Іноземні медіа та академічна аналітика вже давно зосереджені на вивченні російського втручання на Західних Балканах — його дезінформаційних кампаній, політичного втручання та безпекового сліду, — водночас значною мірою ігноруючи тихіший, більш структурний виклик: розширення китайського впливу в усьому регіоні. Цей дисбаланс сформував викривлене розуміння конкуренції зовнішніх сил. Якщо Росія дестабілізує, то Китай вбудовується. І, роблячи це, Пекін змінює політичну економію Західних Балкан у спосіб, який є менш помітним, але потенційно більш тривалим.
Ніде ця динаміка не є яснішою, ніж у Чорногорії — невеликому члені НАТО, інституційна вразливість і потреби розвитку якого зробили його особливо сприйнятливим до китайської взаємодії. За останнє десятиліття Китай пройшов шлях від периферійного економічного партнера до центрального актора у формуванні інфраструктури, стимулів для еліт і управлінських результатів. Ця трансформація відбулася не через відвертий примус чи ідеологічне протистояння, а через поступове накопичення впливу в економічній, політичній і суспільній сферах.
В основі китайського підходу лежить модель пріоритетного розвитку, яка ставить на перше місце швидкість, масштаб і відсутність умов. На відміну від західних інституцій, таких як Європейський Союз чи Міжнародний валютний фонд, китайське фінансування не прив’язане до реформ управління, вимог прозорості чи критеріїв верховенства права. Теоретично це відображає принцип невтручання Пекіна. На практиці це функціонує як те, що політологи описують як поведінку «чорного лицаря» — зовнішню підтримку, яка дозволяє внутрішнім елітам чинити опір західному тиску щодо демократизації та інституційних реформ.
Досвід Чорногорії чітко це ілюструє. Флагманський проєкт автомагістралі Бар–Боляре, профінансований китайськими кредитами і побудований китайськими державними підприємствами, став і символом розвитку, і прикладом залежності. Проєкт, узгоджений за обмеженої прозорості та врегульований непрозорими контрактними умовами, спричинив сталі занепокоєння щодо боргової стійкості та суверенітету. Проте, попри ці занепокоєння — і неодноразові попередження з боку Сполучених Штатів та Європейського Союзу, — Чорногорія продовжувала формувати процедури закупівель у спосіб, що надає перевагу китайським компаніям, фактично забезпечуючи їхнє подальше домінування у великих інфраструктурних тендерах.
Ця закономірність відображає більше, ніж простий економічний прагматизм. Вона показує, як китайська взаємодія збігається з преференціями внутрішніх еліт і посилює їх. Уряди на Західних Балканах стикаються з сильним тиском щодо забезпечення видимих результатів розвитку — автомагістралей, енергетичних проєктів, цифрової інфраструктури — часто в межах коротких політичних строків. Коли західні актори виявляються повільними, бюрократичними або неготовими фінансувати такі проєкти, Китай пропонує привабливу альтернативу. Результатом стає форма «множення преференцій», за якої китайська участь посилює вже наявні політичні пріоритети, а не прямо їх переформатовує.
Водночас вплив Китаю виходить за межі інфраструктурного фінансування і поширюється на витонченіші форми політичної та соціальної взаємодії. Через стипендії, навчальні поїздки, медійні обміни та інституційні партнерства Пекін вибудував мережі серед політичних, академічних та адміністративних еліт. У такій малій державі, як Чорногорія, де кола ухвалення рішень обмежені й тісно взаємопов’язані, така робота може мати непропорційний ефект. З часом вона нормалізує присутність Китаю, формує довіру серед ключових акторів і зменшує опір глибшій співпраці.
Ці зусилля є частиною ширшої стратегії переконання, у межах якої Китай прагне формувати сприйняття, а не нав’язувати результати. Наголошуючи на наративах «взаємовигідної співпраці», технологічної ефективності та деполітизованого розвитку, Пекін представляє себе як прагматичного партнера, не зацікавленого у внутрішніх політичних механізмах. Це різко контрастує з підходом ЄС, побудованим на умовах, який часто сприймається як втручальний, повільний і технократичний. У цьому порівняльному контексті китайська модель може виглядати не лише привабливою, а й ефективнішою.
