Сербія не знає, де вона хоче бути, і це вже проблема, що передається між поколіннями
Перемогу Петера Мадяра та його партії «Тиса» на парламентських виборах в Угорщині найбільше святкували в сусідній Сербії. По-перше, тому що переможений прем’єр-міністр Віктор Орбан є другом і захисником президента Сербії Александара Вучича. І по-друге, що ще важливіше — тому що на практиці було показано, як одного автократа після багаторічного правління можна перемогти на виборах.
У цих щирих привітаннях із Сербії є забагато надій і нереалістичних очікувань, але це зрозуміло, адже для студентів і громадян, які виступають проти незмінної влади Вучича, наразі найважливішим є — ентузіазм.
Безсумнівно, йдеться про класичну центральноєвропейську мирну «виборчу революцію» — поняття для позначення політичного феномену, за якого опозиція перемагає автократичного лідера за виборчих умов, вигідних лише для нього. Така модель уже спостерігалася у Словаччині за Владіміра Мечіара (1998) і в Хорватії за Франьо Туджмана (2000).
Чи можливо гіпотетично уявити, що Вучич привітав би ректора Белградського університету Владана Джокича з перемогою на виборах, як це зробив Орбан? Ніяк. Сербія рухається своїм, уже також відомим сценарієм, де перемога студентів і опозиції на чесних виборах можлива лише за умови фізичного захисту виборчих скриньок і волі виборців на вулиці.
Так було переможено Слободана Мілошевича (2000), а також й інші жорсткіші посткомуністичні автократичні режими, як-от режим Шеварднадзе в Грузії у «Революції троянд» (2003), режим Кучми в Україні у «Помаранчевій революції» (2004) і режим Акаєва в Киргизстані у «Тюльпановій революції» (2005). Це ті, так звані, «кольорові революції», яких так бояться малі й великі авторитарні лідери — від Вучича до Путіна і Сі Цзіньпіна.
Уроки з Угорщини
Уроки є, але чи є актори для реалізації одного з цих сценаріїв? Хоча студентський рух у Сербії 2024–26 років має авангардний характер і справляє сильне враження, він усе ж не є політично структурованим і визначеним щодо цінностей. Уроки, які студенти засвоїли на попередніх місцевих виборах, є дорогоцінними, але їх недостатньо для вирішального поєдинку з добре організованим режимом Вучича, який готовий на все, аби залишитися при владі.
На очікуваних парламентських виборах студенти досі не висувають імен кандидатів і лідера, який мав би бути харизматичним, подібно до згаданого ректора Джокича. Майбутня студентська політична сила повинна мати чітку політичну програму з людьми, які є доведеними експертами, а на нещодавніх місцевих виборах це питання було доволі «слабким».
Петер Мадяр є відносно молодим політиком із мандатом, який йому надали виборці, щоб на внутрішньому і міжнародному рівнях виправити місця, де Орбан підірвав демократію. Інституції в Сербії зруйновані значно більше, ніж в Угорщині, і вже наступного дня після уявної перемоги студентів і опозиції все буде спустошено майже так само, як після падіння Слободана Мілошевича.
Вважається, що до інституцій Сербії колись прийдуть молоді кадри, як це сталося в Україні, коли перемогла політична сила президента Володимира Зеленського. Чи зможуть студенти та їхні кандидати протистояти радикальній пастці питань відносин Сербії з ЄС і НАТО, незалежності Косова, злочинів і геноциду 90-х років у Боснії і Герцеговині, експансіонізму в Чорногорії? Це риторичні питання.
Вічний вир революції
Вучич залишився без Орбана — союзника, адвоката і захисника в ЄС. І не лише він, а й уся популістська коаліція, згуртована навколо його «Патріотів за Європу», рушійною силою якої угорський прем’єр був у Європейському парламенті.
Ситуація в Центральній Європі подібна до тієї, що була наприкінці 90-х років, коли в кількох постсоціалістичних державах експлуатувалися страхи незадоволених і ностальгія за лідером «сильної руки». Зараз це ще критичніше, коли популісти отримують значно більшу зовнішню підтримку — від надпотужних диктаторів. Ставлення до війни в Україні не було моральним принципом, тому Орбан мав підтримку Трампа, Путіна і Сі.
І ця підтримка йому не допомогла, що, можливо, символічно є найбільшою перемогою на 70-ту річницю «угорської революції 1956 року». Народ Угорщини визначився, що не хоче бути по інший бік «залізної завіси».
Сербія не знає, де вона хоче бути, і це вже спадкова проблема. Нові покоління і студенти, які протестують проти Вучича, розчаровані ЄС, але якщо їм не вдасться досягти змін у Сербії, вони не поїдуть навчатися і працювати до Москви чи Пекіна.
Перед розрахунком з корупцією Сербії доведеться вирішити цивілізаційне питання — чи хоче вона взагалі бути частиною ЄС чи ні. Не існує жодних умов для нової «неприєднаної» Югославії за Тіто, тоді як «шафа» офіційного Белграда переповнена «скелетами» з Хорватії, геноциду в Боснії і Герцеговині та етнічних чисток у Косові.
Правосуддя перехідного періоду не було забезпечено, як і бажання дізнатися правду про війни 90-х років, і ще певний час ніхто не буде каятися за злочини своїх батьків і дідусів. Сербія застрягла в 1989 році з питанням «куди далі?». Вулиця й надалі залишатиметься головною політичною інституцією в Сербії, вічним виром протесту, а у «виборчих революціях» змінюватимуться націоналісти і популісти — Мілошевич, Вучич і їм подібні.
Boris Varga. Serbian political scientist and journalist.
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру
