У другій половині квітня 2026 р. тема Косова — колишнього сербського автономного краю, що проголосив незалежність 17 лютого 2008 р., і однієї з потенційних гарячих точок Західних Балкан — знову повернулася у фокус регіональної політики. Причому цього разу не лише як дипломатичне дежавю, а і як інструмент для кількох політичних завдань одночасно. За новою хвилею нагнітання традиційно стоять Белград і Москва, а також їхні союзники в кількох країнах регіону.
Зокрема, помітний резонанс викликала заява одного з лідерів чорногорських сербів — очільника Демократичної народної партії Мілана Кнежевича. Голова ДНП добре відомий у чорногорській політиці своїми запальними, саркастичними й часто епатажними заявами в русофільському та сербофільському дусі, а також скептичним ставленням до США, ЄС, НАТО і “колективного Заходу”. Свого часу він, зокрема, фігурував серед обвинувачених у справі про спробу держперевороту в Чорногорії восени 2016 р. Цього разу М. Кнежевич оголосив кампанію за відкликання рішення Чорногорії про визнання Косова.
Паралельно шеф російської дипломатії Сергій Лавров знову вмонтував косовське питання в ширшу антизахідну рамку тиску на Сербію. У Белграді президент Александар Вучич, який останні кілька років перебуває в умовах затяжної внутрішньополітичної напруги, дедалі активніше говорить і про “складні часи для сербського народу”, і про безпекові виклики через зближення Хорватії, Албанії та Косова. Йдеться, зокрема, про оформлення у 2025 р. окремої рамки військово-технічної співпраці між Загребом, Тираною та Приштиною, яку сербська сторона розглядає як антисербський альянс. У ширшому ж проросійському інформаційному просторі останніми тижнями знову активізувалася доволі стара теза про Косово як доказ західних подвійних стандартів і як зручний “прецедент” для інших ревізіоністських сюжетів. У сукупності це виглядає як скоординоване нагнітання, покликане одночасно тиснути на Сербію, розгойдувати Чорногорію і повертати Західні Балкани до старого конфліктного порядку денного. Тим більше в умовах нинішньої геополітичної турбулентності та загальної міжнародної непевності.
Найвидиміший балканський вимір цієї хвилі — чорногорський. Ідеться насамперед про заяву М. Кнежевича від 16 квітня щодо запуску кампанії за відкликання визнання Косова з боку Чорногорії. При цьому чорногорський політик наголосив, що процес рухатиметься “від Зети до Скупщини”: спочатку через місцеві ради, далі — через парламентську резолюцію та ширшу публічну кампанію. Також він прямо заявив, що шукатиме підтримки церковної ієрархії Сербської православної церкви — найбільшої конфесії країни і водночас інституції з чітко вираженим проросійським сегментом впливу.
У власній логіці Кнежевича ця кампанія напряму пов’язана з відносно недавнім виходом ДНП з лав правлячої коаліції. 30 січня 2026 р. партія відкликала підтримку уряду Мілойка Спаїча, а відтоді системно повертає в порядок денний теми, які раніше були заморожені як надто конфліктні для суспільства і такі, що шкодять темпу європейської інтеграції. Йдеться про сербський триколор як “народний прапор”, державний статус сербської мови, тему подвійного громадянства, а тепер і про Косово. Після провалу спроб актуалізувати згадані питання черга дійшла саме до косовської теми. Тобто йдеться не про ситуативну ідею, а про повернення до старого арсеналу ідентичнісної та етнорелігійної мобілізації відповідного електорату саме в той момент, коли Подгориця намагається подавати себе Брюсселю як найпросунутішого кандидата регіону. Чорногорія за останні два роки справді відчутно прискорила переговорний темп: наразі тимчасово закрито вже 14 розділів із 33, а уряд декларує намір забезпечити членство країни в ЄС до кінця 2028 р.