Кумулятивним ефектом є поступова зміна управлінського середовища регіону. Китайські проєкти часто передбачають непрозорі контрактні практики, положення про конфіденційність та обмежений громадський нагляд, і все це послаблює інституційну підзвітність. Співпраця в телекомунікаціях із китайськими компаніями додає ще один рівень технологічної залежності, викликаючи занепокоєння щодо управління даними та регуляторної спроможності. Хоча жоден із цих елементів окремо не становить свідомої підривної діяльності, разом вони створюють структурні умови, які ускладнюють сталість демократичного врядування.
Важливо, що вплив Китаю не діє ізольовано. Він перетинається з діяльністю інших зовнішніх акторів — а часом і посилює її, — особливо Росії. Якщо Москва зосереджується на політичній дестабілізації та ідеологічній поляризації, то Китай надає економічні ресурси й наративи розвитку, які стабілізують наявні владні структури. Цей неформальний поділ праці створює взаємодоповнювальну екосистему впливу: Росія дестабілізує реформи, орієнтовані на Захід, тоді як Китай пропонує альтернативні шляхи, які роблять опір таким реформам менш витратним.
Реакція Заходу була нерівномірною. Європейський Союз залишається панівним економічним партнером регіону, але його процес розширення застопорився, підриваючи політичну довіру до нього. Сполучені Штати, тим часом лише нещодавно почали більш системно повертатися до взаємодії. Законодавчі ініціативи, такі як Prosperity Western Balkans Act, і положення в National Defense Authorization Act сигналізують про усвідомлення того, що економічна державна політика і демократична стійкість мають бути центральними для стратегії США. Проте перетворення цих рамок на відчутний вплив на місцях залишається незавершеним процесом.
Чорногорія уособлює як ризики подальшої недостатньої залученості Заходу, так і можливості для переналаштування. Попри зростання китайського впливу, країна формально залишається узгодженою з євроатлантичними інституціями і зберігає певну відкритість до західного партнерства. Громадська підтримка НАТО зберігається, а громадянське суспільство — хоч і перебуває під тиском — залишається активним. Ці чинники свідчать, що китайське «завоювання» не є ані завершеним, ані незворотним.
Однак траєкторія є очевидною. За відсутності переконливих західних альтернатив китайська взаємодія стає структурно вбудованою в ключові сектори чорногорської економіки та політичної системи. Рамки закупівель і далі надають перевагу китайським компаніям, дипломатична взаємодія посилюється, а співпраця розширюється на цифрову і потенційно безпекову сфери. Кожен поступовий крок поглиблює залежність і звужує майбутні політичні варіанти.
Отже, стратегічний виклик полягає не просто у протидії китайському впливу, а в розумінні його природи. Китай не прагне відтворити російську тактику дестабілізації і не має на меті експортувати жорстку ідеологічну модель. Натомість він діє через узгодження, стимули й поступову інтеграцію — використовуючи економічні інструменти для формування політичних результатів з часом. Це робить його вплив менш помітним, але також більш стійким.
Для політиків у Вашингтоні та Брюсселі це вимагає зміни перспективи. Конкуренція з Китаєм на Західних Балканах не буде виграна лише риторикою чи безпековими гарантіями. Вона потребуватиме сталої економічної взаємодії, видимих альтернатив розвитку та поновленої відданості демократичному врядуванню, яке дає відчутні переваги. Передусім вона вимагатиме визнання того, що боротьба за вплив у регіоні більше не визначається лише тим, хто дестабілізує, а й тим, хто будує — і на яких умовах.
Китай зрозумів це вже давно. Захід лише починає наздоганяти.
Danilo Kalezic. Montenegrin political scientist
Матеріали, що публікуються в рубриці «Думки» відображають особисту думку автора і можуть не збігатися з позицією Центру
