Щороку 9 травня російський режим відзначає День перемоги у Другій світовій війні. Військовий парад, який традиційно проводиться з цієї нагоди, довгий час служив не лише для применшення ролі Заходу та Європи у перемозі над нацистською Німеччиною, але й демонстрацією сили та символічною загрозою для Європи, проєктуючи військову та ядерну міць. З моменту анексії Криму у 2014 році Росія стала дедалі серйознішою загрозою для європейської безпеки, тоді як кількість її міжнародних союзників неухильно скорочується. Сьогодні її вірні прихильники здебільшого обмежуються колом політичних лідерів, яких або шантажують, або вони глибоко корумповані. У Європейському Союзі до них належать прем’єр-міністри Угорщини та Словаччини Віктор Орбан та Роберт Фіцо, тоді як на Західних Балканах ключовими фігурами є президент Сербії Александар Вучич та президент Республіки Сербської в Боснії і Герцеговині Мілорад Додік.
Історична довідка
Російський вплив у Сербії існує вже століттями, але він ніколи не мав такого сильного впливу на політичну та соціальну систему країни, як з часу приходу до влади Александара Вучича у 2012 році. Колишній член ультраправої та проросійської Сербської радикальної партії, яку досі очолює його політичний та ідеологічний наставник Воїслав Шешель, Вучич здобув політичну популярність під час воєн, що спустошили колишню Югославію. Він був одним із наймолодших політичних діячів, які відкрито заохочували воєнні злочини в Хорватії, Боснії і Герцеговині та Косово. Однак, на відміну від Шешеля, Вучича ніколи не притягували до відповідальності перед Гаазьким трибуналом за ці дії.
З моменту приходу до влади Вучич запровадив систематичну стратегію демонтажу Сербії після 5 жовтня — демократичного ладу, встановленого після мирної революції, яка поклала край диктатурі Мілошевича у 2000 році. Процес реформ був ініційований Зораном Джинджичем, першим демократичним прем’єр-міністром Сербії, якого було вбито у 2003 році. Від падіння злочинного режиму Мілошевича, ключові фігури якого були здебільшого засуджені в Гаазі за найтяжчі воєнні злочини, до 2012 року Сербія поступово будувала молоді демократичні інституції через тісну співпрацю з Європейським Союзом та Заходом у ширшому сенсі. Вучич усвідомлював, що демонтаж демократії та незалежних інституцій зсередини дозволить йому консолідувати абсолютну владу, одночасно зберігаючи фасад проєвропейської орієнтації. Найбільшу підтримку цій політичній стратегії надала тодішня канцлерка Німеччини Ангела Меркель, чию позицію та особливі стосунки з Володимиром Путіним Вучич вміло використовував для збереження тісних зв’язків з Росією. Таким чином він забезпечив собі майже повне домінування над внутрішнім електоратом.
Провал адміністрацій США на Західних Балканах
Александр Вучич утримує владу надзвичайно довго, переживши численні адміністрації США, які з того часу пішли на політичну пенсію, тоді як його власне становище неухильно зміцнювалося, як і вплив Росії на Західних Балканах. Адміністрація президента Барака Обами своєю недалекоглядною та наївною зовнішньою політикою створила простір для відновлення позицій Росії в регіоні та за його межами. Зосередившись майже виключно на вирішенні суперечки між Сербією та Косовом, Сполучені Штати у 2012 році вирішили залучити нових політичних гравців — колишніх радикалів та проросійських політиків, таких як Томіслав Ніколич та Александар Вучич. Цей крок відображав бажання Вашингтона забезпечити швидке вирішення косовського питання в рамках ширших зусиль щодо виконання одного з багатьох пріоритетів зовнішньої політики.
Відтоді відносини між США та Сербією розвивалися в рамках дедалі проактивнішої сербської політики, яка регулярно випробовує межі своїх експансіоністських амбіцій. Ці амбіції з того часу стали офіційною державною політикою, втіленою в ідеологічному проекті «Сербський світ», створеному за зразком російського «Русского мира». Підхід усіх адміністрацій США до Сербії Вучича був значною мірою пасивним, зосередженим на поступках, зроблених в обмін на передбачуваний прогрес у досягненні цілей зовнішньої політики, таких як Косово. У цій динаміці американська політика зазнала невдачі — не лише в управлінні відносинами з Вучичем чи забезпеченні сталого вирішення питання Косова, але й у стримуванні зростаючого впливу Росії на Західних Балканах. Ще більше занепокоєння викликає той факт, що зовнішня політика США часто, здавалося, не усвідомлювала масштабів цієї невдачі — або просто відмовлялася ставитися до неї як до серйозної проблеми.
