25 вересня The Wall Street Journal опублікував велике розслідування про діяльність посолки США в Греції Кімберлі Гілфойл (Kimberly Guilfoyle). Одним із головних персонажів матеріалу став чоловік, який регулярно супроводжував її на офіційних і неофіційних заходах у Греції та інших країнах Південно-Східної Європи.
Його звати Христос Марафатсос
За даними WSJ, він був присутній на зустрічах Гілфойл із політиками, урядовцями та бізнесменами, підтримував подальші контакти з її співрозмовниками, а в окремих випадках фактично продовжував переговори від її імені. Частина людей, які зустрічалися з посолкою, сприймала Марафатсоса як чиновника американської адміністрації або співробітника посольства.
Насправді жодної офіційної посади він не має. Марафатсос – приватна особа, американський бізнесмен грецького походження і зареєстрований лобіст. Одним із його клієнтів стала грецька AKTOR Group, яка безпосередньо зацікавлена в розвитку постачань американського скрапленого природного газу (LNG, liquefied natural gas) до Південно-Східної Європи. WSJ повідомляє, що AKTOR заплатила Марафатсосу за роботу, пов’язану, зокрема, з контактами з американською виконавчою владою.
Сама Кімберлі Гілфойл також не належить до кадрової американської дипломатії. До призначення посолкою вона працювала прокуроркою і телеведучою Fox News, стала однією з помітних медійних фігур MAGA і багато років перебувала в найближчому політичному оточенні Дональда Трампа (Donald Trump). Вона була заручена з Дональдом Трампом-молодшим (Donald Trump Jr.). The Wall Street Journal описує її посольську діяльність як приклад нової дипломатії, де змішуються celebrity, business і geopolitics.
Особисті зв’язки, медійність і прямий доступ до політичного оточення президента є важливою частиною політичного капіталу Гілфойл. У такому середовищі Марафатсос міг виглядати для її співрозмовників як ще один неформальний представник американської сторони. Його реальний статус набув значення після того, як з’ясувалося, що він представляє приватну компанію, яка може заробляти на проєктах, що їх активно просуває посолка. Взаємодія Гілфойл, Марафатсоса та AKTOR становить центральну лінію розслідування WSJ.
Лобіст за столом переговорів
За даними газети, Гілфойл активно просувала американський LNG у Південно-Східній Європі, а її дипломатична активність неодноразово перетиналася з інтересами AKTOR. WSJ описує поїздки та зустрічі, на яких поруч із посолкою перебували Марафатсос і керівник AKTOR Александрос Ексарху (Αλέξανδρος Εξάρχου). Газета також пов’язує цю активність із майбутніми контрактами на постачання американського LNG через структури за участю AKTOR.
AKTOR заперечує отримання неправомірних переваг. Представники Гілфойл наголошують, що вона просуває державну політику США і працює не лише з однією компанією.
Сама по собі підтримка американською дипломатією експорту американського газу не є чимось незвичним. Будь-яка велика держава допомагає власному бізнесу виходити на зовнішні ринки. У випадку Гілфойл питання виникло через інше: приватний лобіст конкретної компанії отримав доступ до переговорів, на результатах яких ця компанія могла заробляти.
Колишня американська дипломатка Робін Брукс (Robin Brooks), яка працювала у Foreign Service і займалася Балканами та Центральною Європою в Раді національної безпеки США, назвала просування іноземної приватної компанії американським послом проблематичним. За її словами, присутність зареєстрованого лобіста на таких зустрічах ставить питання, чи просуваються там державні інтереси США, чи приватні.
Випадок Гілфойл і Марафатсоса – не виняток, а частина ширшої моделі. Друга адміністрація Трампа значно охочіше використовує особисті зв’язки та людей із бізнесового оточення президента, ніж традиційна американська дипломатична система. Джаред Кушнер (Jared Kushner) і Стів Віткофф (Steve Witkoff) стали найпомітнішими прикладами цієї моделі. Для Трампа особиста довіра, прямий доступ і здатність домовлятися мають велику цінність.
Гілфойл цілком природно вписується у таку політичну культуру. Вона сама є політичним призначенцем, а її зв’язок із президентським середовищем є частиною її реальної ваги. Поява поруч із нею неформального радника не виглядає чужорідною для цієї системи.
Проблема Марафатсоса полягає в іншому. Він одночасно був неформальною людиною поруч із посолкою і зареєстрованим представником приватної компанії, яка має прямий фінансовий інтерес у газових угодах, що їх просувала американська сторона.
