Вступ: «Спробуйте уявити, що в міській ратуші Гамбурга, Кракова, Гельсінкі чи Ліона висить портрет Володимира Путіна. За кілька годин ця новина облетіла б увесь світ. Немислимо, звісно! Але навіть якби це було гіпотетично можливим, відреагували б міністри, посли, європейські інституції, медіа та правозахисні організації. Постало б лише одне питання: як можливо, що людина, відповідальна за найбільшу агресію на європейській землі після Другої світової війни, стала символом державної установи? В ентитеті Республіка Сербська така картина майже нікого не дивує. Більше того, частина політичної еліти сприймає її з гордістю.»
Проходячись порожніми вулицями Білечі, містечка в ентитеті Республіка Сербська на півдні Боснії і Герцеговини, повз зачинені крамниці, обшарпані фасади та будинки, які відчиняють лише під час відпусток люди, що приїжджають із Німеччини чи Австрії, легко дійти висновку, що найбільшим лихом цього міста є еміграція. Проте справжня трагедія починається лише тоді, коли відчиняються двері зали муніципальної ради. Там зі стіни на всіх присутніх дивиться сам Володимир Путін.
І саме тут ця історія перестає бути історією про маленьку Білечу.
Проблема починається тоді, коли ненормальне стає нормальним і бажаним
Бо проблема не (лише) в одному портреті. Проблема виникає тієї миті, коли портрет людини, щодо якої Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт за воєнні злочини, стає цілком звичною частиною публічного простору. Коли він більше нікого не шокує. Коли місцеві політики його захищають, коли ним пишаються і коли його представляють як моральний та політичний взірець. Тоді ми вже не говоримо про одну герцеговинську громаду. Ми говоримо про процес нормалізації злочину, який відбувається в самому серці Європи.
Спробуйте уявити, що в міській ратуші Гамбурга, Кракова, Гельсінкі чи Ліона висить портрет Володимира Путіна. За кілька годин ця новина облетіла б увесь світ. Немислимо, звісно! Але навіть якби це було гіпотетично можливим, відреагували б міністри, посли, європейські інституції, медіа та правозахисні організації. Постало б лише одне питання: як можливо, що людина, відповідальна за найбільшу агресію на європейській землі після Другої світової війни, стала символом державної установи?
В ентитеті Республіка Сербська така картина майже нікого не дивує. Більше того, частина політичної еліти сприймає її з гордістю.
Самообман як інструмент політичної влади
Голова місцевого парламенту Дражен Дунджер каже, що носить Путіна у своєму серці і що «Росія для кожного православного — матінка». Можна було б подумати, що він говорить про країну, яка побудувала заводи в Герцеговині, створила тисячі робочих місць, відновила школи, профінансувала лікарні чи зупинила відтік молоді. Нічого з переліченого не існує. Не існує російських інвестицій, які змінюють життя людей у Герцеговині. Не існує російських проєктів, які сприяють розвитку країни та наповнюють місцеві бюджети. Не існує російських заводів, що забезпечують роботою покоління молодих людей.
Існує лише сфабрикований ФСБ міф.
Зрештою, запитайте православних в Україні, що вони думають про цю «матінку». Запитайте грузинів, які бачили, як російські танки в’їжджали на їхню землю. Запитайте молдован, які вже три десятиліття живуть із російським сепаратизмом. Запитайте православних румунів, болгар чи греків, чи бачать вони Росію як свою захисницю, чи як державу, яка роками намагається дестабілізувати Європу. А незабаром запитайте й вірмен.
Відповіді суттєво відрізнятимуться від тих, які можна почути в Білечі.
Бо портрет Путіна майже не має жодного стосунку до реальності.
Він описує суспільство, яке повісило його на стіну.
Він описує політичну культуру, яка сприймає авторитарного лідера як ідеал, надає силі перевагу над законом, а покірність перетворює на суспільну чесноту. Саме тому Путін висить у Білечі не попри бідність. Він висить саме через неї. Він є підтвердженням політичної філософії, яка романтизує злидні, проголошує від’їзд власних дітей неминучою жертвою, а авторитарного лідера представляє як рятівника.
Це модель, яка давно вийшла за межі одного міста, одного регіону й однієї країни.
Ми бачимо її у звеличенні воєнних злочинців. Ми бачимо її в муралах, пам’ятниках, нагородах і політичних промовах. Ми бачимо її в захопленні кожним лідером, який демонструє силу, незалежно від того, якою ціною за цю силу платять інші люди. Змінюються імена, але логіка залишається незмінною — лідер важливіший за інституції, міф важливіший за факти й реальність, авторитет важливіший за свободу.
Саме тому історія про Путіна набагато важливіша за саму Росію.
Люди, які ним захоплюються, здебільшого не знають жодної реальної дійсності. Їх захоплює модель влади, яку уособлює Путін. Людина, яка ні перед ким не відповідає. Людина, яка вирішує все. Людина, якій дозволено те, що звичайним людям ніколи не буде дозволено.
Такі лідери завжди мають своїх прихильників у суспільствах, які давно втратили віру у власні інституції.
Бо культ особи ніколи не вимагає результатів.
Він вимагає віри.
Віра не запитує про кількість працевлаштованих.
Не запитує про рівень заробітної плати.
Не запитує про спорожнілі села.
Не запитує про закриті заводи.
Вона потребує символу.
У Білечі таким символом є Володимир Путін.
Чому реальність програє міфу?
Парадокс стає майже болісним, коли ми дивимося на реальність. Європейський Союз інвестує мільйони євро в розвиток місцевих громад у Боснії і Герцеговині. Європейські економіки забезпечують засобами до існування тисячі родин із Республіки Сербської. Німеччина, Австрія, Словенія та інші держави працевлаштовують людей, які більше не могли існувати у власній країні. Європейські лікарні лікують їхніх громадян. Європейські університети навчають їхніх дітей.
Водночас на стінах державних установ висять портрети людини, яка відкрито веде війну проти європейського порядку.
Важко знайти більший політичний парадокс.
Місто, з якого автобуси щодня везуть молодь на Захід, мріє про Москву. Люди отримують європейські зарплати, європейські пенсії та користуються європейськими фондами, тоді як їхній політичний погляд залишається прикутий до Кремля. Це вже не геополітика. Це психологія, або, якщо бути цілком відвертим, психопатологія суспільства, яке намагається компенсувати власну слабкість через ототожнення з чужинною силою.
Саме тому маленька Білеча заслуговує на увагу, яка значно виходить за межі місцевого рівня.
Вона є показовим прикладом того, як формується суспільство, яке більше вірить в автократію, ніж у свободу, більше цінує міф, ніж факт, і радше обирає вождя, ніж майбутнє власних дітей. Таке суспільство поступово втрачає здатність до морального судження. Спочатку зникає відчуття дискомфорту. Потім зникає сором. Зрештою зникає межа між добром і злом. І тоді людина, обвинувачена у воєнних злочинах, стає цілком прийнятною прикрасою муніципальної зали.
Найбільшим успіхом Володимира Путіна, можливо, є навіть не те, що він завоював на полі бою.
Його найбільший успіх полягає в тому, що він зумів стати цілком звичним явищем у свідомості частини периферійної Європи.
Коли портрет людини, обвинуваченої у воєнних злочинах, перестає викликати моральний шок, тоді проблемою стає вже не портрет і навіть не лише ця (не)людина.
Проблемою стає суспільство, яке більше не бачить у цьому проблеми.
Коли людина знову виходить із будівлі муніципалітету й дивиться на порожні вулиці Білечі, зачинені крамниці та автобуси, які відвозять цілі покоління на Захід, вона усвідомлює, що найбільше лихо цього міста живе не в покинутих будинках.
Найбільше лихо живе в одній ідеї.
В ідеї, що покірність є чеснотою.
Що вождь важливіший за свободу.
Що міф цінніший за хліб.
Що авторитаризм є прийнятним, якщо він говорить «нашою мовою» або принаймні сповідує «нашу віру».
І саме тому портрет Путіна в Білечі є набагато більшим, ніж просто фотографія одного автократа.
Він є дзеркалом тієї частини Європи, у якій воєнний злочин став (або залишився) прийнятним, авторитаризм — бажаним, а свобода — підозрілою.
І коли це стається, проблемою вже є не Володимир Путін.
Проблемою є всі ці люди.
Dragan Bursać. Professor of philosophy, columnist and journalist (BiH).
Статті, опубліковані у розділі «Думки», відображають особисту позицію автора і не обов’язково є офіційною точкою зору Центру
