4 грудня у Празі відбулася одноденна конференція під назвою «Як поширювати, просувати та захищати європейські та демократичні цінності під час війни», організована Інститутом європейських демократів (IED) та Європейським Рухом у Чехії.
Це також була гарна нагода – після виступу ряду видатних аналітиків, діючих і колишніх дипломатів і політиків – знову розглянути питання та проблеми, пов’язані з викликами розширення ЄС, які стоять перед як Євросоюзом, так і його державами-членами, з одного боку, і шістьма країнами Західних Балкан, Україною та Молдовою з іншого.
Спробуймо коротко вказати на деякі з найбільш актуальних частин цієї надзвичайно складної історичної головоломки.
По-перше: головна ідея полягає в тому, що внутрішні проблеми ЄС, особливо в контексті прийняття рішень – у цей конкретний історичний момент – становлять головну перешкоду для розширення ЄС у найближчому майбутньому.
Ця проблема не нова. Консенсус між державами-членами ЄС необхідний для прийняття будь-якого рішення щодо розширення. Національні референдуми для окремих країн – тобто потенційних нових членів сім’ї ЄС – ставлять планку ще вище. Без процедурних – тобто концептуальних – змін у самій структурі ЄС розширення саме по собі здається місією неможливою – і не лише в практичному/технічному плані.
З огляду на нинішню політичну ситуацію та розвиток подій, скажімо, в Угорщині, Словаччині та/або Нідерландах, а також з урахуванням тенденцій у ряді інших країн ЄС, очевидно, що шанси для наступних членів ЄС є вкрай малоймовірними.
Друге. Через 20 років після саміту в Салоніках стає очевидним, що результати та процеси покращення далекі від запланованих. Фраза «втома від розширення», яка роками була сталим виразом/евфемізмом для позначення стагнації та інерції, була замінена — і не лише у промовах бюрократів ЄС — набором виразів і метафор, які більш-менш дипломатично вказують на те, що розширення є просто не на порядку денному ЄС.
Це приголомшливе враження посилилося ще й призначенням єврокомісара з Угорщини. Місія Олівера Варгеї, чия діяльність і ставлення до багатьох ситуацій спровокували необхідність розслідування з боку Брюсселя, повністю відповідають ідеологічним позиціям і політичному порядку денному його рідної країни, тобто її автократичного прем’єр-міністра.
Це було своєрідне пророцтво, що вже реалізується, згідно з яким дипломатія країни-члена, яка стикається з загрозою «ядерного варіанту» всередині ЄС, мала направити представника, відповідального за розширення та добросусідські відносини… Просто ідеальний шторм !
Третє. Як було зазначено під час конференції, «Без зміцнення внутрішньої стабільності процесу прийняття рішень ЄС не зможе виконати свій історичний імператив», тобто сформулювати та реалізувати надійну та здійсненну політику по відношенню до Західних Балкан, України та Молдови.
Історичний час було втрачено, а ентузіазм щодо розширення (майже) зник. Немає нічого дивного в тому, що розширення ЄС не є темою національних виборів та/або виборів на рівні ЄС. Жодна політична партія в країнах ЄС, за дуже невеликими винятками, не наважується згадуваати про цю вкрай непопулярну програму у своїх політичних кампаніях…
З іншого боку, невиконані обіцянки країнами-кандидатами і тими, які все ще борються за отримання такого статусу, призвели до негативних політичних подій у політиці Західних Балкан, де старі-нові еліти засвоїли урок: постійно повторювані порожні заяви про «рішучі зобов’язання щодо ЄС» можуть стати «ефективним» сурогатом конкретного порядку денного щодо ЄС. І цей сурогатний процес може тривати роками, що ще більше погіршує ситуацію.
Четверте. Окремі країни з амбіціями членства в ЄС – за невеликим винятком – демонструють стагнацію у своїх програмах і діяльності в напрямку євроінтеграції. Найгіршими за просуванням у необхідних реформах є Боснія і Герцеговина, Чорногорія та Сербія.
Не вдаючись до їхніх конкретних проблем і негативних процесів, зрозуміло – уже протягом багатьох років – що Сербія є не лише перешкодою для орієнтації на ЄС та ефективної політики сусідніх країн, але й дуже чіткою загрозою безпеці для них і для всього регіону. (Не слід забувати про залучення до цього Росії!) Тим не менш, деструктивна політика Сербії (включно з питанням Косово) все ще не є достатньою причиною для партнерів з ЄС діяти більш рішуче щодо Александра Вучича та його політичної еліти. (Це знову ж таки було очевидно під час візиту Прем’єр-Міністра Італії Джорджії Мелоні до Белграда.)
Умиротворення все ще є ключовим сегментом політики ЄС щодо Сербії. Зайве говорити, що це глибоко неправильно для самої Сербії, але ще більше для Західних Балкан у цілому.
На «східноєвропейському фронті» – як у образному, так і в драматичному та трагічно-історичному плані – Україні та Молдові залишається лише сподіватися, що їхній статус кандидатів не стане «нескінченною історією». Позиція угорського прем’єр-міністра Віктора Орбана та його міністра закордонних справ є вершиною проросійського «айсберга», який зараз більш помітний у Словаччині та Нідерландах, але має своїх проксі, гарячих прихильників і пропагандистів і в інших країнах ЄС. Сучасний популізм і націоналізм завдають серйозної шкоди порядку денному розширення – по всьому ЄС.
П’яте. Отже, результати політики розширення ЄС є невтішними. (Звичайно, ніхто не може заперечувати певний прогрес, але було б неправильно не помічати стагнації чи погіршення політичної ситуації в більшості згаданих країн – з руйнівним впливом на їхній план вступу до ЄС.
Євросоюзу потрібен новий політичний реалізм.
Встановлення дат і орієнтирів для наступної «хвилі» розширення може бути корисним лише для внутрішньополітичної пропаганди. Не дивно спостерігати, як така «проєвропейська риторика» пропагується політичними лідерами, чий порядок денний щодо ЄС є переважно технологією «обіцянок на словах».
Західні Балкани, Україна та Молдова зараз представляють собою «окраїну» ЄС, своєрідне політичне передмістя з переважно нереалістичними (але зрозумілими!) амбіціями приєднатися до ЄС у розумному майбутньому. Зрозуміло, що їхня євроінтеграція буде тривалим, складним і болісним процесом, без гарантії остаточного успіху. Це не применшує глибокого інтересу громадян цих країн до приєднання до ЄС. Але цей ентузіазм не може тривати вічно. Прикладом є Туреччина. Путінська Росія теж не буде гаяти часу.
Але все це не зменшує відповідальності політичних еліт – як всередині ЄС, так і за його межами – переосмислити та заново винайти свої політичні концепції та стратегії.
Від їхніх відповідей на ці історичні виклики врешті-решт залежить, чи справді вони розуміють цей «історичний імператив», чи їхні прогнози є лише видаванням бажаного за дійсне, з мінімальними шансами (або без шансів) стати нашою спільною європейською реальністю.
Міодраг Влахович. Чорногорський політик і колишній дипломат. Перший міністр закордонних справ Чорногорії. Колишній посол Чорногорії в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Ісландії, Святому Престолі, Мальтійському Ордені.
