Вже аксіомою стала теза про те, що весь час правління Александара Вучича офіційний Белград реалізовував політику багатовекторності. При чому це визначення треба сприймати буквально, тобто Сербія одночасно рухалася в кількох напрямках: євроінтеграція; активна співпраця із окремими країнами Заходу з акцентом на економіці, насамперед, із США, Францією та Німеччиною; розвиток відносин із Росією в усіх сферах – військової, культурної, енергетичної, релігійної; особливі стосунки із Китаєм…
Початок російсько-українського збройного конфлікту вплинув на сербську зовнішню політику мінімально. Повномасштабну війну Белград теж сподівався пережити, чи, скоріше, перечекати, принципіально не змінюючи своєї геополітичної позиції і залишаючись «партнером для всіх».
Понад три роки Вучич вів країну цим лабіринтом багатовекторності, намагаючись, одночасно, утримати владу в середині країни і отримати вигоду політичну і, головним чином, економічну, від свого нейтралітету.
Сигналів про те, що ця політика вичерпала себе, було дуже багато, але дуже довго Вучичу вдавалося балансувати, не падаючи.
Європейські пряники
Візьмемо приклад із відмовою Белграда запроваджувати обмежувальні заходи проти Москви і в цілому синхронізувати зовнішню політику із ЄС. В Брюсселі ця позиція сербської влади критикувалася, засуджувалася, але без чітких юридичних кроків. Дійсно, з початку 2022 року суттєво загальмувався процес приєднання Сербії до Європейського Союзу, бо стоїть на паузі відкриття чергових переговорних розділів (кластерів). Але ЄС ніколи офіційно не заявляв про зупинку євроінтеграції і тим більше про запровадження санкції по відношенню до Сербії.
Помітно, що європейці обрали «тактику позитивного заохочення», або «політику пряника».
Це яскраво продемонструвала реакція Брюсселя на поїздку Вучича на 9 травня до Москви на парад перемоги в Другий світовій війні.
Незважаючи на всі критичні зауваження європейських функціонерів, іноді дуже різки, якогось значного погіршення відносин Сербії та ЄС не сталося. Ба більше – через майже місяць після контраверсійного візиту Вучича до Москви, Європейська комісія включила проєкт із видобутку літію та бору на території Сербії, Jadar, до переліку стратегічних.
Не секрет, що цей проєкт є дуже конфліктним всередині Сербії, але з точки зору Брюсселю йдеться виключно про позитив: приплив інвестицій, сприяння зростання сербської економіки, взаємовигідну економічну інтеграцію.
Очевидно, що Європейський Союз бачить в Сербії партнера і намагається діяти відповідно. Вучичу постійно в різних форматах вказують на його, скажімо так, помилки (недостатньо демократичний стиль правління, проросійську політику), але якогось офіційного «покарання» не застосовують.
В свою чергу, сербська влада, незважаючи на антизахідний демарш у вигляді присутності президента на параді в Москві і зростання авторитарних тенденцій, також продовжує наголошувати на відданості євроінтеграції.
Ця двостороння політична гра вже призвела до появи в публічному просторі Сербії думок про те, що ЄС, мовляв, насправді не збирається нас приймати, цей процес заради процесу, який буде тривати нескінченно довго… Але поки європейці погоджуються виділяти Белграду фінансування на чергові проєкти та програми, і сербська влада зацікавлена в співпраці із ЄС, і масового спротиву цієї політики в сербському суспільстві очікувати не варто.
Складно із Вашингтоном, просто із Пекіном
З американцями ситуація трохи складніша. Вучич, очевидно, розраховував на більшу прихильність адміністрації Трампа. Але отримав від США рекордні «взаємні тарифи» – майже 37% – та відмову остаточно скасувати санкції проти «Нафтової індустрії Сербії» (NIS), запроваджені адміністрацією Байдена. Санкцій проти NIS фактично не вступили в силу, тому що вони кілька разів відкладалися Білим домом, але вони так і не скасовані.