Саме тому ініціативу Кнежевича не варто читати буквально. Інституційно її шанси мінімальні: Чорногорія визнала Косово ще 9 жовтня 2008 р., а після виходу ДНП з урядової коаліції партія не має ні урядового інструментарію, ні парламентської більшості для зміни цього курсу. Однак політичний сенс кампанії якраз у тому, що вона не потребує швидкого успіху. Її завдання — повернути в чорногорський простір конфліктні теми саме тоді, коли Брюссель просить від Подгориці максимальної концентрації на реформах, верховенстві права і завершенні переговорних глав. Інакше кажучи, навіть якщо рішення 2008 р. ніхто не перегляне, кампанія може досягти іншого — послабити внутрішній євроінтеграційний фокус країни. Тут і починається головне: така логіка об’єктивно збігається з російським інтересом — не обов’язково зламати курс Чорногорії, але максимально розмити його конфліктними сюжетами. Фактично йдеться про нову спробу загальмувати європейський шлях Подгориці з боку сил, пов’язаних із Москвою та Белградом.
Російський вимір цієї конструкції зараз уже важко не помічати. 15 квітня в Пекіні С. Лавров заявив, що ЄС нібито намагається перетворити Сербію на “буферну зону” проти Росії, а Белграду фактично ставлять дві умови: визнання Косова і повне приєднання до санкцій проти РФ. У Москві це подається не як окремий спір довкола Косова, а як частина ширшого західного тиску на Сербію. Ще раніше, 2 квітня, у розмові з Івіцею Дачичем російська сторона наголошувала, що підтримає “розв’язання косовського питання” лише відповідно до інтересів Сербії. Це вже звична лінія, але у квітні 2026 р. вона прозвучала на тлі нової напруги в регіоні та сербської внутрішньої кризи особливо виразно. Москва не пропонує жодного врегулювання; вона пропонує Белграду політичну рамку, в якій Косово стає доказом ворожої сутності Заходу.
Ще важливіше, що ця лінія не обмежується офіційною дипломатією. У російському медійному та коментаторському просторі одночасно розкручується кілька споріднених сюжетів. За останні кілька тижнів мали місце матеріали про те, що нібито визнання Косова більшістю країн ЄС уже означає для Сербії дедалі жорсткішу європейську блокаду, де косовське питання стає центральною перешкодою на шляху до ЄС. А в березневому спільному тексті Дмітрія Медвєдєва і Віктора Медведчука про “самовизначення” окупованих РФ українських територій знову розгортається теза про так званий “косовський прецедент”: автори прямо цитують консультативний висновок Міжнародного суду ООН щодо Косова, щоби вибудовувати легітимаційний місток до російських претензій на Крим і окуповані території на сході та півдні України. Це важливо, оскільки в російському інформаційному просторі Косово використовується не лише як балканська тема, а і як універсальний політичний та правовий аргумент проти “колективного Заходу”. Саме тому нинішнє нагнітання довкола косовського питання має не лише регіональну, а й ширшу ревізіоністську функцію для Кремля.
Белград цю рамку не відкидає — він лише адаптує її під власні потреби. Після згаданих заяв російського міністра Вучич сказав, що “нічого з того, що сказав Лавров, не є неправдою”, і знову повторив свою звичну формулу: Сербія хоче до ЄС, але не піде туди за рахунок власних інтересів і не будуватиме європейську перспективу ціною розриву з Росією. Тобто Белград і далі намагається зберігати багатовекторність, але саме в косовському питанні цей баланс дедалі частіше оформлюється в мову геополітичного торгу: Захід нібито тисне, Росія нібито страхує, а Сербія змушена маневрувати. Для Вучича така позиція ще й внутрішньополітично вигідна. Країна входить у весну 2026 року на тлі затяжної кризи, протестів і розмов про більш ніж можливі цьогоріч дострокові вибори. А. Вучич наразі вагається й не бажає поспішати з їх оголошенням, доки не матиме достатньої впевненості у результаті й контрольованості адміністративного ресурсу. У такій ситуації Косово дає сербському лідерові дуже зручний ресурс: воно дозволяє переводити розмову з корупції, прав людини, насильства і тиску на медіа у площину “національних інтересів” і виправдовувати жорсткіший тон зовнішньою загрозою.
