Скасування цьогорічного саміту Брдо-Бріоні президентом Хорватії Зораном Мілановичем багато кого шокувало, насамперед у регіоні. Йдеться про щось більше, ніж черговий дипломатичний епізод у хронічно напружених хорватсько-сербських відносинах. Сам по собі факт доволі-таки показовий: один із небагатьох стабільних регіональних форматів, створених саме для того, щоб підтримувати політичний діалог навіть у періоди конфліктів, цього разу не витримав ескалації.
30 березня офіс президента Хорватії офіційно повідомив, що заплановану на травень у Хорватії зустріч голів держав у межах Процесу Брдо-Бріоні скасовано, оскільки за нинішніх обставин “не існує умов” для приїзду президента Сербії Александара Вучича до Хорватії. У Загребі прямо пояснили: останні заяви й дії Вучича суперечать самій логіці цього процесу, погіршують міждержавні відносини і загрожують миру та стабільності в Південно-Східній Європі.
Пізніше, 13 квітня, під час зустрічі в Рієці, президенти Словенії та Хорватії підтвердили це рішення. Міланович підкреслив, що Вучич своїми заявами поставив його, як господаря, в безвихідне становище. «Я не хочу сперечатися і пояснювати, що Хорватія не нападе на Сербію з танками. Він це постійно повторює. Так неможливо розмовляти», – повідомив він і додав, що «тому, на жаль, з Бріоні нічого не вийде».
Президентка Словенії Наташа Пірц Мусар наголосила, що розуміє рішення свого хорватського колеги не приймати саміт.
Щоб зрозуміти масштаб цього рішення, важливо пам’ятати, що Брдо-Бріоні — не декоративний дипломатичний ритуал: йдеться про спільну словенсько-хорватську ініціативу, яка у своєму нинішньому форматі працює з 2013 р. і покликана підтримувати довіру, регіональну співпрацю та європейську перспективу Західних Балкан. Саме в цьому й полягає політична вага скасування: коли зупиняється не випадкова двостороння зустріч, а формат, задуманий як майданчик для тримання відкритого каналу між усіма ключовими лідерами регіону, це вже сигнал не про чергову сварку, а про серйозніший збій у регіональній комунікації. Ще на саміті 2023 року учасники наголошували на необхідності взаємної довіри, добросусідства і прискорення європейської інтеграції регіону. Тож цьогорічний зрив заходу виглядає вкрай симптоматичним. Він б’є по самій ідеї, що політичний діалог на Західних Балканах можна тримати над водою навіть під тиском конфліктів та персональної неприязні.
Формальна причина рішення Зорана Мілановича сформульована доволі жорстко, але водночас без зайвої дипломатичної вуалі. Проблема в тім, що сербський лідер Александар Вучич, на думку хорватської сторони, своїми останніми заявами доволі войовничого й алармістського характеру вивів ситуацію за межі, у яких така зустріч ще має сенс. І тут важливо, що йдеться не про один окремий випад. У Загребі послалися на “заяви та дії останніх днів і тижнів”, а це вже відсилає до ширшого тла: від дедалі агресивнішої риторики президента Вучича щодо Хорватії до його нових атак на тему нібито “антисербської” коаліції в регіоні (мається на увазі військовий союз Тирани, Приштини й Загреба – при цьому Хорватія й Албанія уже й так давно є членами НАТО). Реакція самого президента Сербії фактично лише підтвердила, що йому було вигідно відповісти в тому самому стилі. Він заявив, що “повністю підтримує” рішення Мілановича, що йому “не місце” на такій зустрічі, і що для нього значно важливіше поїхати до Ясеноваца, ніж на Брдо-Бріоні. У тій самій реакції Вучич знову прив’язав ситуацію до своїх попередніх звинувачень на адресу Загреба, Тирани та Приштини.
Саме тут і лежить політичний центр ваги даної історії. Останніми тижнями Александар Вучич послідовно підігрівав тему так званого ворожого оточення Сербії. Після активізації безпекової співпраці між Хорватією, Албанією та Косовом він неодноразово подавав ці контакти як загрозу Белграду. Ще в лютому, реагуючи на зустрічі хорватських, албанських і косовських посадовців у безпековій сфері, президент Вучич заявляв, що якщо метою було “занепокоїти Сербію”, то цього досягнуто. А вже наприкінці березня, після місцевих виборів у Сербії, він додав до цієї регіональної лінії ще й тему нібито хорватського втручання та “логістичної підтримки” своїх опонентів. Тобто президент Міланович скасував саміт не на порожньому місці й не через одну необережну фразу. Відповідне рішення стало реакцією на накопичену риторику, в якій Вучич системно зображає сусідні країни як частину ворожого зовнішнього тиску на Сербію.