Складається враження, що у Вашингтоні ще не вирішили, що робити із Белградом. В цих умовах невизначеності сербська влада має діяти обережно, зважати на можливу реакцію американців, що, безумовно впливає на зовнішню політику.
На цьому тлі контрастом виглядають відносини Белграда із Пекіном, які, без перебільшення, чудові. Прем’єр-міністр Джуро Мацут нещодавно наголосив, що Сербія за останні 10 років розвинула одне з найінтенсивніших та найдинамічніших партнерств з Китаєм у цій частині Європи, а посол Китаю в Сербії Лі Мін днями підкреслив, що дружба між Сербією та Китаєм стала взірцем для відносин між країнами світу.
Як Белград буде надалі суміщати партнерство із Пекіном та обережно-конструктивні відносини із США, наразі не ясно, але це питання не сьогоднішнього дня, і Вучич має час на розбудову своєї стратегії.
Російська претензія
Негайної реакції сербської влади вимагає інший геополітичний напрям, де, здається, вже пролунало останнє попередження Вучичу, який «загрався» в багатовекторність.
28 травня прес-бюро Служби зовнішньої розвідки Російської Федерації заявило, що «сербські оборонні підприємства всупереч декларованому офіційним Белградом “нейтралітету” продовжують поставки боєприпасів Києву». Із посиланням на «інформацію, що надходить до СЗР», російські розвідники звинуватили сербську владу у використанні «схеми з використанням фальшивих сертифікатів кінцевого користувача та країн-посередників», серед яких Чехія, Польща, Болгарія і навіть «екзотичні варіанти із залученням африканських держав».
В заяві згадувалися практично всі провідні підприємства Сербії з сектору спеціалізованої (оборонної) індустрії, включаючи Jugoimport SDPR, Zenitprom, Krusik, Sofag, Reyer DTI, Sloboda, Prvi Partizan.
Конкретних фактів наведено не було, але зі змісту повідомлення прес-бюро СЗР було зрозуміло, що якийсь докази в них є, і саме на них вони спираються, проголошуючи свої звинувачення.
Втім, основним завданням заяви було не оприлюднення розвідувальних даних за для інформування громадськості, а, якщо використовувати російський жаргон , «предъява» сербській владі з боку Кремля. В перекладі на літературну мову «предъява» – це неформальна претензія, яка висувається через уявний чи фактично завданий збиток чи нанесену шкоду, вимога виконання раніше взятих на себе зобов’язань ці обіцянок. Базою для подібної претензії зазвичай є не якийсь правові підстави або юридичні підтверджені договори, а, знов таки, неформальні домовленості в неформальному (кримінальному чи криміналізованому) середовищі.
Саме через такий формат повідомлення, його зміст наповнений не якоюсь «сухою» розвідувальною інформацією, а емоційними звинуваченнями на адресу Белграда.
Коротко претензії Кремля можна викласти так:
Росія «приходила на допомогу сербам у критичні моменти їхньої історії» – «звільнення Сербії від ярма Османської імперії», період Першої та Другої світової війни, війна в Югославії («натовські бомбардування Белграда, косовська трагедія»), але тепер, коли «Захід розв’язав війну проти Росії», «сербський воєнпром намагається вистрілити Росії у спину».
Можна було б довго оспорювати всі проголошені тези, , бо вся історія сербсько-російської дружби є складною і суперечливою. Але ж зрозуміло, що справа не в історичних подіях, а в тому, що відбувається в Європі зараз.
Вороги чи друзі?
По суті, Кремль через СЗР повідомив Белграду, що розцінює його нейтралітет (або багатовекторність) як ніж, чи постріл в спину, і чекає від сербської влади однозначного визначення пріоритетів, тобто вибору друзів та ворогів.
