Путіну більше не потрібно відправляти танки на Варшаву, щоб розпочати війну з Європою. Достатньо дрона з вибухівкою в Лейпцигу, диверсії в Польщі, підпаленої інфраструктури, диверсантів та армії корисних ідіотів, яка після кожного російського удару пояснюватиме, що війна ще не почалася. Поки Європа обережно добирає слово, яким назвати те, що з нею робить Росія, Кремль це слово вже давно обрав.
Кілька місяців тому питання звучало так: чи спробує Володимир Путін, загнаний у глухий кут в Україні, розширити війну на Європу. Сьогодні це питання звучить майже застарілим. Спроба атаки дроном з вибухівкою на український «Антонов» в аеропорту Лейпциг/Галле, диверсії, пожежі, атаки на інфраструктуру, розвідувальні операції та дедалі агресивніше промацування європейських кордонів показують, що Путіну більше не потрібно відправляти танки на Варшаву, щоб воювати з Європою. Він уже переніс війну за український кордон, просто веде її достатньо обережно, щоб європейські уряди все ще могли дискутувати про те, як її назвати.
Німецький уряд тепер відкрито стверджує, що за спробою атаки в Лейпцигу стоять російські державні структури. Ціллю був український транспортний «Антонов», дрон ніс вибухівку, а аеропорт є одним із важливих логістичних пунктів, через які надходить допомога Україні. Москва відкидає звинувачення, Берлін відповідає закриттям російського консульства та культурного центру, тоді як в найвищих кабінетах Європи говорять про серйозну ескалацію на території Європейського Союзу. Водночас у Німеччині, Польщі та Данії розслідують диверсії, спроби диверсій та російські розвідувальні операції.
Ласкаво просимо до європейського миру 2026 року, в якому дрон з вибухівкою в німецькому аеропорту все ще може вважатися чимось іншим, а не війною, лише тому, що на його хвості немає російського прапора.
Саме в такому просторі Путін і хоче воювати. Росії сьогодні у військовому сенсі не потрібен похід на Варшаву, Берлін чи Вільнюс, адже така операція могла б спричинити саме те, чого Кремль роками намагається уникнути: єдиного, мобілізованого НАТО та прямого конфлікту, якого Москві було б важко контролювати. Набагато вигідніше створити десятки Лейпцигів, диверсій, пожеж, вибухів, атак дронів, хакерських атак і політичних криз, а після кожної з них спостерігати, скільки Європа здатна витримати, перш ніж перестане добирати термінологію і почне захищати власну територію.
Це ідеальна зона російської війни: достатньо насильства, щоб породити страх, достатньо невизначеності, щоб породити дискусію, і рівно стільки стриманості, щоб стаття 5 залишалася за склом із написом «розбити в разі небезпеки». Так Путін отримує війну без формального оголошення війни, фронт без окопів і противника, який витрачає більше часу, переконуючи себе, що на нього ще не напали, ніж агресор — плануючи наступний напад.
Тут історія знову повертається до України й до того, що Кремль уже роками намагається приховати за дедалі грандіознішою пропагандою. Через чотири з половиною роки після початку повномасштабного вторгнення Київ залишився українським, українська держава існує, українська армія існує, НАТО розширилося, європейські країни збільшують військові бюджети, а Німеччина, яка десятиліттями майже ритуально уникала серйозної мілітаризації, створює армію, якої Європа не бачила десятиліттями. Своєю війною Путін породив саме ту озброєну Європу, якою сьогодні лякає власне населення.
Тому Лавров та решта кремлівської пропагандистської машини дедалі частіше звертаються до Гітлера, нацизму та «Четвертого рейху». Озброєння Німеччини перетворюється на відродження нацизму, європейська допомога Україні — на доказ змови проти Росії, а НАТО — на якусь пан’європейську нацистську коаліцію. Цей гротескний ресайклінг історії має цілком конкретну політичну мету, адже російському населенню потрібно пояснити, як держава з найбільшим ядерним арсеналом у світі роками залишається загрузлою у війні проти країни, яку влада представляє власному населенню як історичну помилку та західну маріонетку.
Відповідь уже виробляється: Росія, згідно з цією версією реальності, насправді ніколи не воювала проти України, а воювала проти всього Заходу, НАТО, Берліна, Лондона, Парижа та Вашингтона. Так військова невдача отримує епічні декорації, сотні тисяч загиблих і поранених перетворюються на жертви якогось остаточного цивілізаційного розрахунку, а Путін із людини, яка розпочала катастрофічну загарбницьку війну, перетворюється на лідера імперії, яка нібито самотужки протистояла всьому світові.
У цьому Європа для Путіна безцінна. Вона потрібна йому як ворог, але ще більше — як алібі.
