Вибори як механізм розблокування чи відтворення політичної кризи в Косові? – Орхан М. Чеку

1. Вступ

Центральна виборча комісія Республіки Косово має короткий строк для організації нових дострокових парламентських виборів, які стануть третім виборчим циклом упродовж приблизно півтора року. Дострокові вибори, які будуть організовані 7 квітня, стали наслідком політичної кризи щодо обрання президента республіки. Політичні партії в парламенті Косова не змогли досягти політичного консенсусу щодо відповідної кандидатури на посаду президента країни. За відсутності достатнього кворуму у 2/3 (80) депутатів парламент саморозпустився.

Обрання президента в Косові неодноразово ставало каталізатором інституційних і політичних криз, відображаючи не лише напруженість між політичними акторами, а й структурні обмеження самої конституційної системи. Замість того щоб функціонувати як формальний процес інституційної стабілізації, ця процедура часто перетворювалася на глухий кут, породжуючи інституційний вакуум, спірні конституційні тлумачення, а в окремих випадках — навіть розпуск парламенту та призначення нових виборів, як у випадку 28 квітня 2026 року. У цьому контексті дострокові парламентські вибори сприймалися як легітимний механізм розблокування політичних криз, що дає можливість змінити баланс сил і утворити функціональну більшість. Однак політичний досвід Косова свідчить, що вибори не завжди забезпечують тривалу інституційну стабільність. Навпаки, в умовах глибокої партійної фрагментації та відсутності культури консенсусу вони можуть сприяти відтворенню тих самих політичних конфігурацій, які спричинили саму кризу.

Ця стаття має на меті критично проаналізувати роль виборів як потенційного інструмента розблокування політичних криз у Косові, водночас розглядаючи їхні структурні обмеження та можливі наслідки для відтворення інституційного глухого кута. Спираючись на міждисциплінарний підхід, який поєднує конституційний аналіз із політологічною перспективою, стаття розглядає питання, чи є вибори реальним механізмом розв’язанням кризи обрання президента, чи вони радше функціонують як циклічний механізм, що відсуває і відтворює кризу в нових формах.

У цьому контексті спочатку представлено теоретичну рамку щодо інституційних криз з аналізом конституційних положень та інституційної практики в Косові, потім аналітичний погляд на політичні блокади; далі — аналіз фрагментації політичної сцени та логіки партійної конкуренції; можливі політичні сценарії та їхні наслідки для інституційної стабільності й демократичного функціонування держави; а також можливі конституційні зміни щодо обрання президента в Косові.

Головне питання, яке ставиться: чи є вибори засобом розблокування або механізмом, що відтворює кризу?

Головна гіпотеза, яка постає: чи вибори, за відсутності структурних реформ і культури компромісу, мають тенденцію відтворювати кризу?

2. Повторювані кризи навколо обрання президента в Косово

Повторювані кризи навколо обрання Президента в Косові становлять один із найпомітніших симптомів інституційної нестабільності та фрагментації політичної сцени. У парламентській системі, де Президента обирає Парламент, цей процес вимагає не лише виконання формальних конституційних критеріїв, а передусім певного рівня політичного консенсусу між парламентськими силами. Саме відсутність цього консенсусу перетворила обрання Президента на критичний момент, який часто блокує нормальне функціонування інституцій.

Обрання Президента Республіки Косово є однією з найбільш консенсусних процедур, передбачених Конституцією, оскільки вимагає не лише кваліфікованої більшості голосів, а й високого парламентського кворуму. Практика Конституційного суду наголошувала, що ці вимоги є не формальними, а сутнісними, з метою гарантування демократичної легітимності та об’єднавчої ролі Президента. Рішення Конституційного суду 2011 року щодо достатнього кворуму для процедури обрання Президента в кількох випадках створювало політичні кризи.

Першою кризою, з якою зіткнулося Косово, було обрання бізнесмена Бехджета Пацоллі президентом у 2011 році.

Конституція Косова передбачає, що Президента обирають двома третинами (2/3, що дорівнює 80 депутатам зі 120 в Парламенту) голосів усіх депутатів Парламенту. Якщо жоден кандидат не отримує більшості у дві третини (2/3) у перших двох голосуваннях, організовується третє голосування між двома кандидатами (якщо було висунуто більше ніж 2 кандидати), які отримали найбільшу кількість голосів у другому голосуванні, і кандидат, який отримує більшість голосів усіх депутатів (61 голос), обирається Президентом Республіки Косово. Якщо у третьому голосуванні жоден кандидат не обраний Президентом Республіки Косово, Парламент розпускається і призначаються нові вибори, які мають відбутися протягом сорока п’яти (45) днів (стаття 86 Конституції). Процедура обрання простою більшістю у 61 голос здається простою, але насправді вона створює практичні труднощі для досягнення кворуму, необхідного для початку процедури обрання президента. Конституційний суд своїм рішенням № ref.: AGJ 107/1 від 30.03.2011 визнав обрання пана Бехджета Пацоллі президентом країни неконституційним. Згідно з цим рішенням, присутність 2/3 депутатів Парламенту Косова під час обрання Президента Республіки є необхідною умовою в усіх турах. Відсутність кворуму робить процес неконституційним незалежно від результату голосування. У політичному вимірі кризи навколо обрання Президента тісно пов’язані з фрагментованою структурою партійної системи. Відсутність стабільної парламентської більшості та поляризація між головними акторами створюють умови, за яких будь-який процес, що потребує міжпартійної співпраці, стає потенційно конфліктним. З огляду на положення Конституції та практику Конституційного суду, для обрання Президента в країні потрібен широкий політичний консенсус.

