В Чорногорії, одній з найменших країн Європи, з населенням приблизно 625 тисяч існує дві православні церкви – Чорногорська православна церква (далі ЧПЦ) та Чорногорська-приморська єпархія Сербської православної церкви (далі СПЦ). Їх прихожанами є 74-75% населення країни, більшість з яких є прибічниками СПЦ.
Різниця між двома православним церквами не стільки суто теологічна, не тільки в назві та кількості прихожан, скільки політична, у ставленні до Чорногорії та усього чорногорського. Якщо ЧПЦ відстоює незалежність Чорногорії та національну ідентичність чорногорців, то СПЦ не підтримує незалежності Чорногорії та чорногорців, заперечуючи їх існування, як окремого народу. Для цього, за підтримки та допомозі Російської православної церкви, вона інвестує чимало сил та грошей в просування ідей «сербського світу», головна ідею якого – об’єднати всіх сербів країн регіону та розширити сербські кордони, що сформулював ще в ХІХ сторіччі Ілія Гарашанін, сербський політик, один з перших ідеологів великосербів. Це він сформулював концепцію «Великої Сербії», яку в наші дні у тій чи іншій мірі лобіюють СПЦ, Академія наук та мистецтв Сербії та право-націоналістичні сербські політики.
ЧПЦ самостійно існує з середини 16-го сторіччя, коли країна була теократичною державою – Князівство-єпископство Чорногорія, на чолі з владиками, тобто князями-єпископами. 13 липня 1878 р. на Берлінському конгресі Королівство Чорногорія визнано 26-ю суверенною державою світу, з усіма атрибутами влади – прапором, Скупщиною (парламентом), армією, а також своєю національною церквою. Але існування незалежної Чорногорії не влаштовувало офіційний Белград і в листопаді 1918 році чорногорська Скупщина, зусиллями просербських депутатів та СПЦ, проголосила об’єднання Чорногорії з Сербією. Через деякий час ЧПЦ, як і декілька інших православних церков, були «втиснуті» у СПЦ, що поновило її у сучасному вигляді. Не дивлячись на такий інтернаціональний склад ця православна церква залишилася одним з головних механізмів велико державності в регіоні, не визначаючи, як й раніше чорногорського народу, його церкви.
ЧПЦ була відновлена лише в 1993 році, але і до цього часу вважається неканонічною та самопроголошеною. Не дають змінити таку ситуацію, в першу чергу, дві впливові православні церкви – РПЦ та СПЦ. Проте ЧПЦ підтримує відносини з Православною церквою України, хорватською, македонською та декількома іншими православними церквами. Чорногорська церква всю свою історію відстоювала ідею незалежності Чорногорії від Сербії, що й сталося у 2006 році. І відразу почався новий етап протистояння двох православних церков, а на порядку денному стало питання створення легітимної та патріотичної чорногорської церкви та обмеження впливу СПЦ у відновленій державі.
Перші керівники незалежної Чорногорії – М.Джуканович та Р.Крівокапич, розуміли необхідність створення національної церкви у такий досить релігійній країні, як Чорногорія, яка могла б захищати відновлену державність та її громадян від великодержавного впливу СПЦ. Але вони не могли відразу почати діяти у цьому напрямку, оскільки понад 90% православних віруючих були прихожанами СПЦ та не сприймали наміри Уряду легалізувати ЧПЦ. Були й побоювання загострення внутрішньополітичної ситуації, аж до масових протестів чорногорських сербів. Тодішня влада поступово почала здійснювати кроки, спрямовані на обмеження впливу СПЦ на внутрішню політику та її античорногорську діяльність. Почалися робочі зустрічі з представниками ЧПЦ, надання їй фінансової підтримки, здійснювався поступовий демонтаж незаконно збудованих об’єктів, у тому числі релігійних, що належали СПЦ. Між тим, чорногорські лідери, які підтримували відновлення Чорногорської церкви та надавали допомогу цьому процесу, поступово втратили свої керівні позиції в державі та не встигли завершити його. З 2020 року Уряд Чорногорії очолювали політики, прихильні до Белграду, які підтримували СПЦ.
Існує вірогідність того, що під тиском просербських сил на чолі з СПЦ, яку підтримують офіційні Москва та Белград, може статися уповільнення інтеграції в ЄС та реформування країни, і навіть спроба виходу з НАТО.
Ситуація у 2023 році змінилася, коли президентом країни та претендентом на посаду Прем’єр-міністра стали прихожани СПЦ, яка сприяла їх перемогам на виборах – Яков Мілатович (новообраний президент держави) та Мілойко Спаїч (отримав мандат на формування нового уряду). Прийшов час повертати борги. Прихильникам СПЦ вже вдалося чимало зробити в посиленні своїх позицій в Чорногорії. На її користь був змінений Закон про свободу віросповідання, підготовлений в 2019 році прочорногорськими силами та схвалений Скупщиною держави. Головною метою Закону було ослаблення впливу СПЦ на політичні процеси в країні, відокремлення її від держави, врегулювання майнових прав та введення церкви в існуюче правове поле. Цей закон відразу став об’єктом нападів з боку сербського та російського православ’я, всіх про сербських сил, які почали тиск вулицею. Закон був змінений, з нього були прибрані статі, які викликали незадоволення анти чорногорських сил. Неочікувано в 2022 році прем’єр-міністр Дрітан Абазович підписав з СПЦ так звану Основну угоду, гарантувавши їй право власності на більшість культових споруд, а на додачу – де-факто статус екстериторіальності, тобто все те, чого СПЦ добивалася від попереднього уряду і що вкрай негативно було сприйняте етнічними чорногорцями. Два загаданих документи стали певною загрозою існування чорногорської ідентичності та державності Чорногорії.
Сьогодні СПЦ є справжньою потужною політичною силою, лобістом великосербства та «сербського світу». Її вплив та політика не зовсім корелюються з європейським розвитком Чорногорії та спрямовані на зміну політики незалежності держави. Про чорногорським силам та ЧПЦ не вдалося поки що вирвати місцеве православ’я з-під домінування сербського, процес відродження національної православної церкви фактично призупинений. На який термін сказати важко. Багато буде залежати від нового складу Уряду та напрямків діяльності Скупщини Чорногорії.