Поразку або нескінченний застій у протистоянні з Україною важко продати суспільству, якому роками пояснювали, що Україна насправді навіть не має права на власне існування. Конфлікт з усім НАТО — це вже інша справа; тут навіть поразка може перетворитися на епопею, священну російську жертву перед ордами декадентського Заходу та новий імперський міф, яким годуватимуть покоління після Путіна. Якщо не можеш перемогти Україну, поясни, що від першого дня воював проти НАТО; якщо не можеш визнати поразку, створи міфічну битву проти Європи; якщо роками захоплюєш Донбас через гори власних трупів, поясни народу, що насправді захищав людство від Берліна, Лондона та Парижа.
Це збочена логіка Кремля, за якої невдачу лікують не миром, а поширенням воєнної пожежі.
Водночас Путін чудово розуміє страх Європи перед останнім кроком. Ядерна зброя має для нього політичну цінність, можливо, навіть більшу за військову, адже достатньо час від часу згадати про ядерну ескалацію, щоб на європейських телеканалах з’явилася ціла індустрія «реалістів», миротворців, на чиїх руках немає чужої крові, та політиків, готових заплатити за мир територією держави, в якій вони самі не живуть. Ця ціна якимось дивом завжди опиняється на українському подвір’ї, на українській землі, серед українських загиблих і під руїнами українських міст.
Тому Кремль випробовує межі набагато обережніше, ніж робив би це танками. У цьому сенсі Лейпциг набагато корисніший за колону бронетехніки, що рухається до Польщі, адже відкритий напад об’єднує противника, тоді як серія диверсій породжує десять національних розслідувань, десять політичних дискусій і десять різних порогів допустимого. НАТО сьогодні цілком обґрунтовано може оцінювати, що безпосередньої загрози класичного російського нападу немає, але проблема виникає в ту мить, коли ми уявляємо війну виключно як танк, що зносить прикордонний шлагбаум. Путін може роками нападати на Європу по частинах саме для того, щоб Європа ніколи не отримала одного великого моменту, коли всі одночасно зможуть сказати: «почалося».
А потім настає, можливо, найважливіша частина цієї війни — та, що ведеться всередині європейських суспільств. Росії вигідний страх, який породжує політичну поляризацію, зростання партій, що продають капітуляцію як миротворчість, втому від України та громадянина, якому після достатньої кількості диверсій, економічних витрат і пропаганди хтось пояснить, що життя було б простішим, якби Київ прийняв російські умови. Що більшим є рахунок за європейську оборону, то легше Путіну через своїх європейських політичних і медійних посередників пояснювати, що цей рахунок насправді виставляє Україна, а не Росія, яка на неї напала.
Так Росія намагається перемогти Європу руками європейців.
Для нас на Балканах ця модель не повинна бути якоюсь екзотикою. Тут ми вже бачили її лабораторну версію: російську пропаганду, місцевих політичних посередників, вагнерівську символіку, міфи про «малих росіян», дестабілізаційні структури та суспільство, в якому частина населення сприймає чужу імперію як власну метафізичну батьківщину. Тренувальні табори, про які йшлося в європейських розслідуваннях, зв’язки зі структурами, що готували дестабілізацію Молдови, та багаторічна русифікація політичного простору Сербії і Республіки Сербської показують, наскільки короткою є відстань між прапором, Telegram-каналом, пропагандою та реальною інфраструктурою для дестабілізації.
Тому європейська проблема з Путіним уже не зводиться до питання про те, чи нападе російська армія одного дня на державу — члена НАТО. Набагато неприємніша можливість розгортається просто в нас перед очима: на Європу можуть роками нападати по частинах, рівно настільки, щоб кожна окрема атака залишалася нижче порога масштабної відповіді, тоді як їхня сума поступово змінює європейську політичну, безпекову та суспільну реальність.
Тому ідеальна війна Путіна проти Європи не має дати початку, формального оголошення, єдиного фронту чи кадру з російським танком, який зносить польський прикордонний шлагбаум. Вона має Лейпциг, вибухівку, диверсантів, дрони, підпалену інфраструктуру, політичних екстремістів, які представляють Москву як альтернативу Брюсселю, та суспільства, що сперечаються про те, чи існує взагалі ворог, поки цей ворог уже промацує їхні аеропорти, заводи, залізниці та лінії електропередач.
Кілька місяців тому я запитував, чи піде Путін, загнаний у глухий кут, на Європу. Сьогодні я поставив би це питання інакше.
Скільки ще Лейпцигів має побачити Європа, щоб зрозуміти, що Путін уже пішов?
Dragan Bursać. Professor of philosophy, columnist and journalist (BiH).
Статті, опубліковані у розділі «Думки», відображають особисту позицію автора і не обов’язково є офіційною точкою зору Центру
