Президент Яков Мілатович продовжує випромінювати оптимізм щодо шансів Чорногорії стати членом ЄС у найближчому майбутньому. Його заяви на Мюнхенській конференції з безпеки стали “найрожевішіми” за останній час: Чорногорія стане частиною Союзу у 2028 році!
Не відстає від нього і прем’єр-міністр Мілойко Спаїч з його «технократичним» словником, позбавленим елементарних політичних формулювань і зазіхань на теми, що викликають будь-які суперечки та конфлікти. Він намагається пропагувати одновимірну фінансово-економічну платформу європейського порядку денного Чорногорії. Спаїч не бачить проблем у політичній, соціальній та культурній сферах – тобто – він не хоче робити на ці теми заяв.
Водночас він стверджує, що його уряд лише за три місяці досяг завидних результатів, навіть у сфері безпеки, а також у плані заспокоєння напруженості та у плані політичного (національного) «примирення». Сказати, що подібні заяви не відповідають істині, буде досить м’яко. Але це все не дуже хвилює самого Спаїча…
Причини (публічної) розслабленості Спаїча легко знайти в лавах партій, що входять до його кабінету і, тим більше, серед політичних лідерів парламентської більшості, яка власне й обрала його уряд. Там теж усі, крім одного – а це просербські та проросійські політичні структури – публічно захоплені та дуже готові риторично підтримувати «шлях Чорногорії до ЄС».
Це добре звучить і не коштує забагато. Тобто нічого не коштує.
Дипломатичні структури країн-членів ЄС поступово, крок за кроком, входять у стан офіційного оптимізму. У загальній – і виправданій – реакції на те, що голова Скупщини, також і четницький воєвода Андрія Мандич, під час зустрічі з послом ЄС у Чорногорії – румункою Оаною Крістіною Попою – встановив сербський прапор (подія, яка, напевно матиме судові наслідки), забулася найважливіша деталь тієї зустрічі: чому вона взагалі відбулася?
Сумніви, якщо такі були, чому дипломатія ЄС так швидко погоджується сприймати Мандича як цінного для переговорів і роботи над європейським порядком денним, швидко розвіюються: Мандич нещодавно відвідав Європарламент. Бесіди були стриманими і підкреслено протокольними – але ці бесіди мали місце. Це, безперечно, стало для Мандича політичним успіхом. Інше питання, чи має це відношення до конкретної проєвропейської політики Чорногорії. Це тому Чорногорія стає нібито ближчою до Європи?
Замість того, щоб відповідати на ці риторичні запитання, які не можуть приховати безідейності та марності політики, яку протягом останніх чотирьох років пропагував єврокомісар з питань розширення та добросусідських відносин Олівер Варгелі, давайте коротко розглянемо ситуацію з європейським порядком денним Чорногорії – як всередині/регіонально, так і на міжнародному/європейському рівні.
По-перше, поза сумнівом, правляча коаліція (з урахуванням очікувань, що за кілька місяців до виконавчої влади приєднаються проросійські партії колишнього Демократичного фронту) є підкреслено європейською – на рівні риторики та офіційних заяв.
Склад і орієнтири кабінету та політика, яка реалізується на внутрішньому рівні – від безпеки до культури та ЗМІ – характеризуються регресом і поверненням до моделей і практик, які суперечать європейським стандартам. Політичні процеси та звинувачення проти журналістів за «злочин переконань» стали повсякденним явищем, а, з іншого боку, націонал-шовіністичні памфлети та ксенофобські новини у медіа, які знаходяться під контролем сербсько-російських служб і церкви, залишаються без реакції прокуратури.
По-друге, з точки зору організації та матеріально-технічного забезпечення, уряд утворив (відновив) Міністерство з питань європейської інтеграції та обрав нового Головного переговорника. З обох боків можна почути заяви, на які на формальному та логічному рівні не варто скаржитися, але гальмування та розбіжності між публічними заявами та конкретним прогресом не є новим явищем для Чорногорії – і таких прикладів було достатньо й до серпня 2020 року.
Не можна заперечувати досягнення нової парламентської більшості у тому, що нарешті обрано Верховного прокурора. Але, з іншого боку, запекла політична боротьба всередині правлячої коаліції щодо Національного Агентства Безпеки та всього сектору безпеки, а також вибірковість і свавілля прокурорської організації, включно зі Спеціальною державною прокуратурою, показують, що один рівень проблеми полягає у виборі нових виконавців цих важливих державних функцій, і зовсім інша проблема – організувати їх неупереджену та законну роботу – відповідно до європейських критеріїв і стандартів.
Третє – це ситуація, яку європейські партнери, на жаль, не сприймають достатньо серйозно і не ставляться до неї з належною увагою: відносини до Сербії, тобто вплив Сербії та її церкви, служб безпеки та медіа на Чорногорію. Для цілей цього короткого аналізу слід повторити очевидне: Сербія не зацікавлена в тому, щоб Чорногорія крокувала в напрямку до ЄС. Численні учасники сербського впливу на Чорногорію, безумовно, ставляться до цього серйозно. Тому чиновники у Подгориці дуже інертні та стримані, коли йдеться про політичну та безпекову відповідь на зловмисний вплив з боку Сербії – що, звісно, не можна відокремити від підривної роботи, що походить із самого Кремля.
Тому європейський порядок денний Чорногорії, по суті, обмежений багатьма – більш-менш помітними – «червоними лініями», які стосуються і внутрішньополітичної сцени, і служб безпеки, і дипломатії, і медіа…
Європейська риторика дозволена. Але європейські практики сумнівні та проблематичні.
Нарешті, по-четверте, сама ситуація в ЄС, висловлюючись менш болісно, далека від ідеальної. Щодо Чорногорії (як і щодо більшості країн Західних Балкан) ентузіазму та обіцянок достатньо, але втома та суперечливі тенденції в самому ЄС також є очевидними. Якщо до цього додати майбутні вибори до Європарламенту – все стає ще більш невизначеним. Хто і як сформує нову Єврокомісію? Хто буде новим Варгелі, тобто, хто буде новим комісаром, який не буде схожий на Варгелі, якщо справжньою метою є розширення ЄС, а не якийсь новий антиєвропейський варіант / платформа так званих «Відкритих Балкан»?
Якщо до цього додати історичну трагедію злочинної російської агресії проти України, з одного боку, та небезпечний сценарій, за яким перемогу на президентських виборах у США отримає Дональд Трамп, Європейський Союз має на порядку денному – не згадуючи про інші виклики та проблеми – довгий список обтяжливих пріоритетів. Отже, наприклад, темі організації національних референдумів для вступу Чорногорії як нового члена ЄС буде дуже важко потрапити у топ «важливих» європейських справ.
Це підводить нас до остаточного висновку: при владі в Чорногорії партія під назвою «Європа зараз!» Вона знаходиться в коаліції з просербськими/проросійськими партіями, чия зацікавленість у ЄС, Заході та західних цінностях, а особливо в НАТО, у кращому випадку перебуває на рівні фальшивої та порожньої риторики. У той же час справжні проєвропейські партії та рухи, громадянський сектор та особи, які справді вірять у необхідність і можливість Чорногорії стати частиною сім’ї європейських народів і держав – знаходяться в опозиції.
“Проєвропейська” партія “Європа зараз!” не бачить партнера для європейського порядку денного у проєвропейській опозиції. Чи може це бути логічним – як для Подгориці, так і для Брюсселя?