Вертикальний коридор: нова мапа залежностей
Щоб зрозуміти, чому ця історія виходить за межі особистого скандалу, треба подивитися, що саме просувала посолка. Важливим інструментом американської енергетичної політики в регіоні став Вертикальний газовий коридор. Його формують оператори газотранспортних систем країн Південно-Східної, Центральної та Східної Європи. Коридор об’єднує LNG-термінали, міждержавні інтерконектори, національні газові мережі та реверсні потужності, якими газ із Греції може рухатися Балканами далі на північ.
Спочатку основу цієї системи складали Греція, Болгарія, Румунія та Угорщина, згодом до неї долучилися Молдова, Україна та Словаччина, а у вересні 2026 року – Сербія та Північна Македонія. Оператор Північної Македонії NOMAGAS прямо описав це як приєднання до ініціативи, що поєднує газотранспортні системи Греції, Болгарії, Румунії, Угорщини, Словаччини, України, Молдови та Сербії.
Греція виконує роль південних воріт цієї системи. LNG надходить морем до грецьких терміналів, після регазифікації потрапляє до газотранспортної мережі, а звідти через Болгарію та Румунію йде на північ.
Головним товаром, який Сполучені Штати сьогодні прагнуть провести цим маршрутом, є американський LNG. США за останні роки різко збільшили його виробництво та експорт і потребують великих стабільних ринків збуту. Південно-Східна та Центральна Європа для цього майже ідеальні: тут уже існує великий попит на газ, Росію політично витісняють із ринку, а необхідна транспортна система поступово добудовується.
Балканська преса описує розширення Вертикального коридору на Сербію та Північну Македонію як вихід ініціативи безпосередньо на Західні Балкани і водночас як тест для американського LNG: чи зможе сильна політична підтримка США перетворитися на стабільні та конкурентні газові потоки з Греції на північ.
Комерційний інтерес Вашингтона очевидний, але ним значення коридору далеко не вичерпується. Довгострокова енергетична залежність створює політичний зв’язок між постачальником і споживачем. Чим більшу частину критичного ресурсу країна отримує з одного джерела, тим більше вона змушена враховувати інтереси цього постачальника у власній зовнішній політиці.
На такому ж механізмі десятиліттями тримався радянський, а згодом російський вплив у Західній Європі. І в Москві це розуміли з самого початку: рішення Політбюро ЦК КПРС 1969 року про газові поставки на Захід свідчать, що газопровід до Західної Європи розглядали насамперед як механізм довгострокового контролю над урядами Заходу. Дешевий газ забезпечував Росії не лише експортні доходи. Він створював промислові та політичні групи, зацікавлені у стабільних відносинах із Москвою, прив’язував країни до конкретної інфраструктури та підвищував політичну ціну конфлікту з постачальником.
Просування американського LNG працює за тією ж базовою логікою залежності, хоча США і Росія використовують її в різних політичних системах і різними методами. Чим більшу частину балканського енергетичного ринку займають американські поставки, тим сильнішим стає політичний вплив Вашингтона на країни-споживачі.
Боротьба за Вертикальний коридор виходить далеко за межі конкуренції газових компаній. Вона визначає, навколо якого центру сили формуватимуться нові енергетичні залежності Балкан.
Росію витісняють, а не перемагають
Росія не залишає європейський газовий ринок добровільно. Її звідти послідовно витісняють.
Після повномасштабного вторгнення в Україну Європейський Союз почав системно скорочувати залежність від російських енергоносіїв. Санкції, нові регуляторні рішення, припинення окремих маршрутів, LNG-термінали, нові інтерконектори та альтернативні постачальники різко скоротили російську частку.
За розрахунками Reuters на основі даних європейської асоціації операторів ГТС ENTSOG, трубопровідний експорт російського газу до Європи у 2025 році впав ще на 44% – до найнижчого рівня з 1970-х років. Москва при цьому продовжує заявляти про готовність відновити великі поставки, якщо політичні умови зміняться.
Росія втратила значну частину європейського газового ринку не внаслідок звичайної цінової конкуренції. Захід ухвалив політичне рішення зменшити залежність від Москви і почав перебудовувати під це енергетичну систему.
США та Європа в цьому питанні діяли в одному напрямку. Але після витіснення Росії їхні інтереси перестають повністю збігатися.
Між двома залежностями
Вашингтон прагне зайняти ринок, який втрачає Москва. Це дає американським компаніям довгострокові контракти, американській економіці – експортні доходи, а американській державі – додатковий важіль над країнами, які стають залежними від її енергоресурсів.
Західна Європа має іншу проблему. Вона також хоче ліквідувати критичну залежність від Росії, але не зацікавлена у тому, щоб просто замінити її залежністю від США. Проблема лише в тому, що в неї нема реального вибору.
