Антиурядові протести тривають щодня вже чотири з половиною місяці. Тепер демонстранти вимагають відставки прем’єр-міністра Еді Рами — чогось небаченого в Албанії від часу падіння комуністичної диктатури 1991 року.
Улітку багато хто дізнався про Революцію фламінго — масові мирні протести проти курорту, який Джаред Кушнер та Іванка Трамп планують збудувати на природоохоронній території Вйоса-Нарта та на острові Сазан, де серед безлічі інших видів птахів живуть фламінго. Саме місце для курорту!
Згенеровані штучним інтелектом концептуальні зображення свідчили: на думку Трамп і Кушнера, «екологічний» означає величезний курорт зі стінами нейтрального коричневого кольору та кількома кущами. Дослідження впливу на довкілля не визнали за потрібне, а Рама дав дозвіл негайно починати встановлення огорож і будівництво. 31 травня місцеві жителі вийшли на протест і зіткнулися з безпрецедентною жорстокістю найманих головорізів, які видавали себе за приватну охорону, тоді як поліція спостерігала, схрестивши руки й опустивши очі. Наступного дня протест перемістився до Тирани, зібрав разюче багато людей і швидко переріс у протест проти всієї політичної системи.
Упродовж 137 днів протести залишалися цілком мирними. Ми здобули кілька невеликих перемог, але здебільшого стикалися із залякуванням, зневагою та байдужістю Рами. Одним із найболючіших ляпасів стали 4,2 мільйона євро, виділені на концерт Каньє Веста, — гроші взяли з нашого резервного фонду на надзвичайні ситуації, поки Албанію спустошували лісові пожежі, а наша головна державна лікарня через свій жалюгідний стан збирала кошти на GoFundMe.
Як протест фламінго загострився
Упродовж літа кількість протестувальників зменшувалася. Не бажаючи, щоб наші зусилля пропали марно, ми сподівалися, що з початком нового навчального року студенти знову розпалять протест. Студенти й учні, яким урвався терпець через жалюгідний стан албанської системи освіти, оголосили бойкот університетам і старшим школам та вийшли на вулиці з демонстраціями, що супроводжувалися насильством.
Від 13 жовтня підпалюють урядові будівлі, громлять банки й підприємства, зривають дорожні знаки, палять сміттєві баки та виривають бруківку, щоб кидати її в поліцію. Мирні вечірні зібрання з плакатами з рожевими фламінго та дитячими зонами залишилися в минулому. Тепер протести починаються вранці й тривають далеко за північ. Хоча протягом тривалих проміжків вони й далі залишаються мирними, усі визнають, що насильство може спалахнути будь-якої миті.
Реакція держави
Реакція поліції перетворилася на дедалі довший перелік порушень прав людини: побиття кийками та залізними прутами; стрілянина гумовими кулями у верхню частину тіла й голову, через яку щонайменше двоє протестувальників втратили зір; майже безперервне застосування сльозогінного газу; водомети; викрадення співробітниками в цивільному, які не показують посвідчень, тож неможливо зрозуміти, тебе заарештовують чи викрадають для торгівлі людьми; масові незаконні арешти, зокрема неповнолітніх, і численні розповіді про вкрай жорстоке поводження у відділках поліції. Пораненим протестувальникам відмовляють у прийомі до лікарень або заарештовують їх біля входу, а поліція вистежує людей до самих домівок, щоб заарештувати вранці.
Навіть екстрені служби обернули проти нас. Крізь натовп регулярно проїжджає машина швидкої допомоги, і протестувальники завжди розступаються, гадаючи, що комусь потрібна допомога. Але зазвичай у ній повно поліцейських, які кидають у натовп сльозогінний газ, або ж вона лише підвозить припаси поліції. Наш імпровізований пункт першої допомоги та харчування також неодноразово обстрілювали з водометів і закидали сльозогінним газом.
Не оминули й журналістів: багатьох залякували або ж поліція відверто нападала на них.
Нещодавно люди, які, як я припускаю, були поліцейськими, — адже посвідчень вони так і не показали, — зупинили мене на вулиці та змусили викласти вміст сумки й показати останні фотографії в телефоні. Ось що держава нацьковує на молодь, яка прагне кращого життя.
Поліцейським, які стояли в перших рядах проти протестувальників, також призначили винагороду — по 2 500 євро кожному, приблизно стільки, скільки залишалося в нашому резервному фонді на надзвичайні ситуації. Рама заявляє, що кожного, хто перебуватиме поруч із протестувальником, який вдається до насильства, теж вважатимуть учасником насильства й заарештують. Він стверджує, що створено спеціальну урядову групу, яка має заносити протестувальників до чорного списку, і заявляє, що їх змусять відшкодовувати збитки, їм заборонять користуватися громадським транспортом, наприклад поїздами (в Албанії немає поїздів), зупинятися в готелях, їздити до країн ЄС тощо.