Після рішення Конституційного суду 2011 року парламентські політичні партії під тиском Посольства США, зокрема Його Високоповажності посла Крістофера Делла, досягли консенсусу щодо обрання пані Атіфете Ях’яги Президентом Косова. Пані Ях’яга успішно завершила свій повний мандат (2011–2016). У 2016 році, після коаліції між Демократичною партією Косова (PDK) і Демократичною лігою Косова (LDK) (двома найбільшими партіями на той час), після процесу, проти якого виступала тодішня опозиція на чолі з Рухом «Самовизначення» (LVV), Альянсом за майбутнє Косова (AAK) і Соціал-демократичною ініціативою, Хашим Тачі, лідер PDK, був обраний Президентом Республіки Косово. Після відставки Тачі з посади Президента (після висунення обвинувального акта Спеціальними судовими палатами в Гаазі) у 2020 році спочатку як виконувачка обов’язків Президента на підставі конституційних положень — ex officio — посаду обійняла пані Вйоса Османі, яка тоді була Спікеркою Парламенту Косова. Після виборів 2021 року, за політичного консенсусу парламентських партій в парламенті Косова, Вйоса Османі була обрана президентом країни. Османі завершила свій конституційний мандат 4 квітня 2026 року. Політичні партії країни не змогли досягти політичного консенсусу щодо імені кандидата, за якого мали голосувати як за президента, і 7 червня будуть організовані дострокові парламентські вибори. Політична криза, що призвела до дострокових виборів, виникла внаслідок наполягання партії-переможниці, Руху «Самовизначення» (LVV). LVV та її лідер Альбін Курті наполягали на легітимному праві, щоб президент був обраний за їхньою пропозицією. Альбін Курті запропонував опозиційним партіям LDK і PDK спільне урядування. LDK було запропоновано посаду віце-прем’єр-міністра і чотири міністерства. Згодом LDK також було запропоновано посаду спікера парламенту, але обидві пропозиції були відхилені Люміром Абдиджику, головою LDK. LDK відхилила пропозиції, аргументуючи це тим, що LVV прагнула зберегти контроль над усіма трьома інституціями (урядом, парламентом і президентством), а пропозиції були несерйозними. Сутички тривали до завершення конституційного строку (28 квітня 2026 року), зануривши країну в кризу і ведучи її до виборів. Прем’єр-міністр і лідер LVV Альбін Курті також представив PDK пропозицію про спільне урядування. Курті запропонував посаду спікера парламенту, запропонувавши «рокірування», за якого виконувачка обов’язків президента Албулена Хаджіу звільнила б місце (посаду спікера парламенту) представнику PDK, такому як Бедрі Хамза або Вльора Чітаку. Бедрі Хамза і PDK вимагали, щоб пропозиція була письмовою та офіційною, а згодом відхилили її, назвавши політичним маневром.

Запрошення до опозиційних партій з боку Курті виявилися політичними маневрами, які не були щирими в намірі обрати президента країни та уникнути дострокових виборів. Це посилилося, коли прем’єр-міністр Курті за день до завершення конституційного строку запропонував ще дві кандидатури на посаду президента: Феріде Рушиті та Хатідже Ходжу. Обидві фігури, запропоновані Курті, виявилися близькими до LVV. Пропонуючи кандидатів, які є членами LVV або близькими до прем’єр-міністра Курті, LVV дала зрозуміти, що не хоче консенсусного і політично неупередженого президента. Пропозиції, які вона робила опозиційним політичним партіям щодо угоди, виявилися угодами щодо інших посад, а не щодо посади президента. Отже, прем’єр-міністр Курті дав зрозуміти, що президент має бути фігурою з LVV і контрольованою ним. Це стало ще очевиднішим, коли прем’єр-міністр Курті відмовився запропонувати Вйосу Османі на посаду Президента. Після розбіжностей із тодішнім керівництвом LDK Османі створила ініціативу “Guxo” і брала участь у виборах лютого 2021 року в спільному списку з Рухом «Самовизначення». Спільний список LVV+Guxo переміг на виборах із результатом понад 50%, і ці дві політичні сили сформували нові інституції. Османі була обрана президентом, а Курті — прем’єр-міністром Косова. Тандем Курті — Османі загалом функціонував добре з незначними розбіжностями, але міжнародний авторитет президентки Османі, очевидно, заважав прем’єр-міністру Курті. Невдоволення досягло кульмінації після запрошення президента Трампа до Османі приєднатися до Ради миру щодо Гази.

Великий розкол або остаточний розрив відносин між президенткою Вйосою Османі та прем’єр-міністром Альбіном Курті став наслідком розбіжностей щодо влади й підтримки другого президентського мандата, причому роз’єднавчі голоси значно посилилися протягом 2026 року. Цей розкол створив президентську кризу, і країна піде до виборчих скриньок 7 червня.

Повторювані кризи навколо обрання президента в Косові не можна розуміти просто як провали політичного моменту, а як відображення глибшої структурної проблеми — поєднання конституційної архітектури, яка вимагає консенсусу, з політичною реальністю, що характеризується поляризацією політичної еліти та браком компромісу. Без подолання цього розриву між нормою і практикою такі кризи, ймовірно, залишатимуться постійною частиною інституційного життя країни.

3. Теоретична рамка — інституційна криза і політична блокада

У парламентських системах ефективне функціонування інституцій залежить від здатності політичних акторів будувати функціональні більшості та досягати інституційного компромісу. У ситуаціях, коли політичні партії не здатні виробити мінімальні домовленості щодо ключових державних питань, виникає те, що в політичній теорії відоме як «інституційний глухий кут». Це явище означає нездатність інституцій здійснювати свої конституційні функції через політичний конфлікт, парламентську фрагментацію або відсутність консенсусу між відповідними акторами.

У контексті Косова процес обрання президента неодноразово породжував такі глухі кути. Оскільки президента обирає парламент і для цього потрібні певні парламентські більшості, будь-яка коаліційна криза або політична поляризація безпосередньо відображається на інституційній функціональності. У такий спосіб обрання президента перетворюється з конституційної процедури на інструмент політичних переговорів і міжпартійного тиску.

Парламентські системи, що характеризуються глибокою партійною фрагментацією, є особливо вразливими до інституційних криз. У цих системах жоден політичний суб’єкт не здатен забезпечити чітке парламентське домінування, що робить необхідним створення часто крихких і неоднорідних коаліцій. Що більшою є політична фрагментація, то складніше досягати консенсусу щодо питань, які потребують кваліфікованої більшості або міжпартійної співпраці.

Згідно з Арендом Лейпхартом, плюралістичні й фрагментовані суспільства потребують консенсусних моделей демократії, заснованих на компромісі, розподілі влади та широкому політичному залученні. За відсутності такої консенсусної культури парламентські системи ризикують продукувати нестабільність і постійне інституційне блокування.

Одним із найважливіших розрізнень у демократичній теорії є розрізнення між формальною легітимністю і функціональною легітимністю політичних інституцій.

Формальна легітимність пов’язана з процедурною і правовою відповідністю влади демократичним правилам, насамперед через вільні та конституційні вибори. У цьому сенсі вибори є базовим механізмом вироблення політичної влади і демократичної передачі влади.

Однак існування формальної легітимності не обов’язково гарантує інституційну функціональність. Функціональна легітимність означає реальну здатність інституцій управляти, ухвалювати рішення і гарантувати політичну та правову стабільність. Політична система може бути цілком легітимною з процедурної точки зору, але водночас нефункціональною через політичні блокади та брак спроможності до ефективного ухвалення рішень.

У цьому контексті Хуан Лінц стверджує, що політичні кризи часто виникають не лише через брак формальної легітимності, а й через послаблення інституційної ефективності та втрату системою здатності виробляти політичну стабільність. З цієї причини парламентські демократії потребують не лише легітимних виборчих процедур, а й функціональних механізмів співпраці між політичними акторами.

Демократичні вибори вважаються фундаментальним механізмом політичної легітимності в демократичних системах. Через них громадяни делегують політичну владу і визначають інституційних представників. У періоди політичної кризи дострокові вибори часто подаються як інструмент інституційного розблокування і відновлення демократичної легітимності. Однак вибори не обов’язково забезпечують політичну стабільність. У фрагментованих і поляризованих системах вони можуть функціонувати як “палиця з двома кінцями”: з одного боку, вони створюють нову політичну легітимність; з іншого — можуть поглиблювати наявні розколи і відтворювати ті самі парламентські конфігурації, які спричинили початкову кризу.

