Кремлівська пропаганда стирає культуру пам’яті про демократичні зміни в Сербії
Період між перемогою Студентського списку на виборах і формуванням нового складу Народної скупщини Сербії минув на тлі стрімкого розпаду, наче карткового будиночка, автократичної ієрархії Сербської прогресивної партії та Александара Вучича.
Хоча Сербська прогресивна партія формально залишалася при владі, одразу після виборів розпочалася хвиля притягнень до відповідальності, затримань, звільнень і відставок керівників державних інституцій і суспільних установ, особливо тих, хто перебував у центрі уваги медіа, як-от поліція та суспільні мовники.
Держава захоплених інституцій раптово звільнилася. Наче ще до формування «студентського уряду» почала виконуватися перша вимога студентських і громадянських протестів, висунута ще в листопаді 2024 року, — «інституції мають почати виконувати свою роботу».
Однак чи справді інституції в Сербії почали «працювати», чи йдеться про позиціонування керівників цих інституцій перед новим урядом і взаємні зведення рахунків усередині дотеперішньої системи у вакуумі політичного авторитету? Швидше, йдеться про друге. Картину раптового й масового «перебігання» на бік «переможців» можна було спостерігати під час усіх великих політичних змін у Сербії: від падіння комунізму через повалення Слободана Мілошевича і до приходу до влади колишніх радикалів та Сербської прогресивної партії.
Отже, у період міжвладдя — усунення слідів, доказів і зв’язків із «переможеними», поки політичні новачки готуються перебрати повністю спустошені інституції в суспільстві, зараженому клієнтелізмом і корупцією. Інше — це страх «колишніх» перед реваншизмом, якого багато виборців Студентського списку очікують у формі своєрідної цивілізованої люстрації.
Експеримент прямої демократії
Згідно з повідомленнями, студенти старанно працюють над формуванням нового уряду, а вже тривалий час пишуться сотні сторінок програми, з якої під час передвиборчої кампанії ми побачили лише коротку версію «Студентського плану з 11 пунктів».
Із приходом Студентського списку до влади пісочний годинник перевернуто, і час почав спливати не на користь переможців. Очікування їхніх виборців побачити результати надзвичайно високі, а вирішальними будуть перші 6–12 місяців після формування уряду.
Проблема також у тому, що Сербська прогресивна партія утримує владу майже в усіх органах місцевого самоврядування Сербії, без чого проводити економічні реформи дуже складно. Александар Вучич досі не втік до Москви, оскільки розраховує на те, що на цих дострокових парламентських виборах він отримав не набагато менше голосів, ніж у 2023 році.
З обранням прем’єра «студентського уряду» завершиться етап діяльності Студентського списку за відсутності лідера. Судячи з інформації про те, що новий сербський уряд формується більше на студентських пленумах, ніж у консультаціях із депутатами Студентського списку, очевидно, що в переможців виборів існують два центри сили: суспільний — де студенти, і політичний — де їхні депутати.
Відповідно до Конституції Сербії, депутатський мандат належить депутату Народної скупщини, а не виборчому списку чи політичній організації, яка висунула цей список. Теоретично, якщо студенти хотіли передати депутатські мандати найкращим і найрозумнішим, тоді й уряд, і міністрів мають обрати самі депутати, без студентських пленумів.
Однак на практиці існує універсальна й давня народна мудрість про те, що «влада псує людину». У державах перехідного типу з глибокими суспільними розломами, якою є Сербія, демократичний процес не можна віддати на відкуп спонтанній діяльності навіть групи зі 140 найосвіченіших людей, які перемогли на виборах. «Революційна справедливість» передбачає, що студенти й надалі «наглядають» за цими депутатами, хоча така практика в парламентському житті є цілком недемократичною категорією.
Подібна ситуація була й після 5 жовтня 2000 року, коли молодіжний і студентський рух «Отпор» розпочав кампанію «Ми лише спостерігаємо за вами», маючи на увазі контроль за владою широкої коаліції «Демократична опозиція Сербії», яка тоді на виборах перемогла Слободана Мілошевича та його Соціалістичну партію Сербії.
Чи переможе у світі представницької демократії експеримент прямої демократії, який сербські студенти вже другий рік успішно випробовують? Це ключове питання, адже досі студенти лише захоплювали нас своїми законними методами прямої демократії — від студентських пленумів до зборів громадян в органах місцевого самоврядування, які після протестних зібрань тепер зможуть перерости в публічні вимоги й пропозиції, а також громадянські ініціативи.
Чорні діри в культурі пам’яті
Тут ми повертаємося до студентів з «Отпору» та до теми сучасних сербських революцій у контексті спотвореної культури колективної пам’яті в Сербії. Йдеться про тему, що починається із загальновизнаної «антибюрократичної», тобто «йогуртової революції», яка відбулася на противагу емансипативній демократичній хвилі 1989 року в соціалістичній Південно-Східній Європі.
Політична культура й культура пам’яті в Сербії не визнають сучасних демократичних революцій на кшталт «п’ятожовтневої» 2000 року, оскільки кремлівським наративам про «кольорову революцію» вдалося представити її як державний переворот сербських «найманців», здійснений за допомогою ЦРУ та інших західних спецслужб.
Щороку 5 жовтня учасники «Отпору» відзначають у колі друзів свою блискучу ненасильницьку перемогу над небезпечним балканським не засудженим воєнним злочинцем Слободаном Мілошевичем і ніяковіють через те, що їм доводиться виправдовуватися, що вони не «зрадники». Замість того щоб пишатися тим, що вони допомагали грузинським, українським, молдовським, білоруським та іншим студентам також ненасильницьким шляхом повалити своїх посткомуністичних диктаторів.
Через проросійський медійний наратив Сербської прогресивної партії навіть громадяни Сербії вже не впевнені, чи вони самі на виборах завдяки масовій явці повалили Мілошевича й захистили виборчу волю громадян, чи це був домовлений «поліцейський переворот». Чорні діри в культурі пам’яті, які загрожують завтра перетворити й цей новий студентський рух на «зрадницький».
В Україні не лише краще пам’ятають сербських учасників «Отпору», ніж у них на батьківщині, а й 21 листопада є «Днем Гідності та Свободи» — офіційним державним святом на згадку про дві українські революції: «помаранчеву» 2004 року та «Революцію гідності» 2014 року.
Студенти в Сербії не лише протягом двох років постійно виправдовувалися, що не хочуть «кольорової революції», у чому їх щодня звинувачували Вучич і російська пропагандистська машина, однак й досі немає усвідомлення того, що 25 жовтня 2026 року відбулася саме друга сербська «виборча революція».
І за визначенням це саме «виборча революція»: масова мобілізація виборців проти автократичного лідера, посилене спостереження за виборчим процесом і запобігання фальсифікації виборів, атмосфера референдуму та активність молоді із застосуванням методів ненасильницької боротьби.
У політичній свідомості Сербії немає чіткого розмежування часу «до» і «після» тирана. Змішуються «жертви» і «кривдники». «Постійні перебіжчики» стають нормою, і вони без жодних наслідків просто «перебігають» зі старого табору «переможених» до нового табору «переможців»…
Лише коли жовтень у сербському державному календарі стане місяцем революцій і частиною культури пам’яті, Сербія вийде з «дня бабака», у якому вона вже десятиліттями ходить по колу — від вулиці до автократичного лідера і назад.
Boris Varga. Serbian political scientist and journalist.

Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру
