Мілорад Додік не був кандидатом на цих виборах. Суд заборонив йому обіймати державні посади через спробу зруйнувати конституційно-правовий лад держави. А потім настала ніч виборів, його партія святкувала, його люди перемогли, а він подякував Трампу й Путіну. Якщо ви шукаєте образ Боснії і Герцеговини після виборів, кращий буде важко знайти.
Для початку треба сказати ось що: виборча система Боснії і Герцеговини виглядає як щось вигадане Францом Кафкою після кількох безсонних ночей, тож варто коротко її пояснити.
Після війни 1992–1995 років Боснія і Герцеговина за Дейтонською мирною угодою була поділена на два ентитети: Федерацію Боснії і Герцеговини, де більшість населення становлять бошняки й хорвати, та Республіку Сербську, де більшість становлять серби. На чолі держави перебуває тричленна Президія з бошняцьким, хорватським і сербським членами. Нижче йдуть державний парламент, парламенти ентитетів, десять кантонів у Федерації, палати народів, уряди й цілі джунглі механізмів, завдяки яким у цій країні владу формувати важко, а блокувати — напрочуд легко.
Дейтон у 1995 році зупинив війну. Тридцять один рік потому ми дедалі чіткіше бачимо, скільки його політичних наслідків він заморозив.
І потім настали вибори 4 жовтня 2026 року.
Виборці надіслали послання, яке багатьом буде важко проковтнути.
Три народи, три політичні реальності
Желько Комшич, дотеперішній хорватський член Президії та лідер прогромадянського Демократичного фронту, після важкої поразки свого кандидата Славена Ковачевича сказав одну з найважливіших речей цієї виборчої ночі: можливо, громадяни й народи цієї країни просто не хочуть громадянської Боснії і Герцеговини.
Це речення боляче вражає кожного, хто протягом останніх трьох десятиліть вірив, що Боснія і Герцеговина колись переросте дейтонські етнічні й етнонаціональні загони.
Виборча скринька, однак, не визнає сентиментів.
СНСД путініста Мілорада Додіка залишився домінантною політичною силою в Республіці Сербській. Желька Цвіянович, його найближча соратниця, залишається сербською членкинею Президії Боснії і Герцеговини, тоді як кандидат СНСД Саво Мініч переміг у боротьбі за посаду президента Республіки Сербської.
ХДС БіГ Драгана Човича повернув хорватське місце у Президії. Даріяна Філіпович перемогла Славена Ковачевича й тим самим завершила багаторічний період, протягом якого хорватський член Президії не був вихідцем з ХДС.
Серед бошняків картина зовсім інша. Денис Бечирович із Соціал-демократичної партії (SDP) здобув другий мандат у Президії, тоді як Партія демократичної дії (SDA) Бакіра Ізетбеговича показала сильний результат на парламентському рівні.
Абсурд бошняцького плюралізму
Тут ми підходимо до одного з найбільших парадоксів Боснії і Герцеговини.
Бошняки сьогодні є єдиним із трьох конститутивних народів, у якого серйозний політичний плюралізм і далі функціонує. Їхні голоси розпорошені між SDA, SDP, NiP, «Нашою партією» та цілим рядом менших політичних сил, які між собою борються за кожен мандат. Серед боснійських сербів СНСД Додіка роками функціонує як політичний центр тяжіння. Серед боснійських хорватів ХДС БіГ має майже гегемонне становище.
Так народ із найбільшим внутрішнім політичним плюралізмом часто має найменшу переговорну дисципліну, тоді як гомогенізовані національні блоки набагато ефективніше перетворюють голоси на інституційну владу.
І саме це нам ще тільки належить побачити.
Чович лише почав
Після виборів у частини сараєвської громадськості з’явилася майже зворушлива надія: ХДС отримав хорватського члена Президії, Драган Чович домігся того, чого роками вимагав, і тепер, мабуть, заспокоїться.
Той, хто думає, що апетити ХДС і Човича задоволені кріслом у Президії, нічого не розуміє в політиці.
Адже Чович отримав те, що роками подавав як головний доказ політичної дискримінації хорватів: кандидатку ХДС у Президії. Тим самим зник і його найефективніший аргумент про те, що численніші бошняки обирають хорватам політичного представника.
І тепер приходить рахунок.
ХДС вимагатиме змін до Виборчого закону, додаткових інституційних гарантій, ще більшого впливу на політичну систему та збереження всіх механізмів, які дозволяють йому з відносно невеликою кількістю голосів мати величезну переговорну силу.
Чович, імовірно, є найбільшим переможцем цих виборів саме тому, що він майстер політичного торгу, в якому віддає найменше, а отримує найбільше.
Його перемога завершилася 4 жовтня.
Її монетизація лише починається.
А потім ми повертаємося до Додіка
Мілорад Додік уже багато років є найнадійнішим політичним союзником Кремля в Боснії і Герцеговині. Його відносини з Володимиром Путіним давно вийшли за межі дипломатичної співпраці. Додік їздить до Москви, зустрічається з Путіним, підтримує російську політику, виступає проти інтеграції Боснії і Герцеговини до НАТО й систематично працює над тим, щоб держава залишалася застряглою між Брюсселем і Москвою.
Лише за кілька днів до виборів він знову був у Путіна.
Потім відбулися вибори й показали одну дуже важливу річ: судовий вирок може позбавити Додіка посади, але сам по собі не може позбавити його політичної влади.
Людина, яка не мала права бути кандидатом, показала, що й далі може контролювати більшу частину політичного життя Республіки Сербської. Його партія перемогла, його люди здобули найважливіші посади, його політична машина залишилася на ногах.