У випадку Косова дострокові вибори часто використовувалися як механізм виходу з інституційного глухого кута. Однак політичний досвід показав, що за відсутності суттєвих змін у політичних відносинах або культурі компромісу вони нерідко породжували нові цикли нестабільності та інституційних криз. Це було чітко видно протягом останнього року, коли вже відбулися двоє парламентських виборів, а треті мають відбутися протягом півтора року. У такий спосіб вибори можуть водночас слугувати демократичним легітимаційним інструментом і чинником відтворення політичної поляризації. Цей висновок також пов’язаний із політичним підходом лідера Руху «Самовизначення» (Lëvizja Vetëvendosje) і прем’єр-міністра Альбіна Курті, якого часто сприймали як схильного до централізації влади і більшого інституційного контролю. Політичний наратив, побудований проти опозиції, яку представляли відповідальною за корупцію, накопичену роками, і за спірні угоди із Сербією, дав Курті змогу здобути значну підтримку в громадській думці. Ця підтримка особливо відображалася серед частини електорату і серед албанської діаспори в західних країнах, які сприймали його дискурс як альтернативу традиційним політичним елітам.

4. Фрагментація політичної сцени і логіка партійної конкуренції

Політична сцена в Косові роками характеризується глибоким рівнем політичної фрагментації та поляризації між головними парламентськими суб’єктами. Хоча нещодавні вибори створили один домінуючий суб’єкт відносно інших, загальна парламентська структура й далі залишається розділеною і залежною від коаліційної динаміки, тактичної підтримки та короткострокових політичних розрахунків. У такому середовищі процеси, що потребують інституційного консенсусу, — такі як обрання президента, — часто перетворюються на інструменти політичного ворогування, а не демократичної співпраці.

Логіка функціонування політичних партій у фрагментованих системах переважно визначається виборчим розрахунком. Замість орієнтації на інституційний компроміс політичні партії часто прагнуть максимізувати виборчі здобутки і зберегти політичний капітал перед своїм електоратом. Унаслідок цього компроміс може сприйматися як політична слабкість, тоді як конфронтаційні позиції — як інструмент виборчої мобілізації та консолідації партійної підтримки. Такий підхід також відображений у політичній стратегії Альбіна Курті та LVV, чий політичний дискурс значною мірою був побудований на поляризації з опозицією і представленні себе як альтернативи традиційним політичним елітам. У цьому контексті збереження конфронтаційного наративу щодо опозиції слугувало не лише механізмом політичного розмежування, а й інструментом мобілізації електорату і зміцнення політичної легітимності уряду. У результаті інституційний компроміс часто сприймається як потенційно витратний в електоральному сенсі, особливо в політичному середовищі, де популістична риторика і поляризація й далі генерують значну громадську підтримку.

У цьому контексті відсутність стимулів до компромісу стає одним із головних чинників інституційних блокад у Косові. Коли політичні партії оцінюють, що нові вибори можуть принести їм більшу політичну вигоду, ніж досягнення угоди, тоді інтерес до інституційного розблокування замінюється стратегією виборчого розрахунку. У результаті державні інституції часто стають частиною тактичної гри за політичне домінування, а не функціональними механізмами демократичного врядування. Важливий вимір цієї ситуації також пов’язаний із кризою лідерства всередині традиційних опозиційних партій, особливо Демократичної партії Косова (PDK) і Демократичної ліги Косова (LDK). Відсутність консолідованого лідерства і чіткого політичного бачення обмежила спроможність цих суб’єктів будувати переконливі урядові альтернативи і виконувати ефективну опозиційну роль. Замість довгострокової стратегії інституційної стабільності та відновлення суспільної довіри опозиція часто зосереджувалася на тактичних розрахунках і ситуативному політичному протистоянні, ще більше ускладнюючи створення клімату інституційної співпраці. У такий спосіб слабкість опозиційного лідерства сприяла не лише фрагментації політичної сцени, а й продовженню логіки поляризації та інституційної блокади. Ця динаміка також відображається у випадку Рамуша Харадіная та Альянсу за майбутнє Косова (AAK), де, хоча політичний суб’єкт мав відносно обмежену виборчу підтримку, у деяких політичних процесах він зміг відіграти вирішальну роль у формуванні урядів. Той факт, що Харадінай двічі обіймав посаду прем’єр-міністра з відносно низьким відсотком голосів на національному рівні, ілюструє фрагментований характер політичної системи Косова і непропорційне значення, яке менші партії можуть мати в коаліційних конфігураціях. У такий спосіб процес побудови інституцій часто визначається не лише електоральною вагою, а й здатністю до політичних переговорів і стратегічного позиціювання в парламентських коаліціях.

Інший важливий вимір пов’язаний із відносинами між правлячою партією та опозицією. У функціональних парламентських системах опозиція виконує наглядову роль і роль урядової альтернативи, водночас сприяючи підтриманню інституційної стабільності. Однак у поляризованих політичних контекстах відносини правляча партія — опозиція часто переходять від демократичної конкуренції до постійного політичного антагонізму. У таких випадках навіть питання державного значення розглядаються крізь логіку короткострокової політичної вигоди.