Під час першого терміну Дональда Трампа Західні Балкани стали ареною агресивних та дестабілізуючих операцій Росії, спрямованих на підрив НАТО. Спроба державного перевороту в Чорногорії у 2016 році, організована російським ГРУ за підтримки сербських розвідувальних служб, мала довгострокові наслідки для стабільності Чорногорії та її європейського шляху. Подібний інцидент стався у 2017 році під час штурму парламенту Північної Македонії. В обох випадках відсутність потужної інституційної та політичної підтримки з боку Сполучених Штатів означала, що винних так і не було притягнуто до відповідальності за свої злочини. Російська підтримка в обох випадках здійснювалася через сербські мережі, тоді як Вучичу вдалося уникнути будь-яких наслідків значною мірою завдяки постійній поблажливості з боку адміністрацій США.
Російська пропаганда в Україні та піднесення «Сербського світу»
Паралельно зі зростанням впливу Росії на Західних Балканах, Москва активізувала свої пропагандистські зусилля в Україні після анексії Криму, систематично заперечуючи існування української ідентичності, мови та державності, готуючись до повномасштабного вторгнення у 2022 році. На Західних Балканах її ключовий союзник і посередник Александар Вучич уважно стежив за діями російського режиму та почав розробляти власні плани щодо реалізації концепції «сербського світу». Цей проект спрямований на підрив суверенітету сусідніх країн шляхом інструменталізації етнічних сербських меншин та втручання у їхні внутрішні справи — насамперед у Боснії і Герцеговині, Чорногорії та Косово, з давнім впливом також у Північній Македонії.
У 2019 році Вучич представив план, “Non-paper”, щодо «мирного перекроювання кордонів» та створення Великої Сербії, Великої Албанії та Великої Хорватії — пропозицію, яка б безпосередньо поставила під загрозу територіальну цілісність Боснії і Герцеговини, Чорногорії та Косова. Цей план було запропоновано під час Вашингтонської угоди між Сербією та Косово, якої опікувався тодішній президент Дональд Трамп. Однак пропозиція так і не отримала серйозної підтримки, головним чином тому, що Європейський Союз категорично відкидав будь-яку зміну кордонів на Західних Балканах. Не злякавшись цього, Вучич продовжував реалізовувати свої націоналістичні амбіції, адаптуючи їх до динамічних геополітичних умов.
З приходом Джо Байдена до Білого дому у 2020 році Вучич перепозиціонував себе як близького партнера Вашингтона. Завдяки залученню посла Крістофера Гілла — довіреної особи в адміністрації Байдена — Сербія була визнана як регіонально значуща військова сила, а ініціатива «Відкриті Балкани» замінила попередні заклики до зміни кордонів проєктом, який зрештою служив аналогічним проросійським цілям. Фактично, «Відкриті Балкани» стали новим засобом просування цілей «Сербського світу». Роблячи це, посол Гілл та адміністрація Байдена — свідомо чи ні — зрештою зміцнили вплив Росії в регіоні, підкріпивши її найефективнішого посередника.
Успіх Вучича був вражаючим: йому вдалося переосмислити амбіції «Сербського світу» через ініціативу «Відкриті Балкани», надавши їй регіональної основи та відчуття міжнародної легітимності. Ця ініціатива фактично сприяла зміцненню політичного та економічного домінування Сербії над Боснією і Герцеговиною, Чорногорією та північним Косово під виглядом регіональної співпраці та інтеграції. Албанія, переслідуючи власні регіональні інтереси, підтримала цю ініціативу, тоді як Північна Македонія була змушена приєднатися — подія, яка сприяла поверненню до влади проросійських політичних сил, причетних до спроби державного перевороту 2017 року в парламенті Північної Македонії.