А Додік після всього подякував Трампу й Путіну.
Ці два імені говорять більше, ніж десять аналізів виборів у Боснії і Герцеговині.
Російським танкам не обов’язково доходити до Балкан
Російський імперіалізм в Україні демонструє своє найжорстокіше обличчя: ракети, дрони, окупацію, зруйновані міста, масові поховання і спробу змінювати кордони силою.
На Балканах йому наразі потрібно значно менше.
Тут Москві не потрібні танки. Їй достатньо політичної системи, яку можна заблокувати. Достатньо місцевого лідера, який щоранку повторюватиме, що держава, в якій він живе, нежиттєва, тимчасова й приречена на розпад. Достатньо влади, яка представлятиме НАТО як ворога, Європейський Союз як колоніальну силу, Росію як захисницю православного світу, а воєнних злочинців із дев’яностих — як національних героїв.
Російський інтерес на Балканах ніколи не вимагав створення якоїсь великої проросійської імперії. Це було б дорого, складно й непотрібно.
Набагато дешевше продукувати нестабільність.
Боснія і Герцеговина для такої політики є майже ідеальною країною: слабкі центральні інституції, етнічне вето, невирішені воєнні травми, Сербія, яка відмовляється розірвати свої зв’язки з Москвою, та путінофільська політична еліта Республіки Сербської, яка пов’язує власне виживання з перманентною кризою.
Путіну не потрібно захоплювати Сараєво.
Йому достатньо, щоб Сараєво ніколи не стало повністю функціональною європейською столицею.
Прощавай, громадянська Босніє
Другий великий результат цих виборів значно неприємніший для тих з нас, хто роками говорив про Боснію і Герцеговину як про майбутню громадянську й мультиетнічну державу.
Громадянська політична опція зазнала важкої поразки. Фіаско й розгром.
Ми можемо говорити про Дейтон, етнонаціональні еліти, міжнародну спільноту, політичні помилки Желька Комшича, слабкі кадри Демократичного фронту, компроміси Трійки й катастрофічно низьку явку близько 42 відсотків.
Усе це так.
Але є й виборча скринька.
Вона каже нам, що політично активні громадяни Боснії і Герцеговини у 2026 році значною мірою голосували всередині національних політичних просторів.
Можливо, громадянська Боснія сьогодні має більше інтелектуальних прихильників, ніж виборців.
Це усвідомлення болісне, але корисне. Громадянська держава не виникне від того, що ми достатню кількість разів вимовимо словосполучення «громадянська держава», як і націоналізм не зникне через те, що він інтелектуально нам огидний.
Треба знову завоювати прихильність людей.
Адже людина в Мостарі, Сараєві, Баня-Луці чи Сребрениці повинна мати рівні права незалежно від того, чи її звати Іван, Емір, Александар, чи вона належить до людей, яких наша конституція принизливо зараховує до «інших».
Вибори лише показали, наскільки ми далекі від цього.
Держава як помилка
Тут боснійська історія перестає бути лише боснійською.
Російська політика ґрунтується на одній старій імперській ідеї: деякі держави є історичними помилками.
Україна, згідно з путінською міфологією, є штучним утворенням. Боснія і Герцеговина в риториці Додіка й великосербського націоналізму також є нежиттєвою державою, історичним інцидентом і тимчасовою конструкцією, яка одного дня зникне.
Методи різняться, матриця моторошно знайома й ідентична.
Спочатку ви пояснюєте людям, що держава, в якій вони живуть, не має сенсу. Потім переконуєте їх, що їхня етнічна ідентичність важить більше, ніж спільна держава. Сусідню країну оголошуєте їхньою справжньою батьківщиною. Власну державу перетворюєте на ворога, її інституції — на окупаційні органи, а кожне рішення, яке вам не подобається, — на напад на ваш народ.
А потім чекаєте сприятливого історичного моменту.
Боснія і Герцеговина навчається в цій школі вже тридцять років.
Тому результати цих виборів не слід читати як ще одну екзотичну балканську історію про сербів, хорватів і бошняків, які вже вкотре сваряться.
Це європейська історія.
Європейський Союз слабшає. Націоналізм зростає. Ліберальний політичний центр втрачає силу. Вашингтон змінює пріоритети. Путін шукає кожну тріщину, через яку може розширити російський вплив без жодного пострілу.
А Боснія і Герцеговина вся складена з тріщин.
Путін може бути задоволений
Після цих виборів ми отримаємо нові парламенти, нову владу й нескінченні переговори про коаліції. Драган Чович монетизуватиме свою перемогу. SDA намагатиметься повернути якомога більшу частину влади. Трійка намагатиметься пережити власні поразки. Мілорад Додік, без формальної посади або з якоюсь новою політичною конструкцією, продовжить керувати Республікою Сербською й контролюватиме БіГ.
І над усім цим залишається одна картина з виборчої ночі.
Додік святкує перемогу своїх людей і дякує Трампу й Путіну.
На цьому закінчується вся велика філософія боснійських виборів.
Адже перемога Путіна в Європі не обов’язково має виглядати як російський прапор над захопленим містом. Іноді вона виглядає як виборча ніч у Баня-Луці, посеред держави, якій Європейський Союз уже двадцять років обіцяє європейське майбутнє, тоді як людина, яка мріє про її розпад, святкує й дякує Кремлю.
Жодному російському солдату не довелося пройти навіть кілометра.
Москва все ж отримала привід підняти келих.
Dragan Bursać. Professor of philosophy, columnist and journalist (BiH).
Статті, опубліковані у розділі «Думки», відображають особисту позицію автора і не обов’язково є офіційною точкою зору Центру