Саме тут постає фундаментальне питання щодо функціональності політичної системи Косова: чи мають політичні актори реальний інтерес до інституційного розблокування і демократичної стабільності, чи політичні кризи використовуються як механізм накопичення політичного та виборчого капіталу? Відповідь на це питання є ключовою для розуміння того, чи дострокові вибори становлять реальне розв’язання кризи, чи лише її відтворення в новій політичній формі.

5. Можливі сценарії виходу з кризи

Інституційна криза навколо обрання президента в Косові може породити кілька можливих політичних та інституційних сценаріїв, які залежать від співвідношення сил у парламенті, поведінки політичних акторів і готовності до компромісу. У цьому контексті дострокові вибори часто подаються як головна альтернатива для розблокування ситуації, хоча політичний досвід Косова показує, що вони не обов’язково гарантують довгострокову інституційну стабільність.

Сценарій 1: вибори як механізм розблокування

Одним із найбільш імовірних сценаріїв виходу з кризи є організація нових парламентських виборів у надії, що вони створять стабільнішу політичну конфігурацію і функціональну парламентську більшість. Теоретично дострокові вибори слугують демократичним механізмом оновлення політичної легітимності та перебудови балансу сил між політичними партіями.

Цей сценарій працює переважно у випадках, коли вибори створюють: 1.) чіткішу парламентську більшість (якщо LVV отримує понад 51,1%); 2.) коаліції між політичними партіями; 3.) LVV отримує такий самий відсоток голосів, тобто 51,1%.

Перший варіант — на який орієнтуються LVV і прем’єр-міністр Курті — полягає у збільшенні кількості здобутих голосів, тобто понад 51,1% (які вона отримала на виборах 28 грудня 2026 року), до 55–57%, що дало б 62–63 депутати. Цей сценарій політично усунув би частину політичних лідерів, а опозиційні партії не мали б іншої альтернативи, окрім як голосувати за Президента, запропонованого LVV.

Другий варіант — найбільш імовірний сценарій — полягає в тому, що LVV здобуде 42% і отримає 47 місць у 120-місній Парламенту Косова. У цьому сценарії LVV змушена сформувати коаліцію з однією з опозиційних партій і погодиться на переговори щодо Президента. За цих обставин зменшується ймовірність інституційної блокади і зростає спроможність інституцій до ефективного ухвалення рішень, зокрема обрання Президента.

Третя можливість — вибори дають результати, подібні до наявної політичної конфігурації, і тоді криза ризикує відтворитися в новій формі. У фрагментованих системах, таких як косовська, вибори можуть змінити числові співвідношення, але не обов’язково політичну культуру конфронтації і браку компромісу. З цієї причини дострокові вибори можуть перетворитися з інструмента розблокування на механізм повторення інституційної кризи.

Сценарій 2: відтворення політичної кризи

Іншим реалістичним сценарієм є продовження тієї самої політичної логіки після виборів. Якщо політична структура залишається фрагментованою, а партії й далі діють на основі виборчого розрахунку і політичної поляризації, тоді існує ризик, що вибори не створять реальних рішень, а лише “формальне перезавантаження” інституцій.

У цьому випадку:

• створюються нові інституції,
• але зберігаються ті самі конфліктні відносини між політичними акторами,
• породжуючи глухий кут, подібний до попереднього.

Це явище характерне для систем, де вибори використовуються радше як тактичний інструмент політичного перепідтвердження, ніж як механізм побудови інституційного консенсусу. Унаслідок цього криза не розв’язується по суті, а лише тимчасово відкладається до наступного політичного глухого кута.

У випадку Косова політичний досвід останніх років показав, що часті парламентські вибори не усунули інституційну нестабільність, а в окремих випадках сприяли поглибленню політичної поляризації та міжпартійного ворогування.

Сценарій 3: розв’язання поза виборами

Іншою альтернативою виходу з кризи є досягнення політичної угоди без проведення нових виборів. Цей сценарій ґрунтується на логіці інституційного компромісу і співпраці між владою та опозицією для збереження державної стабільності.

Таке рішення могло б включати:

• політичну угоду між парламентськими партіями,
• підтримку консенсусного кандидата на посаду Президента,
• або домовленість щодо мінімального інституційного порядку денного.

Теоретично це найбільш раціональний сценарій з точки зору інституційної стабільності, оскільки він дозволяє уникнути політичних і фінансових витрат нових виборів та гарантує інституційну сталість. Однак його реалізація потребує високого рівня політичної довіри і готовності до компромісу — елементів, яких часто бракувало на політичній сцені Косова.

У цьому контексті не можна виключати і роль міжнародних чинників, які історично здійснювали вплив на політичні та інституційні процеси в Косові. У ситуаціях глибокої кризи міжнародний дипломатичний тиск може слугувати додатковим чинником для досягнення політичних угод і уникнення інституційної блокади.