У Чорногорії також до влади повернулися політичні фракції, пов’язані зі спробою державного перевороту 2016 року, що сигналізувало про пік російського впливу в регіоні. Хоча вторгнення Росії в Україну 2022 року послабило позиції Москви в Європі в цілому, воно парадоксально зміцнило її позиції на Західних Балканах — значною мірою завдяки непрямій підтримці, чи то навмисній чи ні, яку наступні адміністрації США надавали проросійським гравцям, таким як Александар Вучич.
Чому Вучич вирішив відвідати військовий парад у Москві?
Зв’язок Сербії з Росією діє на двох взаємопідсилювальних рівнях. Перший – це довгостроковий духовний та культурний вплив Сербської православної церкви, яка історично позиціонувала Сербію та більш ширший регіон, які такі, що належать до орбіти Росії, та продовжує служити ключовим каналом російської м’якої сили на Західних Балканах. Другий рівень включає політичні еліти, які в середньостроковій перспективі ще більше поглиблюють ці зв’язки, часто діючи як «корисні ідіоти» в інтересах ширших стратегічних цілей як Сербської церкви, так і Російської держави. Спираючись на глибоко вкорінену культурну та історичну спорідненість сербської громадськості з Росією, ці еліти використовують такі відносини для досягнення внутрішньополітичних вигод, підживлюючи націоналістичні та антизахідні настрої та зміцнюючи підтримку виборців. При цьому короткостроковий політичний опортунізм перетворюється на довгострокову геополітичну вразливість, що ще глибше вбудовує російський вплив у політичний та суспільний ландшафт Сербії.
Після 13 років правління Вучича символічна кульмінація впливу Росії в Белграді відобразилася у двох ключових зустрічах, що відбулися в Москві — одна між президентом Володимиром Путіним та Патріархом Сербської Православної Церкви, а інша — між Путіним та Александаром Вучичем, який також був присутній на військовому параді Росії 9 травня. Під час цих зустрічей, як повідомляється, обговорювалися стратегічні інтереси Росії на Західних Балканах, що супроводжувалося чіткими висловлюваннями лояльності з боку сербської сторони. Послання Патріарха Порфирія в Москві підтвердили сприйняття того, що Росія Володимира Путіна розглядається Сербською Церквою як фундаментальний духовний та політичний союзник. Його заяви не лише легітимізують авторитарний рух Сербії, але й підживлюють антизахідні настрої в сербському суспільстві.
За допомогою цих заяв Патріарх Порфирій зміцнив роль Церкви як довгострокового промоутера російського впливу на Балканах. Водночас Вучич розвинув цю духовну єдність між Сербською та Російською Православними Церквами, уклавши політичний союз з Кремлем — крок, який має глибокі та далекосяжні наслідки для європейського майбутнього Сербії.
Незважаючи на те, що Вучич знав, що і він, і його уряд заплатять політичну та особисту ціну за участь у параді 9 травня в Москві, він все ж таки пішов на цей візит. Чому? Відповідь проста — Вучич підрахував, що Європейський Союз слабкий на Західних Балканах, тоді як Вашингтон, як було продемонстровано раніше, не виявляє справжнього інтересу до протидії зростаючій присутності Росії в регіоні. Як наслідок, офіційна зовнішня політика Сербії, що базується на «чотирьох опорах» — балансування між Брюсселем, Вашингтоном, Москвою та Пекіном — фактично перетворилася на стратегію, що базується на трьох опорах, а Брюссель випадає з цього рівняння.
Вучич добре усвідомлює, що він більше не має того авторитету в Брюсселі, яким він користувався лише кілька місяців тому, і визнає, що ЄС займатиме дедалі жорсткішу позицію щодо його уряду. Однак він дійшов висновку, що збереження влади на ще один термін, або, можливо, на два, більше залежить від підтримки Володимира Путіна та Віктора Орбана, ніж від підтримки ЄС. Отже, він все глибше затягує Сербію в обійми Москви, більше не побоюючись реакції ЄС. Роблячи це, Сербія вступає на політичну траєкторію, що нагадує Грузію — глибоко розділену країну, якій завдяки внутрішнім репресіям, корупції та зовнішній підтримці з боку Москви вдається підтримувати незначну правлячу більшість.
В економічному плані Вучич, ймовірно, послабить залежність Сербії від європейських інвесторів і сфокусується на китайському капіталі, узгоджуючи позицію країни зі стратегічним впливом Пекіна в регіоні, продовжуючи розігрувати стратегічну карту рідкоземельних ресурсів Сербії та Республіки Сербської, таких як літій, на фоні інтересу адміністрації Трампа до критично важливих мінералів в Україні.