Це вже не теоретичне побоювання. У 2025 році США забезпечили 58% усього LNG-імпорту Європейського Союзу. Віцепрезидентка Єврокомісії Тереса Рібера (Teresa Ribera) у січні 2026 року публічно попередила про зростання залежності від американського LNG і закликала до ширшої диверсифікації.
Європейська модель передбачає кілька джерел одночасно: Норвегію, США, Азербайджан, Північну Африку, Катар, відновлювану енергетику та інші напрямки.
Проблема полягає в масштабі. Норвегія має фізичні обмеження видобутку. Азербайджан не здатен швидко замістити обсяги, які раніше давала Росія. Північна Африка має власні політичні та інфраструктурні ризики. Катарський LNG залежить від безпеки маршрутів через Ормузьку протоку, яка залишається одним із ключових енергетичних вузлів світу.
Європа входить у період жорсткої конкуренції за LNG з Азією. Financial Times пише про зростання глобальної боротьби за скраплений газ напередодні зими, високі ціни та тиск на покупців, які дедалі частіше шукають довгострокові контракти.
Західна Європа опинилася між двома залежностями. Російську вона свідомо руйнує. Американську не хоче зробити надмірною. Достатньої третьої опори поки що немає.
«Можемо зробити це і тут»: румунський епізод
Найгостріше ця суперечність проявилася в історії з Румунією. За даними The Wall Street Journal, у березні на вечері в Афінах за участю грецьких і американських посадовців Гілфойл сперечалася з міністром енергетики Греції Ставросом Папаставру (Σταύρος Παπασταύρου). Розмова стосувалася очікуваного падіння румунського уряду.
«Ми можемо зробити це з будь-якою країною, з якою захочемо. Можемо зробити це і тут» (“We can do that to any country we want. We can do that here.”)
Так, за словами учасника вечері та людей, яким переказували цю розмову, Гілфойл описала можливість американського впливу на повалення урядів. Папаставру, за версією WSJ, відповів, що США не можуть замінити уряд Греції, обраний греками. Греки зрозуміли це як погрозу переворотом. Адвокат Гілфойл заперечив таку характеристику розмови.
Financial Times згодом підтвердила, що йшлося саме про Румунію. За даними співрозмовника FT, Гілфойл говорила про це 18 березня на офіційній вечері в посольстві США в Афінах, де були присутні політики, співробітники посольства і військові. FT також пише, що після цього Гілфойл їздила до Бухареста просувати газовий маршрут із Греції через Болгарію та Румунію до України.
Румунська HotNews винесла цю історію в окремий політичний контекст. Видання пише, що в Бухаресті Гілфойл зустрічалася з представниками Соціал-демократичної партії Румунії, зокрема з Соріном Ґріндяну (Sorin Grindeanu) та тодішнім міністром енергетики Богданом Іваном (Bogdan Ivan).
Сам Богдан Іван публічно відкинув зв’язок цих розмов із падінням уряду Іліє Боложана (Ilie Bolojan). Він заявив, що переговори з американською стороною стосувалися Вертикального коридору та енергетичної співпраці, а також що він просив уряд надати йому письмовий мандат на продовження дискусій про транзит американського LNG через Румунію. За його словами, такого мандата до його відставки він не отримав.
Для Румунії, яка має власні газові ресурси, участь у маршруті не тотожна автоматичній готовності купувати великі додаткові обсяги американського LNG. Коридор дає їй інфраструктурну роль, транзитний статус і додаткову гнучкість. Довгострокові закупівельні зобов’язання створюють інший рівень залежності.
Болгарський епізод, переказаний HotNews із посиланням на WSJ та Novinite, додає ще одну ланку: йшлося про тиск на Софію із закликом купувати американський LNG через грецьку компанію. Болгарія є ключовою країною маршруту після Греції, тому суперечка щодо закупівель прямо стосується функціонування всього коридору.
Ці деталі змінюють масштаб скандалу. Йдеться не лише про необережну фразу посолки чи присутність приватного лобіста поруч із нею. Йдеться про те, як політична підтримка інфраструктури переходить у суперечку: хто, через кого і в яких обсягах купуватиме американський газ. І саме такі суперечності відкривають Росії шанс на повернення.
Ставка Москви – розкол Заходу
Як уже йшлося, російський газовий вплив ніколи не зводився до продажу енергоносія. Для Росії головним завданням є не просто зберегти залишкові продажі. Москва має змінити політичні умови, за яких Захід вирішив від російського газу відмовитися. Найкращий шанс для цього створюють розбіжності всередині самого Заходу.