6. Конституційні зміни та обрання президента в Косово

Повторювані кризи навколо обрання президента в Косово підживлюють політичні й академічні дебати щодо потреби конституційних реформ стосовно способу обрання глави держави. Чинна конституційна модель передбачає обрання президента парламентом через кваліфіковані більшості в перших турах і просту більшість у третьому турі за умови досягнення кворуму у 2/3 депутатів у перших двох голосуваннях. Однак політична практика показала, що цей механізм часто ставав джерелом інституційних блокад і політичних криз.

Питання способу обрання президента в Косові постійно обговорювалося, особливо після повторюваних інституційних криз, які супроводжували цей процес. Дебати переважно зосереджувалися на двох альтернативах: збереженні чинної парламентської моделі з процедурними реформами або переході до прямих виборів народом.

Пропозиції щодо конституційних реформ

Після політичної кризи 2011 року і обрання Атіфете Ях’яги серйозно обговорювалася можливість конституційних поправок для реформування інституту Президента з метою уникнення парламентських блокад і кризи політичних переговорів усередині Парламенту. Одна з головних пропозицій стосувалася:

• обрання Президента безпосередньо громадянами.

Після того як Конституційний суд Косова визнав обрання Бехджета Пацоллі неконституційним у 2011 році, Косово зіткнулося з глибокою інституційною і політичною кризою. Щоб уникнути нових виборів і стабілізувати ситуацію, політичні партії досягли політичної угоди, яка привела до обрання пані Атіфете Ях’яги як консенсусної і позапартійної фігури. У межах цієї угоди також передбачалася реформа способу обрання Президента через конституційні поправки з метою, щоб у майбутньому Президента обирали безпосередньо громадяни.

Після політичної угоди була створена комісія з конституційної реформи, яка підготувала проєкти конституційних поправок. Серед головних пропозицій були:

• перехід від парламентського обрання до прямого обрання Президента,
• обмеження мандата Президентки Ях’яги, щоб реформа швидше набула чинності і щоб нові президентські вибори були організовані за новою моделлю.

На практиці це означало, що мандат президентки Ях’яги не завершився б відповідно до конституційного строку, на який її обрала Парламент.

23 березня 2012 року запит із запропонованими поправками був поданий до Конституційного суду для оцінки. Запит щодо оцінки конституційності конституційних поправок ґрунтується на обов’язкових положеннях, передбачених Конституцією Республіки Косово. Конституція Косова прямо передбачає, що конституційні поправки мають бути заздалегідь направлені до Конституційного суду Косова для конституційного контролю перед ухваленням Асамблеєю, а саме стаття 144, пункт 3: “Поправки до цієї Конституції можуть бути ухвалені Асамблеєю лише після того, як Президент Парламенту Косова направить запропоновану поправку до Конституційного суду для попередньої оцінки того, чи запропонована поправка не зменшує жодного з прав і свобод, визначених у Розділі II цієї Конституції.”

20 липня 2012 року Конституційний суд виніс рішення (KO29/12 і KO48/12), у якому проаналізував ці поправки. Суд вважав, що деякі із запропонованих поправок щодо прямих народних виборів мали пройти суворі процедури оцінки, щоб не порушити фундаментальні конституційні принципи. Суд, розглянувши запропоновані поправки, встановив, що вони суперечать духу і фундаментальним принципам Конституції, зокрема:

• принципу правової визначеності,
• принципу конституційної легітимності,
• захисту конституційних прав і гарантій, передбачених у Розділі II (Фундаментальні права і свободи) Конституції.

Суд аргументував: президентка була конституційно обрана на визначений мандат, а припинення або обмеження її мандата через конституційні поправки порушувало конституційну стабільність і принцип верховенства права. Конституційний суд захистив конституційні принципи та фундаментальні права і свободи. Він наголосив, що конституційні поправки не можуть використовуватися для порушення конституційних позицій, легітимно набутих за чинного правового порядку. Суд вказав, що влада змінювати Конституцію не є абсолютною, а обмежується фундаментальними конституційними принципами. Рішення Конституційного суду також підтвердило, що:

“Конституційні інституції та мандати не можуть довільно змінюватися заради короткочасних політичних інтересів.”

Це був один із найважливіших випадків, коли Конституційний суд Косова діяв як гарант конституційного порядку і обмежив політичну більшість у конституційних змінах.

5 березня 2026 року, наприкінці конституційного мандата, президентка пані Вйоса Османі подала до парламенту конституційні поправки щодо прямого обрання президента народом. Ці поправки не були новим проєктом, а радше повернули в процедуру пропозиції, підготовлені Комісією з внесення поправок до Конституції у 2011 році після кризи обрання Беджета Пацоллі і політичної угоди, що привела до обрання Атіфете Ях’яги. Запит Османі надійшов у напружений політичний момент, коли політичні партії не могли досягти консенсусу щодо обрання нового президента і існував реальний ризик розпуску Парламенту та проведення нових парламентських виборів. У своїй публічній заяві Османі аргументувала, що послідовні провали в обранні президента парламентом довели обмеження чинної парламентської моделі і що пряма громадянська легітимність могла б завадити повторюваним політичним блокадам. Її політичне повідомлення було підсумоване формулою: “Нехай говорить народ.” З політичної точки зору ініціативу Османі тлумачили в кількох вимірах. Її прихильники вважали її спробою: зміцнити демократичну легітимність президента, уникнути постійних парламентських криз і інституційно стабілізувати країну.

Водночас критики стверджували, що ініціатива мала також особистий політичний вимір, оскільки була представлена наприкінці президентського мандата і в момент, коли їй бракувало достатньої політичної підтримки для переобрання парламентом. У цьому сенсі дебати стосувалися не лише конституційної реформи, а й політичних мотивів і часу її ініціювання, а також реальних політичних і конституційних можливостей для змін. Правові експерти і політичні аналітики критикували підхід Османі до пропозиції конституційних поправок. Конституційні поправки потребують соціально-політичної згуртованості і суворої конституційної процедури.

1: Аргументи на користь прямого обрання

Прихильники прямих виборів стверджують, що пряме обрання відокремило б інститут Президента від вузьких коаліційних розрахунків і парламентського політичного торгу. Пряме обрання президента:

• президент мав би сильнішу демократичну легітимність;
• зменшилася б можливість парламентських блокад;
• інституції здобули б більшу стабільність;
• громадяни мали б активнішу роль у виборі глави держави.

2: Аргументи проти

З іншого боку, противники цієї моделі стверджують, що прямі вибори можуть породити: конфлікт легітимності між президентом і прем’єр-міністром; тенденцію до президенціалізації системи; інституційну напруженість у системі, яка за Конституцією залишається парламентською.

У цьому сенсі багато конституційних юристів оцінювали, що пряме обрання Президента вимагало б: не лише зміни способу обрання, а й перевизначення конституційних повноважень Президента, щоб зберегти інституційний баланс влад.

3: Чи можливі зміни в майбутньому?

З правової точки зору Конституція Косова дозволяє внесення конституційних поправок, але процедура вимагає: кваліфікованої більшості в парламенті (2/3 депутатів), включно з голосами депутатів від громад, які не становлять більшості.

Це робить процес політично складним і залежним від широкого парламентського консенсусу. З цієї причини, хоча ідея прямого обрання президента й далі періодично повертається в публічні дебати, її реалізація залишається складною без широкої політичної угоди між головними партіями і громадами, які не становлять більшості. Однак якщо інституційні кризи навколо обрання президента й далі повторюватимуться, тиск на користь конституційної реформи може поступово зростати. У такій ситуації пряме обрання Президента може повернутися як серйозна альтернатива для уникнення парламентських блокад і зміцнення демократичної легітимності інституту президента.

7. Конкуренція між політичними партіями на виборах 7 червня 2026 року в Косові

Дострокові парламентські вибори 7 червня 2026 року становлять один із найнезвичніших політичних процесів в історії Косова після проголошення незалежності. Вони відбуваються після провалу парламенту в обранні нового президента, що призвело до автоматичного розпуску парламенту і входження країни в черговий виборчий цикл протягом відносно короткого періоду часу.

Ці вибори є не просто класичною боротьбою за парламентську владу, а політичним референдумом щодо:

• інституційної функціональності держави,
• лідерства Альбіна Курті,
• здатності політичної системи виробляти стабільність.

Криза обрання президента трансформувала кампанію з програмних дебатів у дебати про: політичну легітимність, культуру компромісу і відповідальність за інституційну блокаду. У цьому сенсі вибори 7 червня є також тестом для парламентської моделі політичного функціонування Косова.

Домінантна позиція Руху «Самовизначення» і стратегія Альбіна Курті

Домінантним політичним суб’єктом залишається LVV на чолі з Альбіном Курті, яка входить у вибори з перевагою: урядової позиції, найбільш організованої політичної структури і домінування в публічному дискурсі. Згідно з поточними тенденціями опитувань, LVV і далі залишається переконливо найбільшою політичною силою в країні. Політична стратегія Курті й далі ґрунтується на кількох опорах: популістській риториці, дискурсі проти старих політичних еліт, боротьбі з корупцією і державному суверенітеті у відносинах із Сербією. Курті намагається представити президентську кризу не як провал уряду, а як результат: блокування з боку опозиції і її неготовності до інституційного компромісу. Дуже важливим елементом є те, що LVV входить у вибори з метою: забезпечити стабільнішу парламентську більшість, яка дала б їй змогу не лише легше формувати інституції, а й отримати більший контроль над конституційними та інституційними процесами.

Криза опозиції: PDK і LDK

Однією з головних характеристик цієї боротьби є відносна слабкість опозиції перед політичним домінуванням LVV.