В умовах, коли Росія веде війну проти України – а, за визначенням Москви, і проти Заходу – російську владу вже не влаштовує складна і неоднозначна позиція Сербії. В Кремлі хочуть визначеності і чіткості у відповіді на питання – серби є союзниками росіян чи противниками?
Регіональні та міжнародні аналітики тепер ретельно аналізують зміну російської політики на сербському напрямку і прогнозують розвиток ситуації.
На їхню думку, першим проявом незадоволення Кремля було продовження контракту на постачання газу на вигідних для Белграда умовах тільки на чотири місяці. Присутність сербського президента на параді на Червоній площі в Кремлі, очевидно, оцінили, але стримано. Путін явно хоче від Вучича більшого.
В заяві Служби зовнішньої розвідки конкретні першочергові вимоги Москви до Белграду вже було зафіксовано і оприлюднено. Як додатковий сигнал в цьому контексті сприймають вибух на військовому заводі в Валєво, який стався невдовзі після заяви СЗР. Хоча російської причетності до інциденту не виявлено, в співпадіння мало хто вірить.
Наступні місяці Вучичу доведеться – напевно вже доводиться – спростовувати звинувачення російських розвідників. Звісно, в нього є шанс знайти переконливі аргументи на свою користь, бо югославсько-сербський досвід виробництва і постачання зброї на світовий ринок є дуже потужним та різноманітним. Але чи задовольнлять будь-які його відповіді росіян, це велике питання.
Курс на балканську Білорусь?
Виглядає так, що, поки Вучич і його команда сподіваються на продовження своєї політики балансування між Сходом та Заходом, російське керівництво взяло курс на перетворення Сербії на однозначного союзника.
Москва може вимагати від Белграда не просто виключення будь-яких можливостей для попадання зброї Києву, а всеохоплюючого військово-політичного союзу за прикладом Білорусі. Перефразовуючи заяву СЗР, в Кремлі, ймовірно, хочуть побачити «внесок сербських оборонців у війну, результатом якої стала б стратегічна поразка Заходу».
Може бути і програма мінімум, але й вона не передбачає співпраці Белграда, особливо у військовій сфері, із країнами, які можна віднести до прозахідного, чи проукраїнського блоку. Тому під ударом російської пропаганди опинилася не тільки «сумнівна», за версією СЗР, торгівля боєприпасами, але і сербсько-французький контракт щодо винищувачів, який також чимось загрожує російським інтересам.
Вучичу в Кремлі нібито дали час для вирішення всіх проблемних питань сербсько-російських відносин і шанс для доведення своєї лояльності Путіну. Однак аналітики впевнені, що в Москві паралельно реалізують не тільки план А, який має змусити нинішнє сербське керівництво до тісного союзу із Росією, але і план Б, який передбачає заміну нинішнього керманича Сербії на когось більш відданого Кремлю.
Показово, що про незадоволення Вучичем і про очікування його зміни можна прочитати у статті від 1 червня у тижневику «Звезда» («Зірка»). Засновником видання є однойменна «Телерадіокомпанія Збройних Сил Російської Федерації», відповідно, тут не може буде випадкових і не узгоджених із Кремлем текстом.
Автор статті, презентуючи нібито думку сербського суспільства, називає Вучича зрадником і стверджує, що нинішнього сербського лідера вже «списали».
На тлі статей сербських політологів про посилення російського впливу в середовищі нинішніх учасників антивладних протестів в Сербії, ці закиди з Москви виглядають вже не просто як ознака існування плану Б, а як початок його реалізації.
Тобто, поки США не сформулювали чітко свою балканську політику, а ЄС намагається сфокусуватися на економіці, Росія активізувалася і почала діяти гібридними методами.
І тут вже справа не в тому, чим зможе Вучич продовжувати свою багатовекторну політику, чи утримається він при владі, а в тому, чи достатньо у західного блоку сил, засобів, ресурсів, знань, вмінь, навичок та мотивації, щоб витримати гібридне протистояння із Росією на Балканах?