У цьому сенсі скасування саміту є також індикатором ширшої зміни атмосфери. Брдо-Бріоні довгі роки існував саме тому, що дозволяв зберігати розмову навіть тоді, коли між окремими столицями накопичувалися претензії. Але формат працює лише доти, доки сторони принаймні визнають його сенс — як майданчик для зниження напруги, а не як сцену для перенесення внутрішньополітичної конфронтації на регіональний рівень. Вучич упродовж останніх місяців, навпаки, активно переводив регіональні відносини в мову облоги, змови і зовнішніх атак на Сербію. У такій логіці саміт за участю президентів Хорватії, Словенії, Албанії, Косова та інших регіональних лідерів переставав бути дипломатичним активом і перетворювався на ризикований публічний майданчик, де будь-яка репліка могла запустити новий виток скандалу. Для Мілановича, який і сам далеко не завжди є взірцем стриманого регіонального дискурсу, рішення про скасування виглядає не стільки жестом образи, скільки визнанням того, що формат на цьому етапі просто перестав працювати за своїм призначенням.
Є й ще один, не менш важливий вимір — внутрішньополітичний. Сербський президент опинився під помітним тиском після локальних виборів 29 березня, які супроводжувалися повідомленнями про насильство, тиск на виборців і серйозні порушення. Міжнародні спостерігачі Ради Європи фіксували загрозливу атмосферу поза виборчими дільницями, а сербські незалежні монітори говорили про організовані маніпуляції й порушення таємниці голосування. На цьому тлі зовнішньополітична ескалація цілком вписується в давно знайому для Вучича логіку: коли внутрішня ситуація ускладнюється, регіональні напруження стають інструментом мобілізації, консолідації електорату і перенесення уваги з питань демократичної якості влади на сюжет “Сербія під ударом”. Саме в такій оптиці його останні заяви про Хорватію, Косово, Албанію і “несприятливе оточення” виглядають не випадковим емоційним зривом, а політично функціональним дискурсом.
Для Хорватії, однак, це означало наступне: Александар Вучич дедалі менше виглядає як партнер навіть у межах обмеженого й бодай символічного регіонального формату. Зоран Міланович фактично визнав, що сама присутність президента Сербії на саміті в Хорватії за нинішніх умов не стабілізувала б становище, а навпаки — лише посилила б напругу. І це вже наслідок, який виходить за межі двосторонньої сварки. Процес Брдо-Бріоні був цінний саме тим, що дозволяв лідерам регіону збиратися разом без формальних переговорних зобов’язань, але з політичним сигналом: навіть за конфліктів Західні Балкани не втрачають каналів комунікації. Коли ж один із співзасновників цього формату скасовує зустріч через неможливість прийняти президента Сербії, це читається як ознака того, що рівень недовіри між Загребом і Белградом знову піднявся до небезпечної позначки.
Наслідки такого рішення будуть не лише символічними. По-перше, скасування саміту б’є по і без того крихкій інфраструктурі регіональної комунікації. По-друге, воно посилює враження, що на Західних Балканах навіть ті платформи, які створювалися для стабілізації, стають заручниками двосторонніх криз. По-третє, це поганий сигнал для самого ЄС, бо Брдо-Бріоні від початку був одним із форматів, покликаних утримувати регіон у європейській орбіті через розмову про інтеграцію, добросусідство і спільну політичну відповідальність. Якщо тепер цей формат дає збій саме через ескалаційну риторику одного з ключових регіональних лідерів, це означає, що проблема вже не лише в повільності розширення, а й у погіршенні самої політичної атмосфери в регіоні.
У підсумку скасування саміту Брдо-Бріоні — це не тільки чергова сварка Загреба і Белграда, це також історія про те, як один із небагатьох справді робочих балканських форматів виявився безсилим перед поєднанням внутрішньополітичного тиску в Сербії, дедалі гострішої риторики Вучича і зростаючої недовіри з боку Хорватії. Для Президента Хорватії це рішення стало формою політичного стоп-сигналу. Мовляв, якщо саміт перестає зменшувати ризики й починає їх підвищувати, його краще не проводити взагалі. Для регіону ж це значно менш комфортний висновок. Бо якщо навіть Брдо-Бріоні більше не здатний витримати нинішній градус конфронтації, то це означає, що регіон входить у нову фазу — не великої війни, але великої нервозності, де дипломатичні майданчики дедалі частіше не гасять конфлікти, а стають їхнім продовженням іншими засобами. У нинішні турбулентні в геополітичному вимірі часи це лише додає вразливості такому чутливому й сповненому протиріч регіону як Західні Балкани.
Аналітична група CWBS