Це зближення з Путіним не сигналізує про падіння Вучича — навпаки, воно являє собою новий початок. Його уряд тепер займатиме більш відкриту конфронтаційну позицію щодо Європейського Союзу, зберігаючи при цьому формальні відносини з адміністрацією Трампа, режимом Путіна та Китаєм. Хоча Вучич ослаблений протестами та триваючими політичними кризами, він реструктуризує свій режим, щоб вижити будь-якою ціною. У довгостроковій перспективі це ще більше відштовхне Сербію від процесу інтеграції з ЄС та послабить вплив ЄС на Західних Балканах. Така Сербія знову становитиме загрозу миру та стабільності в регіоні, граючи роль «балканської Білорусі» — або, як зазначали багато аналітиків, Сербія свідомо обрала шлях стати «російсько-китайським авіаносцем» на Західних Балканах.
Європейський Союз та антиурядові протести в Сербії
Коли пил осідає, стає очевидним, що Захід зазнав поразки в Сербії — і певною мірою на всіх Західних Балканах. Цей зсув ще більше послабив позиції Європейського Союзу в стратегічно важливій частині континенту. Повернення Дональда Трампа на політичну арену США додає ще один рівень занепокоєння, викликаючи побоювання, що Захід втрачає вплив навіть у власному геополітичному «задньому дворі». Якщо цей спад послужить сигналом тривоги для Європейського Союзу та Великої Британії щодо відновлення змістовної взаємодії з Балканами, це може виявитися дорогим, але зрештою цінним уроком. Багато що зараз залежить від реакції європейської «трійки»: Кіра Стармера, Еммануеля Макрона та новообраного канцлера Німеччини Фрідріха Мерца.
Політична траєкторія Сербії значною мірою залежатиме від підтримки та тиску, що чиниться Європейським Союзом. Будь-яка спроба підтримувати імпульс масових громадянських та студентських протестів — які вже стали наймасштабнішими демонстраціями в новітній історії Сербії — вимагатиме постійної політичної та інституційної підтримки з боку ЄС. Студентські протести самі по собі не можуть призвести до системних змін, але вони відкривають можливості для внутрішнього пробудження та потенційного послаблення російських посіпак у регіоні, особливо Александара Вучича та Мілорада Додіка.
Німеччина відіграватиме особливо вирішальну роль у наступний період. Позиція нового канцлера щодо Сербії та дедалі більш проросійського режиму Вучича може виявитися ключовою — не лише для захисту Європи від подальшої експансії Росії через Західні Балкани, але й для формування майбутнього політики розширення ЄС. Результат цієї відновленої європейської взаємодії матиме наслідки далеко за межами Балкан — вона відлунює в Україні, Молдові та Грузії – трьох додаткових «лініях фронту», де випробовуються європейська стабільність та довіра.
Попередження Альтьєро Спінеллі здається актуальнішим, ніж будь-коли: «Європа буде врятована, лише якщо вона діятиме як єдине ціле». Сербія за правління Александара Вучича більше не може вважатися опорою стабільності на Західних Балканах, і Європейський Союз тепер має вирішити, як реагувати на найнадійнішого посіпаку Путіна в регіоні. Незалежно від внутрішнього результату демократичної боротьби Сербії, стратегічна увага ЄС має бути зосереджена на решті п’яти державах Західних Балкан, які висловили чітку відданість продовженню європейської інтеграції. Оточення Сербії успішними демократичними трансформаціями та підтримка прагнень решти регіону до вступу до ЄС може стати найефективнішим курсом дій. Така стратегія служитиме подвійній меті: з одного боку, зміцненню продемократичних сил у Сербії та стримуванню впливу Росії, а з іншого боку, обмеженню можливостей як Росії, так і Китаю щодо подальшої дестабілізації регіону.
Будь-який альтернативний сценарій означатиме подальший стратегічний відступ Європи від власного континенту, а в довгостроковій перспективі може поставити під сумнів саме виживання європейського проєкту як такого.
Балша Божович
Голова виконавчого комітету Регіональної академії демократичного розвитку (Сербія)
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру.