Звідси й постійне повернення Вучича до риторики про “важкі часи для Сербії” та “дедалі складнішу регіональну безпекову ситуацію”. Сам по собі цей стиль для нього не новий, але зараз він працює в особливо зручному для влади режимі. Після консультацій із партіями 2 квітня Вучич залишив тему дострокових виборів відкритою, а ЗМІ зафіксували, що його опоненти сприйняли цей процес радше як маневр, ніж як реальний діалог. На цьому тлі будь-який зовнішній сюжет — зокрема Косово — стає частиною внутрішньої передвиборчої рамки. Нинішні заяви Вучича про те, що безпекова ситуація стала складнішою через співпрацю Албанії, Хорватії та Косова, слід читати саме в цьому контексті: як поєднання регіонального сигналу, мобілізації власного електорату і підготовки до можливої кампанії, в якій Косово буде однією з центральних тем. Тому питання вже не в тому, чи Белград спекулюватиме Косовом, а в тому, наскільки далеко він піде в цій спекуляції, якщо дострокові вибори справді наблизяться. Окремо варто згадати й велике телеінтерв’ю А. Вучича 18 квітня з нагоди 13-ї річниці підписання Брюссельської угоди, яка мала б просувати процес нормалізації між Белградом і Приштиною, зокрема через створення на півночі Косова Асоціації сербських муніципалітетів. Сербський президент тепер, з висоти часу, відверто скептично оцінює цей епізод і фактично звинувачує ЄС у антисербській позиції та тиску на Белград, щоб той “відрікся від своєї суверенної території”.
Словацький сюжет на цьому тлі менш емоційний, але теж політично корисний для Белграда. Не йдеться про зміну позиції Братислави — вона її не змінювала. Йдеться про інше: словацьке керівництво й у 2026 р. послідовно повторює, що не визнає Косово, бо вважає його створеним всупереч міжнародному праву. Прем’єр Словаччини Роберт Фіцо в лютому 2026 р. знову публічно підтвердив цю позицію. Для Белграда такі сигнали важливі, оскільки дозволяють показувати, що навіть усередині ЄС тема Косова лишається спірною, а отже сербська позиція не виглядає повною дипломатичною ізоляцією. Як відомо, з країн ЄС незалежність Косова не визнають Словаччина, Іспанія, Румунія, Греція й Кіпр. У цьому сенсі словацький фактор — ще один елемент ширшої картини, де косовське питання використовується для підживлення сербської зовнішньополітичної впертості та внутрішньої мобілізації.
Саме тому нинішній виток інформаційної ескалації довкола Косова не схожий на випадкове накопичення окремих заяв. Для Кнежевича це спосіб розгойдувати чорногорський порядок денний і бити по євроінтеграційній рамці Подгориці. Для Москви — шанс знову подати Сербію як державу, яку Захід нібито штовхає до геополітичного самозаперечення, а водночас легітимізувати власні ревізіоністські наративи через “косовський прецедент”. Для А. Вучича — це доволі зручна карта перед можливими достроковими виборами: досить мобілізаційна, досить емоційна і досить гнучка, щоб її можна було поєднати і з безпекою, і з антизахідною риторикою, і з образом “лідера під тиском”. Усе це складається в цілком послідовну картину.
У підсумку головне питання зараз не в тому, чи спалахне навколо Косова нова велика криза вже завтра. Головне питання — хто і як використовує Косово сьогодні. І відповідь доволі тривожна: Москва послідовно актуалізує косовське питання як елемент ширшого тиску на Західних Балканах і дестабілізації в Європі загалом, але робить це не одна. Вона діє в унісон із ширшим середовищем, у якому Белград зацікавлений тримати цю тему відкритою, а союзники Сербії в регіоні — від Подгориці до Баня-Луки — використовують її як ресурс власної політичної гри. Для Балкан це поганий сигнал, бо він означає, що Косово знову повертається не як проблема для вирішення, а як конфлікт, який багатьом вигідно не закривати. Тим більше, що підстав для тривожності додають і дедалі гарячіша глобальна ситуація, і внутрішні суперечності в НАТО та ЄС.
Аналітична група CWBS
