«Новоутворені території Російської Федерації на колишній території України» — саме так Демократична народна партія Чорногорії (ДНП) описала окуповані Росією українські землі у заяві свого лідера Мілана Кнежевича за підсумками російських парламентських виборів 18–20 вересня.
21 вересня Кнежевич привітав російський народ, «Єдину Росію», Володимира Путіна та російського посла в Чорногорії Олександра Лукашика з результатами голосування. За твердженням ДНП, вибори, мовляв, засвідчили народну підтримку «афірмації Росії у світі» як на її території, так і на згаданих «новоутворених територіях». Кнежевич також говорив про відновлення міжнародного авторитету Росії, «мирну атмосферу» виборів і підтримку росіянами внутрішньої та зовнішньої політики Путіна.
Для чорногорської політики прихильне ставлення Кнежевича до Москви новиною не є від слова взагалі. Він давно виступає проти санкцій щодо Росії, різко критикує політику Подгориці стосовно війни в Україні та не приховує власних контактів із російськими політичними колами. Цього разу, однак, з’явився інший елемент. Якісно новий і дуже неприємний для України. Ідеться вже не про оцінку російської політики, не про симпатії до російського політичного керівництва чи ставлення до санкцій, а про територіальний статус окупованих українських регіонів.
Формула про «колишню територію України» практично відтворює російський підхід до анексованих земель. Москва організувала голосування на території окупованого Криму і Севастополя, а також у захоплених частинах Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. Українське МЗС ще до початку голосування наголосило, що його проведення на окупованих територіях не створює жодних правових підстав для поширення російської юрисдикції. 21 вересня аналогічну позицію оприлюднив ЄС, який заявив, що не визнає ані проведення там російських «виборів», ані їхніх результатів.
Посольство України в Чорногорії при цьому відреагувало на заяву ДНП практично відразу – зранку 22 вересня. В українському дипломатичному предсатвництві наголосили, що зазвичай принципово утримуються від коментарів щодо внутрішньополітичних дискусій країни перебування, однак цього разу промовчати не можуть. Формулювання про «новоутворені території РФ на колишній території України» у заяві Посольства було охарактеризоване як відкрите заперечення територіальної цілісності України та виправдання російської окупації. Окремо було нагадано позицію Києва щодо юридичної нікчемності голосування на окупованих територіях і необхідності поваги до міжнародно визнаних кордонів України.
На державну політику Чорногорії заява Кнежевича звісно ж не впливає. Подгориця залишається одним із найбільш послідовних партнерів ЄС у регіоні в питаннях спільної зовнішньої та безпекової політики. У своєму останньому річному звіті Єврокомісія констатувала повне приєднання Чорногорії до зовнішньополітичних заяв ЄС і санкційних рішень, зокрема всіх обмежувальних заходів проти Росії та Білорусі, пов’язаних із війною проти України. У липні 2026 року уряд ухвалив нову Стратегію зовнішньої політики на 2026–2029 роки, яка знову закріпила європейський і євроатлантичний напрям як основу курсу держави.
Цікавіше те, що ця історія говорить про саму чорногорську політичну сцену.
Як відомо, з січня 2026 р. ДНП уже не підтримує уряд Мілойка Спаїча і перебуває в опозиції. Партія відкликала підтримку Кабінету після конфлікту навколо низки внутрішньополітичних питань, а її представники Мілун Зогович і Мая Вукічевич оголосили про відставку з урядових посад. Серед вимог ДНП були зміни щодо статусу сербської мови, громадянства та використання історичного триколора.
Це дало Кнежевичу значно більше свободи, ніж має той же Андрія Мандич та його Нова сербська демократія, яка останнім часом намагається в публічній площині позиціонувати себе як формально проєвропейська партія, хоч і з чітким серсбьким національним знаменником. Обидві партії походять із того самого колишнього проросійського й просерсбького Демократичного фронту і роками разом представляли просербський політичний блок. Але нині їхні позиції вже не тотожні. Мандич як голова Скупштини та один із ключових партнерів чинної більшості дедалі частіше діє в межах офіційного євроінтеграційного курсу. Кнежевич, який вийшов із владної конструкції, таких обмежень має менше.
