Нещодавня зустріч між Послом Крістіною Оаною Попою, Головою Представництва ЄС у Подгориці, та Андрією Мандичем, Головою парламенту Чорногорії та Президентом Нової сербської демократії (НСД), привернула значну увагу громадськості.
Причиною став сербський триколор, так званий “національний сербський прапор”, який під такою назвою і в такому вигляді/кольорах існує виключно в Сербії та Республіці Сербській.
Дискусії щодо цього нелегітимного в Чорногорії прапора, яким Мандич хоче з одного боку підкреслити свою роль “представника сербського народу в Чорногорії”, а з іншого продовжити політику маргіналізації чорногорського національного та державного символів, перекрили собою основне питання, пов’язане з цією зустріччю: чому вона взагалі відбулася та якими будуть її наслідки?
Дипломати країн Європейського Союзу, як і їхні американські колеги, у період після червневих позачергових виборів наполягали як на публічних заходах, так і під час дипломатичних комунікацій, що проросійські, отже й просербські політики та партії не повинні брати участь у формуванні нового, 44-го уряду Чорногорії. Цього тиску виявилося недостатньо. І президент Мілатович, і прем’єр-міністр Спаїч проігнорували заклики Заходу. Андрія Мандич став головою парламенту, таким чином продемонструвавши залежність руху “Європа зараз” від його підтримки у формуванні уряду. Крім того, була запланована “реконструкція” уряду, яка мала відбутися протягом цього року й у якій деякі міністерські посади зайняли б представники коаліції на чолі з НСД та Андрією Мандичем.
Європейські та американські дипломати уникали зустрічей і спілкування з паном Мандичем. Винятки були рідкісними й здебільшого менш помітними – за винятком зустрічі голів парламентів Західних Балкан, яка відбулася в Будапешті, коли Олівер Варгеї, неоднозначний єврокомісар з питань добросусідства та розширення, зустрівся (офіційно-ввічливо) з паном Мандичем. Відтоді офіційного публічного спілкування з проросійським спікером парламенту Чорногорії не відбувалося.
Тому візит посла Попи відкриває цілу низку питань.
Зрозуміло, що її крок не є вираженням особистих уподобань, тобто самостійним рішенням. Румунська дипломатка, яку справедливо критикують за надто м’яку політику вседозволеності щодо влади Чорногорії з серпня 2020 року і до цього часу, не могла б наважитися на такий вчинок без чіткого сигналу з Брюсселя. (У цьому випадку важко визначити точно, від кого саме могли надійти вказівки щодо проведення зустрічі, але менш імовірно, що пан Варгеї має повноваження приймати таке рішення самостійно.)
Тому спілкування посла ЄС з паном Мандичем слід інтерпретувати насамперед як перевірку Брюсселем можливостей шляхів і методів підтримання якомога більш конструктивної та сталої комунікації з проросійськими партіями в чорногорському політикумі. З іншого боку, багато хто з аналітиків розглядає цю зустріч як відкриття можливостей для остаточного рішення, а саме щодо продовження політики поступок та потурання проросійським і просербським елементам у Чорногорії та на Західних Балканах. У такій інтерпретації неминуче варто зважувати на ситуацію в Сербії та позицію Александара Вучича, чиїм головним (і, можна сказати, найслухнянішим) союзником у Чорногорії є саме пан Мандич. Цей вимір такого “європейського” по духу кроку в жодному разі не слід виключати з поля зору аналізу.
Річ у тому, що така “політика толерантності”, тобто мовчазна, але чітка підтримка відвертої проросійської політики Чорногорії, зменшує шанси останньої на швидкий вступ до ЄС. Риторика залишатиметься оптимістичною – такою, зрештою, була заява офісу посла Попи. “Чорногорії потрібно наполегливо працювати й прогресувати, всі двері відкриті, очікуються реформи, в яких має брати участь в тому числі й парламент…”
За цим оптимізмом криється дуже складна внутрішня ситуація в Чорногорії, а також небажання ЄС робити рішучі кроки, які дійсно наблизили б найменшого за розмірами кандидата на членство в ЄС до цієї віддаленої мети.
З боку Чорногорії – рух “Європа зараз”, очолюваний президентом Спаїчем і віце-президентом Мілатовічем. Їхня ідеологічна база насправді дуже близька до тієї, що поділяє Мандич. Різниця полягає переважно в риториці, а прем’єр-міністр Спаїч не повинен забувати про відсутність в нього будь-якого інтересу до політики, тобто небажання піаритися на політичних темах, що робить його одержимість фінансовими та економічними темами менш правдивою.
З європейського боку існують різноманітні позиції та інтерпретації, які різняться в залежності від країн, але які в сухому залишку призводять до інертної та неефективної політики щодо Чорногорії та країн Західних Балкан з боку Брюсселя.
Тому останнє спілкування пані посла та пана спікера є передвісником продовження цієї інерції та поганих новин – як для Чорногорії, так і для Європи.
Отже, якщо “європейський поворот” і відбувається, то він явно веде не туди, куди треба.
Міодраг Влахович