Якщо американський LNG стає занадто дорогим, якщо європейські політики починають говорити про надмірну залежність від Вашингтона, якщо довгострокові американські контракти сприймаються як інструмент політичного контролю, аргумент про повернення дешевшого російського газу отримує нове життя. Тому Росії важливо зберігати політичні точки опори у країнах, де відносини з Москвою досі мають значну підтримку.
Сербія залишається одним із таких центрів. Російські компанії досі володіють контрольним пакетом NIS – компанії, якій належить єдиний діючий нафтопереробний завод Сербії та яка забезпечує значну частину її паливного ринку. США застосовують санкційний тиск, домагаючись виходу російських власників із NIS, у межах ширшої політики скорочення енергетичних доходів Росії, що фінансують війну проти України.
Сербська зовнішня політика при цьому традиційно балансує між ЄС, США, Росією та Китаєм. Приєднання Сербії до Вертикального коридору має значно більше політичне значення, ніж просто поява ще одного маршруту. Російський газ перестає бути безальтернативним, а разом із ним слабшає і політичний важіль.
4 вересня Сербія та Північна Македонія формально приєдналися до групи країн, оператори яких спільно розвивають Вертикальний газовий коридор. Це означало вихід системи безпосередньо на Західні Балкани. Через 21 день The Wall Street Journal опублікував розслідування про Гілфойл, Марафатсоса, AKTOR і просування американського LNG.
Головним стратегічним бенефіціаром цієї публікації є Росія. Вертикальний коридор б’є по одному з головних джерел російської влади в регіоні – енергетичній безальтернативності. Скандал навколо американської посолки дозволяє змінити сприйняття самого проєкту.
У російському інформаційному просторі вже існує зручна для Кремля рамка: Вертикальний коридор подається не як звільнення Європи від російської залежності, а як спроба США зайняти енергетичний ринок союзників. Це не робить російський опис правдивим. Але скандал навколо Гілфойл легко в нього вбудовується: замість історії про звільнення від російської енергетичної залежності з’являється інша – американський газ, американський політичний вплив, приватні компанії, лобісти, особисті зв’язки і контроль над новими маршрутами.
Для Росії така рамка вигідна, бо вона зсуває увагу з питання російської енергетичної залежності на питання американського впливу. Вертикальний коридор перестає виглядати як маршрут диверсифікації й починає подаватися як механізм нового контролю. І ця рамка добре накладається на реальну суперечність між США та Західною Європою.
Після матеріалів WSJ і FT Москва може підлаштовувати цей сюжет під різні аудиторії. Йому не потрібні вигадки – достатньо реальних суперечностей навколо ціни, контрактів, приватних посередників, LNG-маршрутів і політичного тиску.
Європейцям можна говорити: США не стільки звільняють вас від російського газу, скільки переводять на американську енергетичну залежність; Вашингтон використав війну, щоб посадити вас на американський LNG.
Сербам: американці хочуть просто замінити російський контроль своїм.
Політикам, які виступають за відновлення співпраці з Москвою: російський газ дешевший, трубопроводи вже існують, а повернення до нього дозволить уникнути американської залежності.
Боротьба за владу, а не за кубометри
Газові війни часто описують мовою цін, тарифів, контрактів та інвестицій. Саме так їх і пояснюють виборцям: через рахунок за опалення, ціну електроенергії, робочі місця і конкурентоспроможність промисловості. На рівні державної стратегії йдеться про інше: хто контролює критичний ресурс, маршрут і залежність від постачальника.
Росія (а раніше СРСР) десятиліттями захищала свою газову присутність у Європі. США активно просувають власний LNG. Західна Європа намагається диверсифікуватися і не перейти від залежності від Москви до залежності від Вашингтона. Вертикальний газовий коридор є однією з головних арен цієї боротьби на Балканах.
США і Європа спільно витісняють Росію з енергетичного ринку. Після цього Вашингтон прагне перетворити значну частину нового ринку на американську сферу постачання і впливу. Європейці ж намагаються обмежити обидві залежності і побудувати складнішу систему кількох постачальників. Натомість Росія прагне зруйнувати цю єдність, зберегти політичні точки опори і дочекатися моменту, коли західні суперечності знову зроблять російський газ прийнятним.
Скандал навколо Кімберлі Гілфойл значно більший за історію одного посла, одного лобіста або однієї грецької компанії. Очевидно, що він став одним з симптомів прихованої боротьби у момент, коли вирішується, хто після витіснення Росії контролюватиме енергетичні залежності Балкан.
Аналітична група CWBS