Ця різниця стає особливо помітною на тлі того, що Чорногорія наблизилася до завершальної стадії переговорів з ЄС. У липні країна мала вже 18 тимчасово закритих переговорних глав, а влада продовжує декларувати намір завершити переговори до кінця 2026 року. Для частини політичної еліти європейський процес став практичним обмежувачем: будь-яка різка зовнішньополітична ініціатива одразу оцінюється і через її можливі наслідки для відносин із Брюсселем.
ДНП нині перебуває в іншій позиції. Партія може жорсткіше працювати з просербським і проросійськи налаштованим сегментом електорату, не несучи прямої відповідальності за переговори з Євросоюзом. Саме тому заява про «колишню територію України» цікава не лише українсько-чорногорськими відносинами. Вона показує одну з можливих ліній конкуренції всередині самого сербського політичного табору Чорногорії.
Є тут і ще один показовий момент. У питанні українських кордонів Кнежевич цього разу фактично вийшов за межі навіть офіційної позиції Белграда.
Так, Сербія не запровадила санкцій проти Росії й продовжує підтримувати з Москвою особливі політичні та економічні відносини. Це залишається однією з ключових суперечностей у її відносинах із ЄС. Та разом з тим Белград формально не визнає російської анексії українських територій. 8 серпня, під час офіційного візиту Володимира Зеленського до Сербії, Александар Вучич знову публічно заявив, що його країна підтримує територіальну цілісність усіх держав — членів ООН, «а це означає і територіальну цілісність України».
Отже, позицію ДНП навряд чи варто автоматично пояснювати просто «просербською політикою». Белград залишає собі простір для балансування між Москвою, Брюсселем і Києвом і принаймні формально не ставить під сумнів українські кордони. Кнежевич у заяві від 21 вересня використав значно однозначнішу формулу.
На Західних Балканах така риторика, втім, уже має прецеденти. Найпомітніший — Мілорад Додік.
Лідер боснійських сербів давно говорить про війну майже російською офіційною мовою. У квітні він заявив, що Республіка Сербська не погодиться на запровадження санкцій проти Росії та «розуміє» російські дії у так званій спеціальній військовій операції як виправдані. 8 вересня Додік висловився ще пряміше: Республіка Сербська, за його словами, підтримує «спеціальну військову операцію», оскільки розуміє «легітимні мотиви Росії», яка нібито була змушена реагувати.
Між випадками Додіка і Кнежевича, звісно, є суттєва різниця. Політична вага Додіка в Боснії і Герцеговині незрівнянно більша, а відносини з Росією він роками використовував як один із ресурсів у конфліктах із Сараєвом, високими представниками міжнародної спільноти та західними державами. ДНП — значно менша партія в країні НАТО, яка не визначає зовнішню політику Чорногорії.
Подібність проявляється в дещо іншому. Російська війна проти України дедалі частіше використовується частиною сербських політичних сил регіону не як окреме зовнішньополітичне питання, а як маркер ширшого ставлення до Заходу, НАТО, ЄС і самої Росії. У цій системі координат ставлення до Москви поступово перетворюється на елемент внутрішньої політичної ідентичності.
Для Чорногорії цей процес особливо суперечливий. Держава зараз, можливо, ближча до членства в ЄС, ніж будь-коли від початку переговорів у 2012 році. Європейський та євроатлантичний курс формально не оспорюється урядом. Водночас усередині країни існує політичний простір, де санкції проти Росії залишаються непопулярною темою, а дружба з Москвою — важливим елементом політичного позиціонування.
Заява Кнежевича не створює зовнішньополітичної кризи і сама по собі не змінює нічого в політиці Подгориці щодо України. Значно цікавіше буде подивитися, чи залишиться формула про «колишню територію України» разовим епізодом, чи стане частиною постійної риторики ДНП.
І ще важливіше — як на це реагуватиме решта просербського політичного табору. Якщо Мандич і НСД продовжать обережніше триматися в межах державного курсу на ЄС, а Кнежевич послідовно рухатиметься у протилежний бік, ставлення до Росії може перетворитися на одну з реальних ліній поділу між силами, які ще недавно виступали практично єдиним блоком.
Поки що маємо лише одну заяву. Але її формулювання достатньо виразне, щоб зафіксувати момент: у чорногорській політиці суперечка про Росію вже стосується не тільки санкцій, НАТО чи традиційної русофілії. Вона дійшла до питання, де саме проходять кордони України.
Аналітична група CWBS