PDK залишається найбільшою за чисельністю опозиційною силою, але стикається з: відсутністю нового політичного наративу, труднощами дистанціювання від свого минулого в урядуванні і браком мобілізації електорату поза традиційною базою. Хоча Бедрі Хамза сприймається як більш прагматична і технократична фігура, партія ще не змогла набрати достатніх обертів, щоб серйозно кинути виклик Курті. PDK не змогла продемонструвати політичну силу, яку колись мала за засновника і лідера Хашима Тачі. Його відсутність фрагментувала партію і підживила суперництво між старою гвардією і новими прихідцями до партії.

LDK продовжує ідентичнісну й організаційну кризу останніх років. Хоча Люмір Абдиджику намагався модернізувати політичний дискурс, партії ще не вдалося: повернути традиційний електорат або представити себе як сильну урядову альтернативу.

Якщо сценарій, за якого Вйоса Османі буде лідеркою списку Демократичної ліги Косова (LDK), повністю матеріалізується, це потенційно істотно змінить динаміку політичної конкуренції на виборах 7 червня 2026 року. Останні повідомлення вказують, що всередині LDK існує політична домовленість, за якою Османі матиме центральну роль у виборчому списку, тоді як Люмір Абдиджику залишиться кандидатом у прем’єр-міністри. Якщо Османі стане головним обличчям кампанії LDK, вибори можуть трансформуватися з класичної партійної конкуренції у політичну дуель між двома найпопулярнішими фігурами в Косові, і це створить сильну персоналізацію кампанії та нову політичну поляризацію. Повернення Османі до LDK є спробою реконсолідувати традиційний руговістський електорат, повернути розчарованих виборців і відновити втрати, яких партія зазнала після її відходу у 2020 році. Слід пам’ятати і не забувати, що найбільша виборча криза LDK почалася саме після внутрішнього конфлікту з Османі та її виходу з партії. З цієї причини її повернення має набагато більшу символіку, ніж просто виборча кандидатура; воно подається як спроба “возз’єднання” традиційного правоцентристського електорату. Кандидування пані Османі як лідерки списку LDK неминуче спричинило невдоволення серед деяких важливих фігур LDK. Залишається побачити, як електорат відобразить свою думку на виборах.

Позиція AAK (Альянсу)і роль менших партій

Рамуш Харадінай і AAK (Альянсу) залишаються потенційними коаліційними партнерами, попри їхню більш обмежену виборчу підтримку. Політичний досвід Косова показав, що менші партії можуть відігравати непропорційну роль у формуванні урядів, особливо в ситуаціях, коли жодна партія не досягає достатньої парламентської більшості. Харадінай і далі будує свій політичний профіль на питаннях безпеки, відносинах із міжнародними союзниками, особливо зі Сполученими Штатами, і досвіді як керівника виконавчої влади. Однак потенціал AAK (Альянсу) впливати на формування інституцій значною мірою залежатиме від загального результату LVV і здатності опозиції до координації після виборів.

8. Висновок

Криза обрання президента в Косові довела, що інституційні проблеми країни походять не лише з конституційних положень, а й зі способу, у який політичні актори тлумачать і використовують їх на користь своїх політичних та виборчих розрахунків. Теоретично дострокові парламентські вибори є легітимним демократичним механізмом розблокування політичних криз і оновлення інституційної легітимності. Однак політичний досвід Косова показує, що вибори, хоча й необхідні в окремих ситуаціях, не завжди є достатніми для гарантування інституційної стабільності та демократичної функціональності.

У політичній системі, що характеризується партійною фрагментацією, політичною поляризацією і відсутністю культури компромісу, вибори часто забезпечували лише тимчасову переконфігурацію політичних відносин, не усуваючи структурних причин кризи. Унаслідок цього вони функціонували водночас як механізм розблокування і як інструмент відтворення інституційного глухого кута. Саме тут полягає парадокс політичної системи Косова: демократичні процедури існують і формально дотримуються, але відсутність мінімального політичного консенсусу обмежує здатність інституцій виробляти довгострокову стабільність.

Поточні дебати щодо реформування способу обрання президента, включно з ідеєю прямого обрання громадянами, показують, що існує політичне й інституційне усвідомлення потреби змінити чинну модель. Однак будь-яка конституційна реформа буде недостатньою, якщо її не супроводжуватиме зміна політичної культури і створення більш консенсусного підходу до функціонування державних інституцій. Інакше навіть нові конституційні моделі ризикують бути інструменталізованими тими самими логіками політичного ворогування і виборчого розрахунку.

Отже, інституційна стабільність у Косові не може будуватися лише на процедурних механізмах або частих парламентських виборах, а має спиратися на здатність політичного класу будувати інституційну довіру, демократичний компроміс і державну відповідальність. Без цих елементів політичні кризи й далі виникатимуть циклічно, незалежно від конституційної формули обрання президента. У цьому сенсі криза обрання президента не є відхиленням від функціонування політичної системи Косова, а відображенням обмежень і суперечностей самої чинної моделі інституційного функціонування.

Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру