в цілому щодо агресії проти України. Аж ніяк!
По-друге, реакція Белграда на дії Подгориці набирає обертів. Після певного затишшя сербські меседжі в напрямку Чорногорії мають усі ознаки погроз і образ. До кампанії долучився і новий міністр закордонних справ Марко Джурич: він говорить про «брехливе шахрайство» (?!) з боку Чорногорії. Не відстають і коаліційні партнери прем’єр-міністра Спаїча у Скупщині – сербсько-російські союзники з Нової сербської демократії та Народно-демократичної партії: вони продовжують закликати уряд не голосувати за Резолюцію.
Їх турбують не стільки поправки, скільки визначення того, що було скоєно в Сребрениці в липні 1995 року: геноцид.
Від відповіді чорногорської сторони, за винятком деяких пасажів у заяві міністра Філіпа Івановіча, віє меншовартістю і страхом. Прем’єр-міністр Спаїч і його Рух Європа зараз (PES) видають непослідовні комюніке, в яких, з тільки їм відомих причин і обтяжуючих обставин, вони все ще ведуть битву з колись правлячою Демократичною партією соціалістів (DPS)!
Шлях виходу нинішнього уряду Чорногорії з-під впливу наставників з Белграда – якщо він колись почнеться – буде дуже довгим і болісним. (Чи зможе Чорногорія взагалі пережити цей процес – окреме питання.)
Нарешті, третє: Вучич і його послідовники та союзники в Чорногорії, на додаток до всього згаданого, використали ще один механізм компрометації та підриву формального суверенітету Чорногорії та її європейського порядку денного: вони змусили прем’єр-міністра Спаїча та депутатів з його партії PES підписати ініціативу щодо ухвалення резолюції щодо Ясеноваца (сумнозвісного концтабору усташів часів Другої світової війни).
Це не лише прямий удар «пальцем в око» Хорватії, яка вже відреагувала публічною нотою протесту на саму згадку про ініціативу, а й найкращий показник брутальної інструменталізації чорногорської політики центрами політичної та розвідувальної влади в Белграді.
Цю ж саму ініціативу неодноразово відхиляли в Народної Скупщині Республіки Сербія у 2021 та 2022 роках. Наявні записи із заявами Александра Вучича, які заперечують необхідність такої ініціативи з боку сербського парламенту, очевидно не турбують його представників у Чорногорії: погіршення відносин із Хорватією це найлегший спосіб скомпрометувати європейський порядок денний Чорногорії. Додатковий елемент розколу і протистояння в чорногорському суспільстві – лише бонус у нинішній ситуації.
Дестабілізація Чорногорії залишається постійним фактором сербської політики.
Тому всі з нетерпінням чекають 23 травня, коли на Генасамблеї ООН має відбутися голосування за Резолюцію щодо Сребрениці. Те, як Чорногорія проголосує, стане тестом для наступного етапу чорногорсько-сербських відносин, а також для базової надійності та стійкості 44-го уряду Чорногорії.
Все, крім голосування “за”, стало б величезною ганьбою для Чорногорії. Інші політичні помилки та образи ще можна виправити. Невірне голосування в ООН щодо геноциду в Сребрениці однозначно скомпрометувало б Мілойко Спаїча та політику PES, які і так уже перебувають у серйозній кризі.
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру.
Міодраг Влахович. Чорногорський політик і колишній дипломат. Перший міністр закордонних справ Чорногорії. Колишній посол Чорногорії в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Ісландії, Святому Престолі, Мальтійському Ордені.