Діалог чи відставка
Наш прем’єр-міністр, колишній художник, влаштовує дивну мистецьку виставку: щодня на сходах до його офісу стоять різні стільці з аркушами паперу з написом «діалог». Протестувальники бачать, що це пастка, і відмовляються. Саме так Рама погасив масові студентські протести 2018 року, звівши під час переговорів їхні вимоги до мінімуму, який досі не виконано. Єдине, чого вони від нього вимагають, — відставка.
Рама каже, що не піде у відставку. Він звинувачує опозицію в організації заворушень, хоча опозиційних політиків на мітингах освистували, і називає серед організаторів Іран, Росію, Грецію, «Антифа» та інших. Зовсім нещодавно він назвав імена кількох протестувальників і заявив, що це злочинці й наркоторговці, а не студенти. Ці протестувальники публічно виступили без масок і показали свої посвідчення особи, щоб спростувати його слова. Один із них був студентом-медиком, який навчався на відмінно, решта — звичайними громадянами без судимостей; єдине, що їх об’єднувало, — кожного принаймні раз заарештовували під час мирного протесту.
137 днів миру, 13 днів вогню
Перехід до насильства лише підтвердив правоту протестувальників, які були тут упродовж 137 мирних днів. Вони й далі на передовій: допомагають пораненим і ногою відкидають від натовпу ємності зі сльозогінним газом.
Люди хочуть жити в демократичній країні. Це невдоволення, яке накопичувалося 35 років від часу падіння комуністичної диктатури. Такі протести в Албанії рідкісні й зазвичай віщують докорінну зміну режиму. Це революція, а революція не буває мирною.
На марші в Тирані студенти скандували: «Революція!», «Рамо, у відставку!» та «Поліція — злочинці!». Протестувальники переважно підтримували таку форму протесту, але засуджували рідші випадки пошкодження приватної власності.
Підтримка звичайних людей була очевидною. У Тирані живе майже половина населення Албанії, і коли протестувальники бігли містом, рятуючись від поліції, водометів і сльозогінного газу, водії сигналили, а люди здіймали кулаки на знак солідарності. Нас підтримує ще багато людей, які не наважуються протестувати через страх втратити роботу в державному секторі. Та навіть без них рух об’єднує людей з усього політичного спектра.
З Рамою — жодного ЄС!
Албанія переживає глибоку кризу, а Еді Рама продовжує свою туристичну пропаганду, поспішає продати землю й працю албанців тому, хто запропонує найвищу ціну, та заявляє у прямих ефірах, що лише він може привести Албанію до ЄС.
Перетворити одну з найбільш прозахідних і проєвропейських країн світу на євроскептичну — неабияке досягнення. Колись албанці надзвичайно високо цінували ЄС, але тепер навіть обіцянка вступу не може зцілити рани від життя в країні, де нічого не працює. Яка різниця, чи вступимо ми до ЄС, якщо вдома нічого не впорядковано? Це означатиме лише ще швидший відтік людей, адже емігрувати стане легше.
Усе це відбувається, поки туристи їдять у дешевих ресторанах, де їх обслуговують діти віком від 12 років, ще й очікуючи, що офіціанти розумітимуть італійську, та відпочивають у розкішних готелях за 50 євро за ніч. Тим часом люди втратили свої домівки й землю, а лише за останнє десятиліття з країни виїхали 450 000 албанців; тепер у ній близько 2,5 мільйона жителів, хоча багато хто вважає, що менше. Якби в Албанії були чисті вулиці, надійна медицина й можливості, багато хто вирішив би повернутися додому, до свого середземноморського раю. Власне, навіть завдяки самій лише слабкій надії на можливі зміни, яку запалив цей протест, багато хто вже повернувся, щоб узяти в ньому участь.
Для людей із Заходу Тирана — своєрідний неогранований діамант: жити тут добре й усе дешево, якщо тобі платить компанія з-за кордону. Вартість оренди мало відрізняється від цін в інших європейських містах, а надворі — розбиті дороги, босі діти, які продають соняшникове насіння, та пенсіонери, що живуть на 100 євро на місяць у помешканнях із пліснявою.
Невже так ми увійдемо до ЄС? З опущеними головами? Під час візиту до Тирани 30 вересня президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що Албанія робить великі успіхи на шляху до інтеграції і що вони з Рамою «дивляться на світ одними очима». Реакція ЄС була вкрай млявою, і якщо він вважає надмірно жорсткі методи придушення протестів нашим диктаторським урядом у найкращому разі такими, на які можна заплющити очі, а в найгіршому — гідними похвали, це віщує біду не лише албанцям, а й громадянам ЄС.
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру
