Аналіз кейсів Давора Савичича та Даріо Ристича, проведений виданням Detektor, показує, що Боснія і Герцеговина стикається не лише з участю своїх громадян на боці Росії у війні в Україні, але й із викликом: як реагувати, якщо вони повернуться або постануть перед судом. Наразі чітких відповідей немає.
Під час відстеження шляхів боснійських громадян на полі бою в Україні дві справи виділилися як дещо більше, ніж просто індивідуальні біографії. Давора Савичича з Добоя, відомого під позивним «Вовк», в Україні підозрюють у воєнних злочинах. Даріо Ристич із Модричі, воюючи на боці Росії, уникнув судового переслідування в Боснії і Герцеговині, оскільки, згідно з обґрунтуванням суду, він служив у регулярній армії держави, громадянство якої отримав раніше.
Одна справа порушує питання воєнних злочинів та міжнародно-правового співробітництва. Інша — показує, як внутрішнє законодавство може стати лазівкою, через яку кримінальна відповідальність за участь у війні на території іншої держави фактично зникає. Разом вони випробовують на міцність інституції Боснії і Герцеговини.
У справі Савичича українська влада та організації висунули серйозні звинувачення: незаконне утримання під вартою, знущання з цивільних, примус до пропагандистських заяв та насильство над полоненими. Detektor у своїй статті чітко окреслив межі власної професійної відповідальності: «Detektor не зміг самостійно перевірити ці звинувачення». Це речення є важливим, оскільки воно нагадує, що журналістика не повинна виносити вироки. Але не менш важливо й те, що державні інституції не мають мовчати. Якщо іноземний прокурор викликає громадянина Боснії і Герцеговини на допит за підозрою у воєнних злочинах, це не та проблема, яку можна ігнорувати. Вона вимагає інституційної реакції.
Справа Савичича є особливо чутливою, оскільки йдеться не лише про ймовірного бойовика. Попередні розслідування пов’язували його з вербуванням мешканців балканських країн до російської армії, а Detektor розкрив його роль у комунікації через канали вербування. Якщо особа з боснійським громадянством пов’язана як із ймовірними воєнними злочинами, так і зі сприянням відправці інших осіб на чужу війну, це питання перестає бути суто юридичним. Воно стає безпековим, політичним та європейським питанням.
Справа Даріо Ристича відкриває інший бік тієї самої проблеми. У Боснії і Герцеговині йому висунули звинувачення в незаконному створенні та участі в іноземних воєнізованих або параполіцейських формуваннях. Суд Боснії і Герцеговини спочатку повернув обвинувальний акт на доопрацювання, а згодом справу взагалі закрили, оскільки, за логікою суду, Ристич мав російське громадянство і служив у регулярній армії Російської Федерації. Іншими словами, те, що в публічному просторі виглядало як класичний приклад від’їзду на чужу війну, в залі суду перетворилося на питання громадянства та винятку з Кримінального кодексу Боснії і Герцеговини.
Цей виняток було створено в той час, коли Боснія і Герцеговина намагалася відреагувати на від’їзд своїх громадян до Сирії. Але війна в Україні показала, що безпековий контекст змінився. Якщо держава-агресор спочатку надає громадянство, а вже потім підписує контракт із «добровольцем», боснійське законодавство може звільнити таку особу від відповідальності за сам факт вступу до іноземної армії. Це не обов’язково означає, що суд помилився. Колишня суддя Азра Мілетич так підсумувала суть правової проблеми: «Суд діяв так, як і мав діяти, відповідно до закону». Отже, проблема не обов’язково в судді, який застосовує закон, а в законодавцеві, який не передбачив, як цей закон можна обійти.
Тому неправильно розглядати ці випадки виключно через призму індивідуальної кримінальної відповідальності. Вони викривають інституційну модель: Боснія і Герцеговина реагує лише тоді, коли справа набуває публічного розголосу, та й то часто без чіткої позиції. У справі Савичича на момент публікації статті виданням Detektor жодних відповідей від міністерств юстиції, закордонних справ і безпеки, Державного агентства розслідувань та захисту (SIPA) чи Прокуратури Боснії і Герцеговини отримано не було. У справі Ристича офіс міністра юстиції не відповів на запитання про можливі зміни до закону. Інституційне мовчання тут не є нейтральним. Воно надсилає сигнал, що участь у чужій війні можна перетворити на адміністративний вакуум.
Найнебезпечнішим наслідком такого вакууму є не лише те, що хтось може уникнути покарання. Небезпечнішою є модель поведінки, яку він формує. Якщо люди бачать, що вступ до російської армії можна юридично прикрити іноземним паспортом, превентивна функція закону руйнується. Якщо вони бачать, що тих, хто повернувся з зони бойових дій публічно позиціонують як героїв, а вони викладають у соцмережах відео зі зброєю, вибухівкою, дронами та військовими сценами, тоді війна нормалізується як ідентичнісний та політичний вибір. І це вже питання не лише України. Це питання Боснії і Герцеговини.
В інтерв’ю Detektor Мірза Булюбашич попередив про ширший безпековий вимір: «Під загрозою перебуває і наш безпековий апарат, а не лише суспільство». Ця фраза пояснює, чому про осіб, які повертаються з поля бою в Україні, не можна говорити лише мовою судових справ. Люди, які пройшли військову підготовку, встановили контакти з військовими та розвідувальними структурами, здобули досвід насильства, повертаються в суспільство, де й без того вистачає політичної напруги. Якщо держава не має обліку, оцінки ризиків, програм моніторингу та чіткої правової бази, проблема не зникає. Вона просто відкладається на майбутнє.
Саме тому порівняння з попередніми виїздами до Сирії є неминучим. Боснія і Герцеговина напрацювала судову практику, бази даних та безпековий наратив навколо виїздів на близькосхідні збройні конфлікти. За даними, наведеними в статті, на сьогодні винесено 51 вирок за тероризм або виїзд у зону бойових дій в Сирії, тоді як виїзду в Україну стосувався лише один вирок — виправдальний у справі Гаврила Стевича. Цей дисбаланс порушує питання політичної вибірковості: чи однаково держава ставиться до всіх іноземних бойовиків, чи її реакція різниться залежно від ідеології, геополітичного вектору та внутрішньополітичного тиску?
Європейський контекст ще більше загострює цю проблему. Боснія і Герцеговина є кандидатом на членство в Європейському Союзі, і такі справи, як Савичича та Ристича, показують, що узгодження з європейськими стандартами — це не абстрактне питання з переговорних глав. Це питання кордонів, безпеки та відповідальності за воєнні злочини. Естонія та інші європейські країни вже просувають ініціативу щодо заборони в’їзду до Шенгенської зони для осіб, які служили в російській армії. Згідно з відповіддю МЗС Естонії виданню Detektor, Естонія вже запровадила заборону на в’їзд для понад 1300 колишніх російських військових.
Дані, отримані Detektor від української влади, свідчать, що в російській армії воюють близько 200 осіб із країн Західних Балкан. Це не та цифра, яку Боснія і Герцеговина може собі дозволити ігнорувати, особливо якщо вона не має точних даних про власних громадян на іноземних збройних конфліктах. Без даних не може бути оцінки ризиків. Без оцінки ризиків не може бути політики. Без політики не може бути превенції.
Українські співрозмовники у статті наполягають на меседжі про невідворотність відповідальності. Руслан Дейниченко зі StopFake зазначив: «Ви повинні знати, що будуть наслідки». Це, мабуть, найкоротше речення, яке описує те, що Боснії і Герцеговині наразі не вдається чітко донести. Наслідки — це не лише тюремні терміни. Наслідки включають розслідування, перевірки, міжнародне співробітництво, заборону героїзації насильства, оцінку безпеки та публічний сигнал про те, що воєнні злочини не зникають в політичній тиші.
З цієї причини рішення не може обмежуватися однією лише зміною до закону, хоча така зміна є необхідною. Боснія і Герцеговина повинна переглянути виняток, який звільняє осіб із подвійним громадянством від застосування статті про участь в збройних конфліктах в інших державах. Вона має розглянути можливість запровадження вимоги щодо отримання попереднього дозволу на службу в іноземних збройних силах. Вона повинна чітко розмежувати законну військову службу та участь у війні, яка тягне за собою звинувачення у воєнних злочинах і порушеннях міжнародного права. Вона повинна налагодити облік осіб, які повертаються, обмінюватися даними з державами-партнерами та створити механізми реагування у разі виникнення серйозних підозр у скоєнні злочинів.
Але спершу вона повинна визнати, що проблема існує.
Справи Савичича та Ристича — це не закриті історії. Це попередження. Одна показує, що відбувається, коли громадянин Боснії і Герцеговини потрапляє в поле зору українських правоохоронців за підозрою у воєнних злочинах. Інша — як внутрішнє законодавство може дозволити виїзду до російської армії залишитися без кримінального переслідування. Між ними стоїть держава, яка хоче приєднатися до Європейського Союзу, але ще має продемонструвати, що знає, що робити з власними громадянами, які беруть участь у чужих війнах.
Якщо Боснія і Герцеговина не закриє цю правову та безпекову прогалину, наступна подібна справа не стане несподіванкою. Вона стане закономірним наслідком.
Nino Bilajac. Journalist, Detektor.ba
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру
